Антидот проти ілюзій, ліки проти депресії

Наприкінці травня видавництво «Човен» презентуватиме книжку розмов Тімоті Снайдера з Тоні Джадтом «Роздуми про ХХ століття» — світовий інтелектуальний бестселер, остання прижиттєва книга Джадта та, одночасно, перша його книга, яка побачить світ українською мовою.

Один із співавторів «Роздумів», американський історик Тімоті Снайдер зазначає, що «ця книжка є історичною розвідкою, біографією та етичним трактатом». У фокусі його розмов із Тоні Джадтом — «історія сучасних політичних ідей у Європі та Сполучених Штатах; влада і справедливість у розумінні ліберальних, соціалістичних, комуністичних, націоналістичних і фашистських інтелектуалів від кінця XIX до початку XXI століть».

Водночас «Роздуми про ХХ століття» — це також і біографія історика й есеїста Тоні Джадта, який народився в Лондоні в середині XX століття, після катаклізму Другої світової війни та Голокосту, у час, коли комуністи утверджували владу у Східній Європі.

Пропонуємо читачам Громадського передмову до українського видання «Роздумів про ХХ століття», яку написав історик та публічний інтелектуал Ярослав Грицак.

Зазвичай, коли пишуть рекомендацію, починають зі слів: «Я маю честь і приємність рекомендувати вашій увазі». У випадку книжки, яку ви тримаєте в руках, ці слова прозвучали би чесно, але пафосно. Чесно, бо це справді честь — представляти українському читачеві такого автора, як Тоні Джадт, — і, здається, я був першим, хто почав писати й говорити про нього в Україні. А приємність від читання Джадтового есе була, власне, тим, що змусило звернути увагу на цього автора і чекати на кожен його новий текст на шпальтах New York Review of Books.

Проте слова «честь і приємність» мають наліт куртуазної формальності. А це радикально суперечить способу мислення і писання Тоні Джадта.

Щоб найкраще окреслити цей спосіб, я звернуся до телевізійного інтерв’ю з Тоні Джадтом, яке провів на початку 2000-х Чарлі Роуз[1]. Тоді Роуз спитав у Джадта, хто є його інтелектуальними гуру, і той назвав два імені: Альбер Камю і Лєшек Колаковський. Альбер Камю не потребує розголосу. Його повісті навіть входять у шкільну програму. Тут зауважу тільки, що Ганна Арендт називала Камю «найкращою людиною Франції». Він був одним із небагатьох тогочасних французьких інтелектуалів, хто мав сміливість засудити злочини не лише нацизму, а й комунізму. Засуджувати нацистські злочини після перемоги над Гітлером було легко — навіть чи особливо тим, хто під час німецької окупації Франції співпрацювали з ворогом (а таких була більшість). Про комуністичні злочини самі інтелектуали воліли мовчати, керуючись своїм розумінням історичної необхідності. Комунізм здавався їм єдиною розумною альтернативою варварству, уособленому в нацизмі, капіталізмі й американському домінуванні. Деякі з них вважали, що радянські танки так чи інакше дістануться Парижа, і питання, коли комуністичний червоний прапор замайорить над Ейфелевою вежею, — лише питання часу.

Для Камю ані благородні наміри, ані прагматичні розрахунки не виправдовували людських жертв. Він писав, що «є методи, які не мають виправдання». Через таку позицію Камю наразився на зневагу й насмішки своїх співвітчизників, передусім — Жана-Поля Сартра, божища французької інтелектуальної богеми. Схожу позицію «між двох сил» він зайняв під час алжирсько-французької війни. У результаті Камю прокляли всі, а передчасна смерть внаслідок автомобільної катастрофи стала для нього в певному сенсі порятунком.

Тоні Джадт написав кілька текстів про Камю[2]. Але, пишучи про нього, Джадт почасти писав про самого себе. Як і Камю, він починав із флірту з марксизмом, а закінчив його критикою. Подібно до Камю в Алжирській війні, Джадт у війні Ізраїлю з Палестиною виступав за компромісне розв’язання, створення двонаціональної арабо-єврейської держави, — і мав через це великі особисті проблеми.

Джадт, як і Камю, мав дивну долю: він став загальновизнаним авторитетом, якого мало хто любив. Він не поділяв думки більшості, належав до незручної меншості — як і годиться кожному, хто шукає не успіху, а правди.

