Битва за Антарктиду, або Роль Південного полюса у формуванні нового світового порядку

Поки весь світ спостерігає за війною, розв’язаною росією в Україні, та конфліктом на Близькому Сході, глобальні держави відновлюють конкуренцію щодо Антарктиди.

Здавалося б, ну яке практичне значення для них має Антарктика? Але це запитання не риторичне, тому що, як показали останні події міжнародної політики, сучасний світ не лише пришвидшився в часі, але й стиснувся в просторі. Колись нетривіальна теоретична формула Маршала Герберта Маклюена про світ як глобальне село сьогодні стала вже практичною реальністю.

Задля продовження своєї гегемонії у світовій політиці глобальні держави змушені шукати нові простори, які могли б розв'язувати питання їхнього подальшого домінування в міжнародній системі координат. Власне, одним із таких і є шостий континент.

Після десятиліть спокою status quo в Антарктиді розхитується. Нині цей континент балансує на межі танення — як у прямому, так і в переносному сенсі. Це пов’язано не лише з кліматичними змінами, які незворотно змінюють Антарктику та весь світ, але й із політикою.

Політична конкуренція та зростаючий попит на ресурси висувають Антарктиду на перший план на глобальному порядку денному. Китай, Іран та інші країни розширюють свою діяльність на континенті попри санкції та заборони й починають розглядати висування майбутніх територіальних претензій щодо Антарктики. Восени 2023 року Шахрам Ірані, командувач ВМС Ірану, оголосив, що Тегеран планує побудувати постійну базу в Антарктиді, заявивши, що Іран чомусь (!?) має «права власності» на Південний полюс.

А вже в листопаді того самого року найбільший в історії антарктичний флот Китаю прибув із 460 моряками для будівництва п'ятої дослідницької станції на континенті. Вони завершили свою роботу через три місяці, і станція відкрилася в лютому 2024 року. Згідно з Договором про Антарктику, який регулює діяльність на континенті, розширення Китаю є цілком допустимим.

І хоча нова станція є законною, все ж це викликає підозри щодо проведення на китайських дослідницьких станціях діяльності військового характеру, зокрема з метою спостереження. Дослідницькі супутники можуть відстежувати зсуви льодовикового шельфу, що є ключовим моментом для картографування руху сил в Австралії.

Договір про Антарктику, який набув чинності в 1961 році, забороняє використання континенту у військових цілях і натомість підтримує наукову співпрацю. Низка наступних угод, які стали відомі як Система Договору про Антарктику, допомогла зберегти континент як нейтральний міжнародний майданчик. Однак сьогодні відбувається неформальна деконструкція договірних відносин. Антарктида має вихід до Атлантичного, Індійського та Тихого океанів. На суші й на шельфі вона може похизуватися величезними покладами дорогоцінних мінералів, нафти та природного газу, а також великими промислами крилю. Континент також займає центральне місце в глобальній комунікації, оскільки з нього — найчистіший шлях до космосу, адже волога в повітрі замерзає. Це робить антарктичні наземні станції критично важливими для управління космічними супутниками, за якими майбутнє у військовій сфері.

Підтвердженням цією думки може слугувати стаття «Чому росія може розмістити ядерну зброю в космосі? Нова загроза старої ідеї» доцента історії та міжнародних відносин, члена Інституту космічної політики університету Джорджа Вашингтона Аарона Бейтмена.

На сторінках журналу Foreig Affairs вчений підкреслює: «москва, можливо, готується до розміщення ядерної зброї в космосі. Метою такої зброї цілком може бути знищення великих супутникових угруповань, що використовуються для зв’язку і розвідки. Знищення таких космічних систем може знизити ефективність українських Сил оборони, які значною мірою покладаються на комерційний супутниковий зв'язок і знімки. Це також знизило б ефективність збройних сил США та їхніх союзників, які так само залежать від цих систем. Рішення росії підірвати ядерну зброю в космосі майже напевно вплинуло б і на кремлівські супутники. Але навіть якщо росія ніколи не застосує ядерну космічну зброю, москва може розглядати її розгортання як нове джерело важелів впливу, дамоклів меч, який вона може занести над космічними системами будь-якої іншої держави». 

