Бородянка: оселя пам’яті та живих людей

«Найгірше для мене — не втрата майна. Мою бабусю в Загальцях росіянирозстріляли»

Від столичної станції метро «Святошин» до Бородянки їхати приблизно годину. З перших днів повномасштабної війни селище потрапило під окупацію та зазнало нальотів авіабомб. Про росіян досі нагадують літери Z на дитячому майданчику в центрі й багато зруйнованих будівель. Селище відновлюють не так активно, як Бучу або Ірпінь. Місцеві пов’язують це з тим, що Бородянка менш медійна. Але, попри все, багато бородянців уже повернулися додому й налагоджують життя.

Юлія Кузьменко з’їздила до Бородянки в жовтні, а потім — у грудні, щоб поспілкуватися з місцевими й подивитися, як просуваються ремонтні роботи.

Із квітня до жовтня не було значних змін

«Моя Бородянка! — вигукує Юлія, мешканка селища, побачивши фото односельчан на виставці “Спалах. Українська фотографія сьогодні” в Українському домі. — Зараз узагалі там нічого не роблять, місцеві намагаються добитись чогось, але за пів року навіть завалені будинки не всі розібрали, возять усіх на екскурсії — і все…» (виставка проходила в жовтні — ред.).

Дівчина виїхала перед початком бойових дій, зараз живе в Бучі та переймається, що її рідну Бородянку практично не відновлюють. Пошкоджені будинки хиляться й сипляться. Один на вулиці Центральній упав уже після деокупації. Юлія запевняє: бородянцям допомагають гуманітаркою: продуктами, засобами гігієни, дитячим харчуванням. Але відбудови не видно: навіть не всі постраждалі отримали акти про потрощене майно.

«Цього вже було забагато»

Анна Богуш приїжджає до Бородянки спеціально, щоб зустрітися зі мною. Нині вона мешкає у Дружні — селі під Бородянкою. Її квартиру зруйнувала авіабомба на початку березня. Анна показує місто й розповідає про початок вторгнення та нинішню відбудову.

24 лютого о 5:40 Анні зателефонував хлопець із сусіднього села: «Прокидайся, почалась війна». Її батько був на роботі, на нічній зміні, не вірив у війну, хоч і бачив, що над головою щось літає. Бабуся з дідусем смиренно прийняли новину, мама перелякалась.

26 лютого сталася перша трагедія, пригадує Анна: у районі Старики від обстрілу будинку загинули 6 людей однієї родини. «Ми думали, на цьому все. Це було вже забагато». Пізніше на Кругу, на головній розвилці шляхів до Києва та Тетерева, бородянці побачили колону танків. Анна з мешканцями дому спустилася до підвалу їхньої 5-поверхівки. А за кілька днів у будинок прилетіло.

«Дія», ЦНАП, експертна комісія — і 2 аркушики

Анна Богуш мріє, що її будинок, як і решту, відбудують. «Тільки з початку жовтня почали якось ворушитися, почали встановлювати вікна там, де це можливо, — це або допомога від держави, або від ООН». З Анною заходимо до під’їзду її понівеченого будинку, на її поверх. Біля вхідних дверей дівчина поставила коробку — так, щоб було видно, чи хтось заходив: до квартир, буває, навідуються мародери. З п’ятого поверху фотографую околицю, запитую, чи літають тут хижі птахи — бачила великого птаха на зупинці маршрутки. «Не помічали таких. На небо дивимось тоді, коли щось летить більш масивне», — усміхається Аня.

Нині ті, хто залишився без житла, мешкають у модульному містечку. Ще хтось знімає квартири, хтось живе в сусідніх селах чи в родичів.

«Якщо всі виїжджатимуть, то навіщо тоді ця війна?»

Іншого дня я зустрічаюся з місцевою блогеркою Анною Ткачук. Разом із жінкою та її 4-річною донькою Євою заходимо до їхньої квартири. Замість кухні — діра. У шафці — залишені каструлі, аркуш із молитвою, дитячі іграшки. Єва розповідає про своїх ведмедика та єдиноріжка та просить показати зроблені знімки. А ще хоче, щоб я пофотографувала пташок із 7-го поверху — ті летять на тлі поруйнованих багатоповерхівок.

До початку повномасштабної війни в цій квартирі мешкало п’ятеро: Анна, її чоловік, донька та батьки. 24 лютого родина прокинулася від дзвінка, Анні потрібно було збиратися на роботу. Вона працює на АЗС і 24-25 лютого була на зміні. 25-26 лютого люди скуповували запаси в магазинах. 27 лютого її родина почала ховатися в підвалі. 28-го зранку росіяни влучили у квартиру Анни.