У Лєшека Колаковського схожа біографія. Щоправда, на відміну від Камю і, почасти, Джадта, він походив зі Східної Європи. Це додавало його життєвій історії особливого виміру. Його співвітчизник Александр Ват у спогадах «Моє ХХ століття» писав: хто пережив комунізм, той міг не вірити в Бога, але не вірити в диявола йому було неможливо[3]. Інший польський поет, згодом лауреат Нобелівської премії Чеслав Мілош побачив диявола в січні 1940 року на київському вокзалі, коли пересідав із поїзда з Бухареста до Вільнюса. Колаковський передав цей досвід Східної Європи в особливому образі — у метафорі «диявола в історії»[4].

То була не просто метафора. Колаковський вірив у існування об’єктивного зла. Це те, чого навчив його досвід життя й виживання під нацизмом і комунізмом. Маркс, як і його пізніші епігони, вважав, що людські проблеми закорінені в соціальних обставинах. Колаковського ж його східноєвропейський досвід переконував: зло закорінене всередині людської натури. Тому воно не зникне після падіння нацизму чи комунізму. Воно просто набере іншої форми.

Цей висновок був ідентичним до послання Камю: «бацила чуми ніколи не вмирає». Різниця у формі, в якій вони пробували викласти цю думку: Камю — у літературних творах, Колаковський — у філософських і богословських есе. Джадт формулює цю тезу як історик.

Його історичні праці не є суто академічними. Навіть у своєму фаху Джадт був дисидентом. Він не дотримувався усталених форм наукового життя. Скажімо, у його бібліографії ви майже не знайдете жанру наукової статті. Основа Джадтового доробку — есе. За своєю формою вони підносяться до рівня доброї літератури, за глибиною спостережень і висновків — до філософії. У кожному разі більшість текстів Джадта є варіаціями на одну тему, тему «диявола в історії»: про постійну присутність зла і про постійну потребу з ним боротися.

Ця тема дедалі більше займала Джадта з тим, як його увага рухалась із Заходу на Схід. Джадт починав як британський історик модерної Франції. Але на початку 1980-х, роздратований, що британський академічний світ захопився новою інтелектуальною модою — французьким постмодернізмом, він покинув кар’єру і на рік поїхав підпільно викладати студентам у комуністичній Чехословаччині. Пізніше, переїхавши в Америку і ставши американським професором, Джадт зблизився з професором Яном Ґроссом: той брав участь в антикомуністичних студентських протестах у Варшаві 1968 року, за що був вигнаний із Польщі. Це знайомство відкрило для Джадта Польщу, польську «Солідарність» і польську інтелектуальну традицію — ту, яку представляли Ват, Мілош і Колаковський. Джадт відкрив для себе Східну Європу. Він вважав, що вона має багато чого сказати і чого навчити Захід. Він дійшов висновку, що світова історія твориться не лише на Заході, а й на Сході, хоча на Заході мало хто це розуміє і знає. Тому його інтелектуальний шедевр «По війні», написаний під впливом оксамитових революцій і падіння Берлінської стіни, майже порівну охоплює Східну і Західну Європу.

Не дивно, що 2004 року Джадт підтримав український Майдан[5]. Він бачив українську проблему передусім як проблему європейську, яку Європейський Союз не має права ігнорувати[6].

Джадтів «похід на Схід» закінчився на українському кордоні. Зараз ми можемо лише спекулювати, чи зупинився б він там, якби не передчасна смерть 2010 року. Марсі Шор, яка знала Джадта дуже добре, вважає, що він без найменшого сумніву підтримав би Євромайдан: це була дуже його революція. Коли 2014 року Леон Візелтір із Тімоті Снайдером організували в Києві міжнародну конференцію, щоб обговорити українську ситуацію після перемоги Євромайдану і початку російської агресії, Тоні Джадт був би першим у їхньому списку запрошених до столиці України.

Відкриваючи київську конференцію, Тімоті Снайдер покликався на традицію Тоні Джадта, великого історика Європи своєї доби, «який розумів, що Захід не має сенсу без Сходу, а політика не має сенсу без ідей»[7]. Нам, українцям і східноєвропейцям, пощастило, що є Тімоті Снайдер. Значною мірою він продовжує те, що почав Тоні Джадт: вписує Східну Європу в світову історію. Але вписує не просто як ще одну територію, а як одну з ключових територій для глобального минулого і майбутнього. Про це — майже кожна Снайдерова книжка, а особливо дві найновіші: «Криваві землі» та «Чорнозем».

Нам, українським історикам, дуже бракує такої перспективи. Ми пишемо що бачимо, а бачимо майже винятково те, що відкриваємо в архівах, що можемо знайти в бібліотеках чи видобути зі спогадів. Ми подібні до гусениці, котра бачить під собою тільки свою територію. Від цього потерпає наше розуміння не тільки історії України (Кіплінґ питав: «І що знають про Англію ті, хто тільки про Англію знають?»), а й місця України у світі, та й — з огляду на важливість Східної Європи — саме розуміння світу.

