ENRU

Борис Барський: Ми відкрили двері театру для учасників АТО і переселенців

Чи є місце сміху під час війни? Чи знаходять конфлікт на Донбасі та анексія Криму художнє відображення в мистецтві? Чи існує у творчому середовищі Одеси мовне питання і чи потрібно пускати в Україну російських артистів?

Про це Громадське поговорило з актором одеського театру «Маски» і зіркою трупи «Маски-шоу» Борисом Барським.

Країна пережила дуже сильне потрясіння за ці три роки. Це впливає не лише жителів Донбасу чи Криму, так чи інак, це стосується всіх українців. Чи відображаються сьогочасні події у культурному житті Одеси?

Розумієте, творчість — надто складне поняття. Часом люди питають: «як ви можете сміятися, коли таке відбувається у країні?». Почекайте. Тоді забороніть молоді закохуватися. Скажіть: стоп, припинити! Коли все налагодиться, тоді закохуйтеся, зустрічайтеся, народжуйте. Або вагітній на п'ятому чи сьомому місяці заявіть: усе, не народжуй! Цей процес неможливо зупинити.

Ось, приміром: під час війни, з 41-го року найсильніші актори, найсильніші бригади їздили фронтами, виступали. Причому грали не трагедії. Навпаки, піднімали дух, змушували людей посміхнутися, відволіктися трошки.

У нас (в театрі «Маски» - ред.) для всіх відкриті двері — і для учасників АТО, і для переселенців. Вони просто приходять на наші вистави і все (безкоштовно – ред.).

Чи потрібно у зв'язку з подіями на Донбасі і Криму обмежувати в'їзд в Україну російським артистам?

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Одеський прецедент: як активісти «вчать» поп-зірок любити Україну

Я б тоді порадив ще на кордоні птахів відловлювати. Якого біса вони літають туди-сюди? Тут будуть наші, українські птахи. А там —закордонні. Актори теж люди. Бувають талановиті, але дурні. Бувають розумні, але бездарні. Часом вони можуть в ефірі щось не те сказати. Можливо, тоді можна на них образитися. Я думаю, таким чином нас відволікають від чогось важливішого. Поки ми вирішуємо ці проблеми, вони (політики – ред.) можуть поцупити що-небудь.

Учасники комік-групи «Маски» Георгій Делієв (ліворуч) та Борис Барський під час прем'єри спектаклю «Маски в кубі» в Києві, присвяченого 30-річчю трупи театру  «Маски-Шоу» Фото: Владислав Мусієнко/УНІАН

Ваша театральна трупа їздить у Росію з виставами?

Ні. Наша трупа наразі в Китаї. Я один залишився тут відпрацьовувати за весь театр.

Мовне питання на виставах відіграє зараз якусь роль в Одесі? У Києві, наприклад, більшість вистав грають українською мовою.

Я трошки іншу історію розповім. Був я в Сочі. До мене підходили росіяни й казали: «Не хвилюйся — ми вас захистимо. Ми за вас станемо, ви ж російськомовні, ми за вас непокоїмося». А я відповідаю: поясніть, від кого ви мене хочете захистити? У мене вийшло сім книг російською мовою. У нашому театрі п’ять моїх п’єс грають російською. Україна нагородила мене високим званням народного артиста України, незважаючи на те, що я граю російською мовою. Як мене можна ще сильніше обмежити?

Вона була шокована, ця людина. Я кажу: ну більше дивись телевізор тоді. Або послухай мене, людину, яка там живе. Ви бачили аншлаг на виставі — тобто нормально люди сприймали (російську мову – ред.). У нас є анкетки, які глядачі заповнюють після спектаклю —хтось українською, хтось російською, але ми одне одного чудово розуміємо.

Ви з Георгієм Делієвим завершили зйомки фільму за п’єсою «Одеський підкидьок». Це проект краудфандинговий. Чи реально в Україні зібрати суму, достатню, щоб зняти фільм?

Коли ми збирали гроші, справді був складний період. Відверто зізнаюся: і в мене руки опускалися, і в Делієва. Неодноразово він казав мені: навіщо ми за це взялися? Але я завжди вважав, що хороше притягує до себе хороше, а погане відштовхується і не прилипає. У нас дуже багато хороших друзів. Наприклад, Віктор Приходько (кінорежисер, телепродюсер – ред.) надав павільйони кіностудії, апаратуру. Багато людей в якійсь мірі допомагали. І раптом усе склалося. Тобто не можна, звичайно, поки що говорити, що склалося все. Побачимо кіно — тоді скажемо.

Борис Барський (у центрі) під час вистави «Орфей і Еврідіка» в Запоріжжі Фото: Олександр Прилепа/УНІАН

Усе ж таки, де в цій історії держава? Чи зверталися ви до неї по фінансову допомогу?

Реально вже багато років з цим не складається. А зараз тим більше не складеться, адже фільм російською мовою. Із самого початку на ньому було табу (у плані виділення бюджетних коштів — ред.). Тому ми з цим проектом навіть не зверталися по допомогу.

Уже з’явилися якісь кошти, які виділяються на культуру, кіно. Це дуже добре. Я десь читав історію про те, як Черчіллю принесли кошторис, а він питає: «Де тут гроші на культуру?» Йому відповідають: «У нас же війна, яка культура?» А Черчілль говорить: «Так заради чого ми тоді воюємо?». Ось і в нас уже з’явилися певні вливання в мистецтво. Це чудово.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Я хочу знову вигадувати сюжети, а не ховатися від їхньої навали в реальному житті» — Андрій Курков

Судячи по виставах, театрах, подіях, які відбуваються в місті, виникає таке відчуття, що мрія здійснилася. Я колись мріяв, щоб Одеса стала фестивальним містом — і вона таки стала ним. Я завжди чекав прем’єр — у нас нині дуже багато прем'єр. Постійно якісь відкриття. Ти знаєш цих людей, цих акторів, знаєш, чого очікувати. І раптом вони розкриваються в абсолютно іншому ракурсі, просто як квіти.

Мій партнер Льоша Агопян, з яким щойно ми грали спектакль, запросив тиждень тому до Єврейського центру на виставу «Прийшов чоловік до жінки». Я, чесно кажучи, дуже обережно ставлюся до подібних запрошень, адже це змушує потім підійти та запевнити, що це — геніальна, чудова робота. Так ось, я на одному диханні подивився цю виставу.

Відкриттям для мене стала Ірина Охотніченко, заслужена актриса України, яка грає в Театрі юного глядача. Коли я вийшов з вистави, мені настільки хотілося емоції кудись виплеснути... І я все це написав у Facebook, коротше.

Підписуйтесь на наш канал в Telegram