ENRU

Білоруська: мова, яка не збирається зникати — спецпроект

Як живе сучасна білоруська мова, яку ЮНЕСКО додала до списку тих, що зникають? Що сталося з нею за 25 років незалежності Білорусі, як вона опирається тиску з боку російської? Про все це — у черговому матеріалі з циклу Громадського «Мови.Незалежність».

Так, безумоуна, вы можаце да нас пад'ехаць і забраць (Так, безумовно, ви можете до нас під'їхати і забрати)

В невеликому приміщенні, наповненому речами з білоруською символікою, співробітниця відповідає на дзвінки покупців. Говорить, останнім часом їй стали частіше відповідати білоруською. Це — центр Мінська, великий універмаг «Московсько-Віденський» на проспекті Незалежності. На третьому поверсі — крамниця, а прямо над нею — офіс.

Ми тут у гостях в засновника проекту «Арт-усадьба» Павла Бєлоуса. Він сподівається, що крамниця і офіс тут ненадовго: це вже не перше приміщення, з усіх попередніх доводилося виїжджати. Павєл розповідає: все почалося два з половиною роки тому, коли він разом із колегами вирішив організувати День вишиванки. Зібрали музику, літературу, покликали ремісників — і все вийшло так вдало, що свято надало поштовх усьому напрямку.

«За три роки багато що змінилось — і в нашій роботі, і у ставленні до символів. Ще два роки тому за майку з «пагонєй» (національним гербом Білорусі, що був позбавлений свого статусу в 1995 році, — ред.) тебе могли не пустити на футбол. Ці старі символи були опозиційними», — розповів Павєл.

«Ми ж своєю працею намагаємось показати, що вони просто національні, а не обв’язково опозиційні. Люди ставилися до них із повагою. А ще ми спеціально закупили ось таку червоно-білу стрічку і запустили акцію «Познач себе білорусом». Здавалося б, нащо білорусу позначати себе білорусом? Але насправді це не всі усвідомлюють, це важливо», — додав він.

Завдяки проекту «Арт-усадьба» виникла й мода на орнамент і «вишимайки» — майки з традиційною білоруською вишивкою. Вони для білорусів стали своєрідним способом впізнати один одного.

Павєл дарує нам книги білоруською мовою, ми пробуємо читати і робимо приємне відкриття: виявляється, якщо знаєш і російську, і українську, білоруською можна читати «з листа», майже всі слова зрозумілі.

Звучить неймовірно, але факт: книги білоруською і про білоруську в Білорусі можна купити не всюди. У книжкових крамницях переважно російськомовна продукція. Але стверджувати, що й читачеві потрібні книжки лише російською, не можна. Буває так, що розкуповують саме тираж білоруською мовою, а російський залишається нерозпроданим. Так сталося з романом «Мова» білоруського письменника Віктора Мартиновича. Нещодавно він відправився у турне Європою — його книгу переклали німецькою.

«Мова» — це антиутопія, роман-попередження про те, що може статися з білоруською мовою під тиском російської. Дія відбувається у Мінську майбутнього, а саме — всередині Російсько-Китайської імперії, де білоруська мова суворо заборонена. Білоруські тексти, мова за сюжетом — наркотик сильної дії, який розповсюджують нелегально. Мартинович говорить, що обрав таку метафору невипадково. Він називає сучасних білорусів першим поколінням, що втратило рідну мову:

«Розумієте, наша ситуація унікальна, оскільки ми маємо практично зниклу, заборонену, витиснену мову, яка генетично в нас закладена і ще звучить. 50 років тому білоруською мовою говорили майже всі. Відповідно, як мені здається, ті люди, які зараз читають білоруську літературу, вони впізнають себе у своєму дитинстві, і це якийсь дуже цікавий ефект. Тобто, вони читають білоруською мовою, вони згадують своє міське минуле — і щось резонує. І характер цього резонансу цілком нормальний. Це взаємодія людини й мови, а не взаємодія людини й тексту».

Ефект від цієї взаємодії Мартинович у своєму романі посилює до наркотичного. Мова — сильний наркотик, який змінює реальність. Зараз, визнає він, реальність змінилась: мова офіційно не заборонена і навіть пропагується, сам Мартинович став улюбленим письменником, — його книги не забороняють у книгарнях. Можливо, припускає він, влада потеплішала до рідної мови, аби використовувати її як кордон, яким можна відмежуватися від впливу російської культури — про всяк випадок.

