Автор фотовиставки PROMKA — про роботу на передовій та інфляцію вражень

До 5 березня в Музеї історії Києва триватиме виставка Олеся Кромпляса «PROMKA». Це серія чорно-білих фотографій і полароїдних знімків із промзони міста Авдіївка, напруженої точки українсько-російського воєнного конфлікту.

Представлені роботи зроблені впродовж жовтня-листопада 2016 року. Їхній автор Олесь Кромпляс — активіст і воєнний кореспондент, який пішов на фронт добровольцем, а після підписання Мінських угод остаточно змінив зброю на фотоапарат.

Відкриття виставки «PROMKA», фото з Facebook-сторінки Ірини Геращенко

Що стало поштовхом для створення саме цієї серії фото?

Поштовхом стало загострення конфлікту в зоні Авдіївки ще навесні 2016-го року. Пізніше, коли доступ преси на Промку був обмежений і нікому не було ясно, де це і що там взагалі коїться, я зрозумів, що можу привезти звідти якісний репортаж. Я вирішив використати свої переваги, а саме навички роботи на передовій, коли йде бій, певний кредит довіри з боку керівного складу середнього рівня.

Поки чекав дозволу на роботу в Промзоні, мав час продумати та пофантазувати про те, що взагалі я хочу зробити з отриманими фото, як їх донести і що цим сказати.

Фото з серії «PROMKA», автор: Олесь Кромпляс

Окрім фото на виставці представлені металеві фігури. Розкажіть, як з'явилася ідея додати їх і як вони були створені?

Ця ідея прийшла з розумінням інфляції вражень від побаченого людьми. Замилені та звиклі до схожих, а то і жорстокіших фото, люди погано сприймають просто зображення. Мозок вже навчився блокувати інформацію, отриману очима, мовляв, це не зі мною, це десь далеко, це мене не хвилює. Тактильні ж відчуття ще залишаються джерелом сильного емоційного збудження, подразником, що веде до сприйняття людиною близькості цієї історії і подій на Промці загалом.

Все просто: частину металу привезено прямо з Промзони, а силуети ми порізали лазером в Києві, а потім відстріляли на стрільбищі. Роботи було багато, але завдяки підтримці багатьох небайдужих людей цю та інші ідеї виставки вдалося реалізувати.

Металеві фігури з виставки «PROMKA»

Тобто ці фігури для того, аби кожна людина могла поколупати пальцем оті дірочки в силуетах, подивитися надреалістичні металеві постаті й за допомогою очей, пальців та уяви відчути себе на місці цих захисників, зрозуміти, що би було, якби наші хлопці щодня не приймали удар на себе.

З одного боку як доброволець, а з другого — як фотограф, на яких аспектах служби військових у промзоні Авдіївки ви зосереджувались?

Офіційно з лав МВС я пішов восени 2015-го року. Відтоді я лише воєнкор.  Зосереджувався на житті бійців, побутових умовах, щоденних турботах. Мені хотілося показати людей такими, як вони є, передати атмосферу перебування на самісінькій передовій, де постійно літають кулі, частенько саме в твій бік. Як завжди, намагався зловити певні «меджик моментс», як заведено називати в іноземних фотографів традиційної школи, як-от Magnum. Ну, і звичайних фото зробив достатньо для розуміння людьми обстановки.

Ще одним важливим завданням було не «спалити» наші позиції. Зі всіх ста опублікованих на виставці та в книзі фото, жодне не викликає у військових претензій. Добре ім'я — це все, що маю, тож дуже дорожу репутацією та довірою військових.

Фото з серії «PROMKA», автор: Олесь Кромпляс

На виставці презентовано альбом фотографій. Де його можна буде знайти? Де ви надалі плануєте показувати саму виставку?

В альбом увійшло більше сотні фотографій. Я дуже радий, що вдалося його зробити разом з «Лютою справою». Колись про таке я лише мріяв. Із тиражу в тисячу екземплярів третина розійшлась одразу, дуже радий за цей результат. Адже саме проданий тираж стане запорукою можливості дарувати частину примірників провідним персонам західної спільноти та героям Промки. Книгу наразі можна купити на сайті видавництва та в музеї на експозиції. Ще трішки і альбом з'явиться у книжкових магазинах.

Щодо виставки — тут багацько планів. Саме планів, а не намірів чи пустих балачок.  Після Києва експозиція прямує до п’яти міст Швейцарії та Німеччини, через місяць —  Британія та Португалія. Ще веду переговори з Польщею, країнами Балтії та Іспанією. Все роблю принципово сам, це мій проект, моє бачення, тож далеко не на все вистачає часу. Але одну за одною освоюємо ці країни.

Паралельно, разом із громадою Дніпра роздруковуємо ще один комплект робіт — для виставок Україною: спочатку Дніпро, потім будь-яке місто, яке зможе надати приміщення і провести цю виставку.

У чому ви вбачаєте головні виклики й завдання в роботі воєнного кореспондента й фотографа?

Виклики полягають у якісній роботі та висвітленні конфлікту з переднього краю, в організації довготривалих цікавих Заходу проектів. А не у тому, щоб відправляти переляканих дітей у завеликих броніках на тилові блокпости й робити репортажі звідти а-ля: «студія, студія, тут так страшно, такий капєц». Проте, якість роботи прийде з фінансуванням вартісних і дорогих проектів. Тому найголовніший виклик — це фінансовий бік. У нас не вчать журналістів як знайти гроші, спонсорів, домовитись із владою та військовими. Тут треба кілька, якщо не десяток років пропрацювати в бізнесі, щоб мати змогу підтягнути власні та партнерські ресурси і реалізувати будь-який хороший медіапроект. Тобто, загалом це волонтерство, незрозуміле, невдячне інформаційне волонтерство.