З огляду на це, питання Антарктиди в міжнародній політиці можна схарактеризувати за такою формулою: хто володіє Антарктичним простором, той контролює космічний простір.

Відсутність збройних конфліктів в Антарктиді створило хибне відчуття безпеки. Політики з країн, які підтримують нейтральну й мирну Антарктиду, схоже, вважають, що співпраця в Антарктиді апріорі зрозуміла. Насправді ж цей status quo є доволі крихким.

Щоб утримати конкуренцію за ресурси на відстані, зацікавлені сторони повинні пролити світло на діяльність, що дестабілізовує. Необхідно посилити громадську активність та інтерес до Антарктики, оскільки це є критично важливою передумовою для продовження порядку, заснованого Договором про Антарктику. Але державам також необхідно посилити свою присутність в Антарктиці, де присутність дорівнює силі.

Деконструкція Договору про Антарктику 

Після широкомасштабного вторгнення росії в Україну стало чітко зрозуміло, що міжнародні структури, які забезпечують світове мирне співіснування націй виявилися неготовими до такої турбулентності світової політики XXI століття.

Договір про Антарктику спочатку був розроблений для того, щоб запобігти поширенню напруженості часів холодної війни на Південний полюс, визначивши Антарктиду як науковий заповідник.

За винятком підтримки наукових цілей, на континенті заборонена військова діяльність і випробування ядерної зброї. Сторони договору зобов'язані забезпечити вільний і справедливий доступ до своїх дослідницьких станцій (і суден), які підлягають інспекції. В Антарктиці добре встановлені «правила дорожнього руху», і здебільшого їм удається утримувати континент ізольованим від геополітичної напруженості.

Сьогодні 54 держави є учасниками Договору про Антарктику, який включає 29 консультативних сторін із правом голосу в антарктичних справах. Кілька додаткових угод розширили ключові принципи, закріплені в Договорі 1961 року: свобода наукових досліджень і співробітництва, а також мирне використання континенту. Протокол 1998 року, наприклад, офіційно оголосив Антарктиду природним заповідником для глобального миру і науки й заборонив видобуток корисних копалин та інші форми видобутку ресурсів, за винятком наукових досліджень.

Архітектори Договору про Антарктику задумували, що він буде діяти вічно: документ не має терміну придатності. Якщо будь-яка сторона бажає внести зміни до Договору, вона повинна досягти консенсусу для відкриття конференції змін. Цей шлях для змін існує з 1991 року, але жодного разу не був використаний, що свідчить про те, що країни прагнуть підтримувати антарктичний status quo, а не ризикувати своєю часткою.

Теоретично, механізм конференції змін можна було б використати для створення механізмів примусу, як-от штрафи й заборони. Але в осяжному майбутньому важко уявити, що Сполученим Штатам і їхнім союзникам вдасться досягти консенсусу з Китаєм і росією, щоб домовитися про перегляд договору.

З моменту підписання Договору про Антарктику минуло вже 63 роки, і сьогодні глобальні держави намагаються підірвати цю систему. Тому що мають у своєму арсеналі силу.

Китай, наприклад, побудував свою нову дослідницьку станцію, не надавши членам Договору необхідних екологічних оцінок, як того вимагають правила. російські риболовецькі судна підробляють дані про своє місцеперебування в Південному океані, намагаючись приховати незаконний вилов риби в заповідних водах. Ці приклади недотримання різних зобов'язань ілюструють, як держави випробовують, наскільки далеко вони можуть зайти.

Відсутність механізмів примусу, які б могли реагувати на сумнівну діяльність або стримувати її, ускладнює ситуацію. Хоча міжнародний протокол про інспекції повинен виконувати цю функцію, реальність така, що у формулюваннях договору існують різні лазівки, які дозволяють державам уникати інспекцій, якщо вони необхідні.

Наприклад, відомо, що росія зробила злітно-посадкові смуги станцій недоступними й вимкнула їхні радіостанції, щоб заблокувати приземлення літаків для проведення внутрішніх інспекцій. Договір дозволяє проводити інспекції і з повітря, а це означає, що інспекційні групи можуть технічно перевіряти російські антарктичні станції, не заходячи всередину.