Тоді сім’я поїхала до бабусі в село Загальці, що в Бородянській громаді. Там ще не було росіян. За кілька годин батьки з чоловіком повернулися додому по речі. Забрали одяг та взуття, але повернутися в село одразу не змогли через обстріл. До Загальців приїхали лише надвечір. На початку березня на Бородянку посипалися авіабомби. 4 березня Анна з чоловіком і донькою поїхала до Вінниці до кумів, де жили ще десятеро людей. За тиждень виїхали на Тернопільщину.

Анна повернулися до Бородянки на початку травня. Нині вона орендує квартиру в селищі.

«Найгірше для мене — не втрата майна. Мою бабусю в Загальцях росіяни розстріляли 31 березня, в останній день окупації, коли вже тікали з Київщини. Розстріляли їх разом із сусідкою. Чоловік сусідки закопав їх у дворі, на початку квітня мої чоловік і батько приїхали перепоховати…»

Відбудова гальмується

Загалом у домі Анни зруйновано лише 3 квартири. Однак вище від пошкодженого п’ятого поверху не доходять комунікації, хоча в будинку вже живуть люди. Анна зафіксувала руйнування в «Дії» в березні, а коли повернулася до селища — пішла із заявами до будівлі школи, там тепер адміністративний центр (інші адмінбудівлі в Бородянці зруйновано).

Експертна група приходила вже разів сім, каже Анна. Ніхто нічого не каже до пуття. У вересні нарешті дали акт. Тоді родина Анни оформила відшкодувальні виплати — 2 тисячі грн на дорослого, 3 тисячі на дитину з моменту зруйнування житла. 13 жовтня їм видали пральну машинку.

«На самому початку казали, що ремонтуватимуть наш будинок. Потім — що зносити до 5-го поверху та встановлювати дах. Будувати тут ніхто не починає. Куди людям діватись? На 9-му поверсі цілі квартири, але ж нежитлові. Була остання експертна комісія, що зносити точно ніхто не буде, дім підлягає ремонту, а на документи потрібно 2 місяці. Але на які документи? Нас там не було, нас ніхто не покликав».

Аж на початку грудня в будинку Анни зробили підпори та зашили вікна. Про ремонт поки не йдеться.

Дорогою пам’яті бородянців

Від дому Анни ми пішли до центру міста. Фотографії звідси — з понівеченим Шевченком — облетіли весь світ. Влада навіть вирішила нічого тут не ремонтувати, лишити все, як є, зробити своєрідний меморіал. Державне агентство розвитку туризму ініціювало розробку стратегії відвідування місць пам’яті російсько-української війни.

«Люди дуже зляться, коли приїжджі фотографуються», — ділиться Анна Ткачук. Але сама ставиться до фотографувань із розумінням: розголос Бородянці не завадить.

До 24 лютого в цих будинках жили люди, працювали бізнеси, і мешканці Бородянки виступили проти того, щоб законсервувати потрощений центр селища і зробити його точкою екскурсійного маршруту. До одного будинку, який зазнав незначних руйнувань, бородянці заселилися, а на фасаді написали фарбою: «Ми хочемо жити тут».

Що каже бородянська влада?

Костянтин Мороз, заступник селищного голови Бородянки, відкидає звинувачення, що нічого не відновлюється. Каже, робота не припиняється з часу деокупації. Просто на все потрібні мільярди, яких нема. Навіть він сам змушений мешкати в модульному містечку.

Заступник голови розповідає, що в селищі замінили 90% пошкоджених вікон. В ОТГ відбудовують близько 50 багатоповерхівок. Уже беруться за ремонт 816 будинків приватного сектору — відновлюють дахи, вікна, двері. «Щоб люди перезимували цю зиму».

На 8 грудня знесли 2 будинки приватного сектору та соціальної сфери. На черзі під знесення ще 2 багатоповерхівки на Центральній вулиці. Про капітальні витрати поки що не йдеться: «Загальна сума на капітальний ремонт, поновлення зруйнованого житла і відбудову вимірюється в мільярдах, навіть не гривень. А те, що нам потрібно сьогодні на поточний ремонт, забезпечене. Кошти отримані, розподілені, і вони вже є на рахунках або селищної ради, або підрядників чи підрядних організацій».

На початку грудня пошкоджені в центрі селища 9-поверхівки вже почали розбирати. Отже, меморіального комплексу тут точно не буде. На місці руїн планують збудувати нове житло. Анна Ткачук вірить: її місто ще воскресне з попелу.

«Я не вважаю, що тут нема майбутнього. Чесно кажучи, не розумію тих людей, які повиїжджали, у кого навіть вціліло житло. Якщо всі виїжджатимуть, то навіщо тоді ця війна?»