Батько помер, ми так і не побачилися з 2014 року

Навесні 2014 року російські військові зайшли та захопили міста Луганськ, Донецьк і частину цих областей. Тоді, 9 років тому, сотні тисяч людей виїжджали звідти з надією скоро повернутися додому, однак велика частина з них досі цього так і не зробила. Сім'ї розділилися, діти часто не могли похоронити батьків.

Журналістка Наталія Адамович 2014 року покинула рідний Свердловськ, нині Довжанськ. А 2022-го — змушена була знову стати переселенкою і починати життя з нуля вже за кордоном. Про свій досвід Наталя розповіла hromadske. 

Я завжди любила березень. У цьому місяці й мій день народження, й мамин. «Русскій мір» забрав цю любов 1 березня 2014 року.

Цю дату не забуду ніколи. У перший день весни в моєму маленькому й зручному у всіх сенсах Свердловську — містечку в Луганській області — на центральній площі злетіли російські прапори, а на висотних будівлях з'явилися кадирівські снайпери.

Та розуміння того, що події набувають незворотного характеру, прийшло лише в травні, коли озброєні люди без розпізнавальних знаків захопили прикордонну заставу. До речі, головна контора прикордонників була розташована в центрі міста: між багатоквартирним будинком, дитячим садком і приватним сектором. Якби наші бійці почали активну оборону, жертв серед цивільних уникнути не вдалося б. Утім, шансів в українських прикордонників тоді не було. Тих, хто тримав їх в облозі, було набагато більше, озброєння в них — теж.

Я була на роботі в редакції газети, коли зателефонувала знайома: «Прикордонну заставу збираються блокувати». Я набрала знайомого військового: «Сань, будьте готові». А у відповідь: «Пізно».

Через день українських військових у Довжанську, тоді ще Свердловську, не стало. Слідом за ними з міста зникло все українське. А на флагштоку будівлі міськради замість жовто-блакитного з'явився прапор міста — не міфічної «Новоросії», не «ЛНР». Наче місто чекало на завершення цього абсурду. А виявилося, що це був лише початок.

Я раділа одному: 2014-го донька Регіна закінчила школу й отримала атестат українського зразка — ми встигли це зробити. І виїхали з нею у Дніпро складати ЗНО.

Про що думала в потязі, коли під канонаду гармат на луганському Камброді виїжджали на захід? Точно не про те, що це дорога без повернення. У нас навіть був зворотний квиток через два тижні — він досі лежить у старому гаманці разом із ключами від моєї квартири. Багато разів збиралася викинути — не можу. Це начебто остаточно вб'є надію потрапити додому.

Але тоді, 2014-го, ми не знали, що скоро поїзди в цьому напрямку перестануть ходити. Та й повертатися буде нікуди. Жила надія, що ось-ось усе стане як раніше. Тому шлях не здавався обтяжливим. Думки про те, де жити у Дніпрі, плуталися з думками про роботу, яку треба буде закінчити після повернення.

Перший дзвіночок, що тепер усе інакше, продзвенів, коли поїзд минав Межову — залізничну станцію на кордоні Дніпропетровської та Донецької областей. Уперше за останні місяці я побачила український прапор. І заплакала.

Із Дніпром я розпрощалася 1995-го, тоді він був ще Дніпропетровськом. Закінчила тамтешній університет і не думала, що колись повернуся. Але навесні 2014-го це місто здалося найкращим варіантом, адже я добре його знала. Точніше, думала, що знала.

Насправді через майже два десятки років тут усе було не так, як мені уявлялося. У пам'яті жило місто зразка 1990-х — тихе, спокійне, навіть байдуже. А зустрів мене інший Дніпро. Діяльний, сильний, жвавий і реально український. Синьо-жовті прапори — у кожному будинку на вікнах і балконах, та українська мова. І колони нашої військової техніки. Пам’ятаю, відеоролик «Повертайтеся живими» про військовослужбовців ЗСУ постійно транслювали на великому екрані дніпровського «Пасажу». Я спеціально приходила туди, щоб подивитися його ще раз.