Тактика «сірої зони» — діяльність, що відбувається між миром, співпрацею та конфліктом або війною, — використовує неоднозначність самої системи Договору про Антарктику. Ця невизначеність сприяла співпраці під час холодної війни, дозволяючи Сполученим Штатам і Радянському Союзу погоджуватися на непогодження з питаннями територіального суверенітету, але при цьому розширювати свою присутність на континенті.

Після закінчення холодної війни Сполучені Штати вступили в епоху однополярності, а росія була зайнята відновленням після розпаду своєї імперії. Але в цей період суперництво в Антарктиді просто дрімало, а не було призупинено. Сьогодні ж, у період протистояння США та Китаю, воно прокинулося зі свого летаргічного сну.

Здатність Китаю будувати власні криголами — а за чутками, через кілька років має дебютувати атомний криголам — виділяє Пекін серед США та Австралії, коли йдеться про антарктичний потенціал, а отже, і про силу. Сполучені Штати мають два криголами — Healy і Polar Star, які по черзі спалахують і постійно виводяться з ладу далеко за межі очікуваного терміну експлуатації.

Австралія, яка має найбільші суверенні претензії на Антарктиду, має єдиний криголам, який, хоча і є абсолютно новим, але не може ефективно дозаправлятися у своєму порту приписки. І США, і Австралія змушені орендувати криголами, щоб підтримувати свою національну антарктичну діяльність.

Оскільки межі між науковими дослідженнями та військовою діяльністю розмиваються, діяльність у цій «сірій зоні» починає підривати мирний status quo, який існував так довго.

Величезні ресурси, як-от рибні запаси, енергія і прісна вода, не належать жодній країні, тому держави, які прагнуть покращити свою довготривалу гру, створюють плацдарми для дозволених наукових досліджень у цих галузях, щоб опинитись у вигідному становищі (маючи детальну карту ресурсів на континенті) у разі, якщо система розвалиться на частини.

З наукової присутності у військову 

Причиною вразливості Антарктиди до стратегічної конкуренції є те, що країни вже мають там наукову присутність, яка може бути легко трансформована у військову.

Стратегічний науковий центр США — станція «Амундсен-Скотт» на Південному полюсі — охоплює всі сім заморожених територіальних претензій на континент. На базі перебувають до 150 американських військовослужбовців, які проводять і підтримують наукові дослідження.

На другій американській станції «Мак-Мердо» працюють до 1500 американських співробітників. Третя — «Палмер» — вміщує близько 40 американських співробітників. Разом ці три станції надсилають потужний сигнал про присутність США на континенті.

Китай також має історію поєднання науково дослідницької роботи з військовою діяльністю, і цей підхід тепер закріплений законодавчо. Китайський уряд назвав це «військово-цивільним синтезом», і тепер вся цивільна науково-дослідна діяльність повинна мати військове застосування або бути корисною для Китаю. Це поширюється і на антарктичний слід Китаю.

Хоча Договір про Антарктику забороняє мілітаризацію або військове розгортання на континенті, військовий персонал і техніка дозволені, якщо вони підтримують науково-дослідні цілі. Багато країн покладаються на свої збройні сили для проведення операцій в Антарктиді. Аргентина, Австралія, Нова Зеландія, Велика Британія і США розгортають військову техніку й особовий склад в антарктичних дослідницьких експедиціях. Військові Китаю і росії також надають матеріально-технічну підтримку деяким національним антарктичним місіям.

Ця практика діє у межах Договору про Антарктику, але її невизначеність створює чіткі ризики для безпеки. Важко визначити, проводить персонал цивільні чи військові операції. Система працює на довірі, що створює сприятливі можливості для зловживань.

Яскравим прикладом є супутники. Такі системи, як-от американська GPS, китайська BeiDou, європейська Galileo і російська ГЛОНАСС покладаються на наземні приймачі в Антарктиді. Хоча ці системи відіграють центральну роль у наукових дослідженнях в Антарктиді, вони також мають чітке застосування у сфері військової безпеки.

Також цікавим є підхід до Купола Аргуса — найвищої точки на Антарктичному континенті. Крижаний купол забезпечує найчистіший (і найкоротший) постріл у космос, що робить його ідеальним місцем для спостереження за супутниковою активністю.