Це одна зі стадій прийняття мови з боку влади. Такі етапи вона проходить і у стосунках з простими білорусами.

«Перша стадія — протестна. Тоді мова була маркером того, що ти з опозиції та проти Лукашенка. Це була стадія, коли тебе після мітингу за мову могли затримати, — каже Мартинович. — Потім це змінилося новою хвилею, коли молодь почала використовувати білоруську мову як моду. У тебе є кросівки, завужені джинси, дизайнерська майка і ось іще білоруська мова — ти модний. Але, як і будь-яка мода, вона швидко відійшла. І з’явилась третя хвиля — люди, які хочуть всюди, зокрема й, подорожуючи світом, самоідентифікуватися».

Читайте також повне інтерв’ю з Віктором Мартиновичем.

Білоруська мова, якщо оперувати офіційними формулюваннями, вважається такою, що зникає. Це визнали експерти ЮНЕСКО: в атласі мов світу, які знаходяться у небезпеці, білоруська позначена як vulnerable (вразлива, послаблена). Це — перша з чотирьох стадій на шляху до вимирання. Якщо нічого не змінювати, попереджають експерти, білоруська пройде наступні стадії дуже швидко. В такому саме стані у Європі знаходиться лише ірландська мова, але в Ірландії є стратегія її збереження і підвищення її престижу. В Білорусі цим займається не держава, а громадські, культурні діячі та активісти.

10 фактів про білоруську мову

Велику роль у жалюгідному становищі білоруської мови зіграв референдум 1995 року, коли російській мові було надано статус державної. Зараз в Білорусі немає жодного білоруськомовного ВИШу; школи, навчання в яких ведеться національною мовою, можна перерахувати на пальцях. А в деяких містах таких шкіл зовсім немає.

Вимагати говорити національною мовою не можна і від чиновників: навіть, якщо до них звертаються білоруською, вони можуть відповісти російською — закон дозволяє.

Публіцист Алєсь Чайчіц говорить, що після референдуму 1995 року в мовному законодавстві з’явилась «підла обмовка»: споживачам можна надати інформацію або однією, або іншою мовою. Це «або» і зіграло фатальну роль.

«Все скотилося до того, що білоруська мова не є зараз повноцінною державною мовою, а є якоюсь етнографічною фішкою на рівні гаельської мови в Ірландії. При тому, що в Ірландії держава дуже сильно намагається цю мову розвивати й підтримувати. У Білорусі реальна підтримка зводиться до того, що в школах білоруська мова ще викладається хоча б у якості «іноземної». Для того, щоб створити білоруськомовний клас, люди збирають підписи, якось групуються, об’єднуються. Але все це знову ж таки робиться громадянським суспільством. Держава ж проявляє абсолютну байдужість із домішками  зневаги», — розповів Чайчіц.

Політиків, що спілкуються з виборцями рідною мовою, в Білорусі майже немає. Одне з виключень — опозиційна депутатка, колишня кандидатка у президенти й заступниця голови «Спілки білоруської мови» Єлєна Анісім. У 1980 році вона повністю перейшла на білоруську. Відтоді переходить на російську, лише спілкуючись з російськомовними ЗМІ.

На інтерв’ю до нас Єлєна приходить після зустрічі з виборцями: вона спілкувалась із ними в звичайній міській електричці. З нами теж говорить білоруською, поки не вмикається камера.

«Всі ці 20 років (після референдуму 1995 — ред.) внутрішня мовна політика направлена не на укріплення позицій білоруської, а зовсім навпаки, — розповіла Анісім. — У нас немає наскрізної освіти — можливості навчатися білоруською мовою, починаючи з дитячого садка і закінчуючи училищами й вищими учбовими закладами, щоб білоруська мова була протягом всього періоду навчання».

За словами Єлєни Анісім, цей освітній ланцюжок провалюється всюди, на кожному етапі. Наприклад, щоб влаштувати дитину в білоруськомовний дитячий садок, треба дуже постаратися: необхідно добиватися, збирати людей і «пробивати стіни». А чиновники, розповідає депутатка, іноді ще й чинять перешкоди. Доходить до цинізму, коли у гімназіях з білоруською мовою навчання видають книги російською.

Читайте також повне інтерв’ю з Єлєною Анісім.