Щоб побачити своє місце у світі й місце світу в Україні, нам треба відірвати погляд від суто українського матеріалу. Поки що не дуже виходить. Старшим поколінням українців ставала на заваді нестача інтелектуальної свободи, ізоляція та провінційність, до якої штучно зводила Україну радянська влада. Для нас же надмірні обмеження створює національна візія минулого: завелика спокуса говорити так, щоби подобатися більшості, — надто в умовах, коли наша країна є жертвою російської агресії.

З іншого боку, саме війна і загроза поразки увиразнює потребу інтелектуального визрівання. Заради цього нам треба читати Вата, Мілоша, Колаковського та інших, а передусім — Джадта і Снайдера.

У цієї книжки є велика перевага: «два в одному». Хтось із рецензентів уже зауважував, що дуже рідко можна знайти в одній книжці розмову двох істориків такого інтелектуального рівня. Ця розмова усвідомлює нас, як мало ми насправді знаємо про ХХ століття. Зокрема чи насамперед — як швидко ми забули про «диявола в історії», який у цьому столітті особливо зміцнив позиції. Забуваючи про нього, ми часто починаємо з ілюзій, а закінчуємо депресією.

Ця книжка може слугувати антидотом проти ілюзій і ліками проти депресії. Вона нагадує, що зло вічне. А тому вічною є потреба з ним боротися. Особливо на одній із вирішальних для всього світу територій: в Україні та Східній Європі.

Тоні Джадт (1948–2010) – британський та американський історик, публіцист, публічний інтелектуал. Член Американської академії мистецтв та наук і Британської академії.

Викладав у Кембриджському, Каліфорнійському, Оксфордському та Нью-Йоркському університетах. Заснував Інститут Ремарка при Нью-Йоркському університеті та був його директором.

Автор багатьох досліджень з історії Європи ХХ століття, зокрема історії Франції. Найвідоміша книга Тоні Джадта – «Після війни: історія Європи від 1945 до нашого часу».

Тімоті Снайдер – американський історик, письменник, публічний інтелектуал. Професор Єльського університету; фахівець з історії Східної Європи ХХ століття, зокрема історії України, Польщі, Росії. Дослідник націоналізму, тоталітаризму та Голокосту.

Українською мовою опубліковано декілька книг Тімоті Снайдера, зокрема «Криваві землі: Європа між Гітлером та Сталіним»; «Чорна земля. Голокост як історія і застереження»; «Українська історія, російська політика, європейське майбутнє»; «Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь»; «Червоний князь».

«Роздуми про ХХ століття» побачать світ за сприяння Відділу преси, освіти і культури Посольства США в Україні. Перекладач — Павло Грицак; науковий редактор – Олександр Зайцев; літературна редакторка – Анна Процук.

[1] На жаль, запис цього інтерв’ю зник із Ютюбу, і всі мої спроби знайти його ні до чого не привели. Відтворюю його з пам’яті.

[2] Найважливішим серед них є книжка «Минулий недоконаний», де Джадт у деталях викрив лицемірність повоєнних лівих інтелектуалів і ще раз підтвердив моральну вищість Камю. Ця монографія стала класикою сучасної західної історіографії.

[3] Точна цитата: «Сучасній людині важко вірити в Бога — але ще важче, майже неможливо, не вірити в диявола. Той, хто пережив комунізм, знає це, бо цим дияволом, власне, і є комунізм» (Aleksandr Wat. Mój wiek. Pamiętnik mówiony. Opracowanie naukowe, t. 1. Kraków: Uniwersitas, 2011, s. 64–65).

[4] У 1987 році Джадт разом із приятелем, професором Тімоті Ґартоном Ешем, відвідав у Гарварді лекцію Колаковського «Диявол в історії». Як і вся аудиторія, обидва довго не могли зрозуміти смислу цієї метафори. Десь аж по третині лекції Еш нахилився до Джадта і прошепотів: «Я зрозумів. Він справді говорить про Диявола». Див.: Tony Judt. “Leszek Kołakowski (1927–2009)”. The New York Review of Books, September 24, 2009.

[5] Про це я писав у статті-некролозі «Мій Джадт», Критика, жовтень 2010.

[6] Tony Judt. “The Eastern Front, 2004”. The New York Times, December 5, 2004.

[7] Цит. за: Marci Shore. “Reading Tony Judt in Wartime Ukraine”. The New Yorker, August 11, 2015.