Китай може вільно проводити дослідження на куполі, як він це робить через дослідницьку станцію в цьому районі, але в 2019 році він пішов далі, намагаючись установити фактичний контроль над куполом. Він запропонував створити Антарктичний район з особливим режимом управління — зону, передбачену договірною системою, де країна може обмежувати й диктувати доступ до району (або над ним).

Запит Китаю тоді відхилили, оскільки він був єдиним політичним актором, який на той час проводив дослідницьку діяльність у цій зоні. І хоч тоді плани Китаю були заблоковані, це питання, ймовірно, постане знову.

Купол Аргуса розташований на території, на яку претендує Австралія. Враховуючи життєво важливий інтерес країни до цього району, Австралія повинна інвестувати в адекватний внутрішній потенціал, щоб дістатися до ізольованої території — зокрема, на лижах, тракторах і гелікоптерах.

Присутність — це сила в безплідній пустелі, якою є Антарктида.

Однак існують механізми, які Захід може впроваджувати самостійно, щоб тримати під контролем більш агресивну діяльність. Для початку варто було б притягнути Китай до відповідальності, висвітивши його діяльність в Антарктиді. Держави також повинні провести аудит своїх полярних дослідницьких секторів, щоб з’ясувати, чи фінансують вони або підтримують китайські державні дослідницькі зусилля.

Відповідно до закону про «військово-цивільний синтез», китайський уряд вважає будь-яку дослідницьку діяльність такою, що має потенціал військово стратегічного застосування. Наскільки наївно західні держави підтримують антарктичні зусилля Пекіна?

Міжнародні інспекції повинні бути посилені. Занадто мало інспекцій відбувається під егідою договору, переважно через брак можливостей. Тому держави повинні об’єднувати свої зусилля та ресурси більш цілеспрямовано й набагато регулярніше, щоб забезпечити належний моніторинг китайських станцій.

Водночас показовою є думка співдиректорки проєкту 6633 в Інституті сучасної війни при Військовій академії Вест-Пойнт, Елізабет Б’юганан, яка на сторінках видання Foreign Affairs пише:

«Там, де колаборація працює, Сполученим Штатам та іншим країнам варто скористатися нею. Частини системи Договору про Антарктику, які добре працюють, включають обмін науковими даними між сторонами та співпрацю в надзвичайних ситуаціях. 

У 2020 році, попри австралійсько-китайську напруженість, екіпаж китайського криголама в Антарктиді врятував хворого австралійського експедитора. Справді, нещодавнє зростання антарктичного туризму відкриває можливості для посилення співпраці, оскільки держави повинні боротися з величезним впливом полярного туризму на навколишнє середовище. Очікується, що цього літа на континент прибудуть близько 100 000 туристів, що є руйнівним фактором для вразливої екосистеми. 

Незважаючи на війну в Україні, зацікавлені сторони Договору зібралися на Консультативній нараді Договору про Антарктику в 2023 році та дійшли консенсусу щодо розробки меж антарктичного туризму».

Роль України 

Широкомасштабне вторгнення росії в Україну та героїчна боротьба нашого народу проти військової машини росії продемонстрували всьому світові суб’єктність нашої держави. Україна сьогодні — це політичний актор, який здатен також істотно впливати на формування міжнародного порядку денного. Маючи у своєму «арсеналі» станцію «Академік Вернадський» в Антарктиді, українська влада могла б також вступити в політичну гру щодо збереження функціонування Договору про Антарктику 1961 року.

Звісно, самостійно це зробити проблематично, однак якщо залучитися підтримкою США та інших західних держав, які протистоять «осі зла» (росія, Китай, Іран, КНДР), то можна було б досягти певних реальних обмежень, не даючи посилювати та стримуючи конкуренцію глобальних держав, а, радше, сприяючи їхній співпраці. Тому що сьогодні, на превеликий жаль, Китай позиціонує себе як країна, що користується перевагами status quo Антарктиди, і готовий накинутися, якщо система договорів зазнає невдачі. Решта світу не може дозволити собі ще більше відставати. І Україна зокрема, якщо ми дійсно прагнемо закріпитися як політичний актор у системі міжнародних координат.

Автор: Максим Андрущенко, кандидат політичних наук