Але це було пізніше, 2015-го. А через місяць по приїзді стало зрозуміло: ми тут надовго. Отже, треба шукати роботу. Вирушила за адресами редакцій, які знайшла в інтернеті. У першій почула: «Залишіть координати» (між рядками — нам працівники не потрібні). Другою була редакція газети «Наше місто». У ній я пропрацювала журналісткою із серпня 2014-го до осені 2017 року.

Дніпро для мене — це місто, де живуть небайдужі до чужого горя люди. Коли ринув потік переселенців зі Сходу, городяни створили центр «Допомога Дніпра». Там можна було знайти дах, їжу, одяг, підтримку.

Це місто подарувало знайомство з волонтерами, які допомагають армії. Упродовж чотирьох років я побувала в Авдіївці, Торецьку, Очеретиному, Водолазькому, інших містах і містечках, по яких війна вже тоді пройшлася сповна. Зруйновані будинки, розбиті вікна, мітки від гусеничних траків на асфальті та страх в очах. А водночас — бійці, поруч із якими почуваєшся впевнено, попри звуки канонади. Вони, як і зараз, давали надію, що все буде гаразд.

Дніпро дав можливість знову повірити в себе. Настільки, що несподіваний переїзд до Києва 2017 року вже не лякав.

Київ теж уже був у моєму житті — 20 років тому. Це місто я люблю. Там народилася моя донька. Щоразу, повертаючись зі столичного відрядження, думала: «Чому не можу залишитись тут?» Напросилась. Коли Регіна вступила до київського вишу, стало зрозуміло, що жити на два міста не вийде. Ми переїхали за три дні.

«Яке щастя, що в нас немає меблів», — подумала я тоді.

І почалося все спочатку: пошук роботи, житла. Було і простіше, й складніше. Цей переїзд уже не сприймався як катастрофа. Але я не мала тут близьких знайомих. Часто згадувала фразу з «Аліси в країні див»: «Доводиться бігти з усіх ніг, щоб залишитися на тому ж місці, а щоб потрапити в інше місце, треба бігти вдвічі швидше».

Життя з нуля в мої тоді далеко за 40 додали впевненості, що для змін не буває невідповідного віку й часу. Думалось: «Де я буду завтра, невідомо. Проте буду — й цього достатньо».

До Києва один раз приїжджала мама. Потім обіцяла, обіцяла… Але так більше й не вибралась із окупованих територій. Я не могла навідати батьків, навіть коли ще було можна дістатися до захопленого Донбасу.

21 лютого 2022 року я написала у фейсбуку: «Донька сидить над книгами, вибирає, що взяти з собою. Це друга бібліотека, яку ми зібрали. Перша залишилася вдома 2014-го. У мене немає сил дивитися на її приречену фігуру й розуміти, що доведеться пройти цей шлях вдруге. Все втратити: будинок, друзів, можливість бачитися з рідними. Ненавиджу росіян».

А вже 24 лютого ми прокинулися під вибухи в Борисполі. Два коти, два щурики у клітках, мопс і рюкзак із документами. Там почався наступний етап нашого життя. Далі були Польща, Німеччина, тепер — Велика Британія.

Минулого року помер мій батько. Я так і не побачилась з ним із 2014 року. Майже змирилася, що не побачу й маму — їй уже під 80. Це болить. Але не зменшує впевненості, що Донбас буде український. Майже десять років окупації, здавалося б, мали докорінно змінити місцевих — через потужну російську пропаганду, брак інформації. Але це не так. Там багато хто чекає на українських військових.

Зараз Довжанськ у глибокому тилу біля кордону з росією — не чує вибухів, не піддається обстрілам. Коли гнатимуть окупантів, війна катком пройдеться й там.

«Це страшно, але ми пересидимо в підвалах. А як і вб’ють — нічого, пожили вже. Аби Україна», — почула недавно.

Вірю у свій український Донбас.

Авторка: Наталія Адамович