Зараз, розповідає Єлєна Анісім, білоруські бізнесмени готуються створити Асоціацію використання білоруської мови. Викликано це тим, що усі акти та документи складають російською. Навіть, якщо зробити білоруський переклад, це треба буде якимось чином узаконити.

Відсутність юридичних законних документів дуже заважає. Білоруська мова часто обмежується однією сферою — етнокультурною.

«У нас заведено думати, що білоруській мові місце в одній якійсь сфері: для позиціонування, для того, щоб як бренд республіки показати, для танців, пісень. Одна мешканка міста сказала мені якось: «Ну навіщо білоруська мова у сфері освіти? Вона ж фольклорна!» Ось це сприйняття дуже заважає», — зізнається Єлєна Анісім. Вона впевнена: потреба в білоруській більша, ніж здається.

Із цим погоджується і журналіст, оглядач «Радіо Свобода» Віктор Дятліковіч. Сам він послуговується двома мовами: з батьком говорить білоруською, з матір’ю — російською. Зараз білоруську мову, зізнається він, можна почути десь у глибинці, до якої не дісталась політика русифікації. В містах же домінує російська. Але потреба повернутися до рідної мови справді є. Особливо яскраво її ілюструє ситуація зі школами.

«Коли оголошується запис до білоруського ліцею, люди з вечора ставлять намети й ночують там, щоб потрапити. Міністр освіти часто говорить про те, що треба збільшувати кількість ліцеїв, годин викладання мови і так далі. Але все це словесні реверанси на адресу білоруської, реальних дій немає», — розповідає Віктор.

Не обмежуються реверансами лише волонтери і громадські діячі. Кілька років тому в Мінську відкрились курси вивчення білоруської мови для дорослих «Мова ці кава» (гра слів: «цікава мова» або «мова і кава», — ред.). Слухачів було так багато, що філіал відкрили навіть у Росії, в Москві. Віктор Дятліковіч сам був викладачем на цих курсах. За його словами, в Мінську їх зараз відвідують навіть не десятки, а сотні людей.

«Але все це громадянські ініціативи, не масштабні. Якщо їх масштабувати, то це дало б великий результат. У нинішньому вигляді — це демонстрація того, що суспільство зацікавлене вивчати і знати мову. Але настрої ці не можуть вплинути на державну політику», — констатує Дятліковіч.

Втім, якийсь вплив все ж таки є: влада не заважає — і це дуже добре. В цьому визнається співзасновниця проекту «Кінаконг» Надія Кім. Кілька років тому вони з чоловіком Андрєєм вирішили допомогти білоруському глядачеві дивитись популярні фільми й кіноновинки рідною мовою.

Знайти в білоруських кінотеатрах фільм білоруською — кілька років тому ця місія була неможливою. Все було виключно російською. Стан справ залишався таким, доки не з’явилася приватна компанія «Кінаконг». Її засновники за допомогою акторів білоруських театрів почали дублювати популярні фільми білоруською і показувати їх у кінотеатрах. Спочатку до їхньої затії у Мінську поставились скептично, але на першому ж фільмі ажіотаж був такий, що відвідувачам не вистачило місць.

«Були навіть випадки скандалів і скарг на нестачу місць у залі. Нам навіть пропонували оплатити вхідні квитки, але за умовами прокату ми не мали права брати гроші за вхід. Це і стало однією з причин переходу на комерційну основу: ми почали планувати покази фільмів з комерційною ліцензією», — розповідає Надія Кім.

Після успішних показів і великого ажіотажу організації кіновідеопрокату самі стали виходити на «Кінаконг» і пропонувати кінотеатри для показів. Той кінотеатр, що представили відпочатку, закрився на реконструкцію, і компанії запропонували кінотеатр «Москва» — один з найбільших у Мінську. Надія зізнається: про таке вони не могли і мріяти.

Зараз «Кінаконгу» вдається дублювати декілька фільмів на рік. Фільми для дубляжу вибирають за декількома критеріями. По перше, це мова: компанія не береться за фільми, які вже були у прокаті російською — і люди охоче йдуть на фільм, який іще не бачили. По друге, в хід іде перевірена класика — це також приваблює глядачів. А ще, будучи християнами, надія і Андрєй намагаються обирати фільми, що співпадають з християнським світоглядом.

Відгуки від публіки є — в кіно дивитися фільми білоруською приходять навіть скептики. А ось єдиний відгук від держави — це готовність надавати кінотеатри, щоправда, поки не у всіх містах. Але і за це засновники «Кінаконга» теж вдячні.

Читайте також повне інтерв’ю з Надією Кім.

Мовний прорив у цьому році відбувся і в музиці: на «Євробачення» від Білорусі поїде гурт NAVIBAND. Артем Лук’яненко і Ксенія Жук виконають пісню «Гiсторыя майго жыцця» білоруською мовою. Саме ця група нещодавно виконала білоруською пісню кримськотатарської співачки Джамали, переможниці «Євробачення-2016» від України.

«Білоруська мова у музиці стала популярною в кінці 80-х років. З’явились гурти, що послідовно виступали за відродження білоруської культури, — «Бонда», «Мроя», це було так зване білоруське Відродження, яке призвело до прийняття білоруської мови у якості державної», — пригадує музичний критик Дмітрій Бєзкоровайний.

«На початку 90-х на білоруську перейшло дуже багато гуртів, включно з поп-гуртами. А потім референдум про статус мови призвів до відкату. Мейнстрім став поступово відходити в бік російської мови, а білоруська стала мовою альтернативної музики. Поп-музиканти різко перестали співати білоруською, всі зрозуміли, що вітер подув в інший бік. Зберегли вірність білоруській мові тільки ті, для кого це було більше, ніж данина моді», — підкреслює він.

Тоді кістяк рок-музикантів і рок-колективів, що працювали ще з 80-90-х років, продовжив співати білоруською: лідер гурту «Мроя» Лявон Вольскій, музиканти гуртів «Крама», «Новое небо». По суті, ці гурти зайняли позицію спротиву тим змінам, які їм не сподобались — ідеологічним змінам мови та культури.

Пізніше, на початку 2000-х, в Білорусі організували декілька проектів на користь білоруської мови у музиці. Серед них — триб’ют «N.R.M.»  (гурт «Мроя» в 1994 році перетворивсь на «N.R.M.»  — Незалежная Рэспубліка Мроя).

В 2003 до такого триб'юту приєдналися навіть деякі поп-гурти — гурт «Краски», наприклад. Всі учасники заспівали пісні «N.R.M.» білоруською мовою. Відтоді у багатьох популярних артистів почали з’являтися пісні білоруською, які ніяк не були пов’язані з політикою і подобались людям. Такі проекти викликали й медійний інтерес. Ситуація почала змінюватись.

Надії на музикантів як хранителів національної мови завжди покладались — з цим погоджується і лідер фолк-гурту «Палац» Олєг Хомєнко. Щоправда, із сумом визнає він, все ж таки це корпоративна еліта, а не народ, на якому білоруська мова трималася століттями.

«Так смталося у Білорусі, що в більшості міст після Першої, після Другої  світової війн білоруси складали не просто меншість, а просто дивовижну меншість. В деяких містах проживало 10 — 12% білорусів. Не більше 12% було в сільській місцевості, де і була «колыска», основа білоруської мови. Зараз навпаки. У селах виросли діти, у яких вимова уже з акцентом, вона вже не білоруська. Слова знають, щось сказати можуть, але використання мови не відбувається», — розповідає Хомєнко.

За словами музиканта, головне, що зараз потрібно білоруській мові, — це розуміння її важливості для соціального ліфту, для кар’єрного  сходження. Білоруська мова — це, на жаль, не мова начальства сьогодні.

«Зараз це мова людей культури, які, взагалі-то, жебраки. Інтелектуальні, але все ж, жебраки. І це відчуття у суспільстві є. Воно підсвідоме, але воно є. Так, їх поважають, цих культурних жебраків, реально поважають, я цього не відкидаю. Але це така «пташка», «хай буде», — констатує він.

Втім, і ця «пташка» може із часом отримати крила. Музичний критик Дмітрій Бєзкоровайний впевнений: саме люди культури і мистецтва зберігають мову і допомагають їй знайти сучасне значення.

А Надія Кім, засновниця компанії з дубляжу фільмів, в кінці нашої розмови хоче поділитися розповіддю про маленьку перемогу. Після одного з сеансів до неї підійшла дівчина, яка зізналась, що спершу не хотіла йти на білоруський переклад, а тепер вирішила водити на ці кіносеанси молодшу сестру і намагатися частіше говорити білоруською.

/Ксенія Туркова, Сергій Бейк

Підписуйтесь на наш канал в Telegram