«Будь-яка атака одразу приводить мене в форму», — правозахисниця Євгенія Закревська

Про вибір професії

У дитинстві я хотіла бути саме адвокатом. Та коли вступала — вже перехотіла. Це була моя давня мрія, викопана мамою. З усього того, що колись було в моїй голові, вона вважала це найбільш практичним. У нас не було юристів у родині, були інженери, вчителі. Економістів теж не було, та моя ще одна освіта — економіка.

Мої перші правозахисні справи були пов’язані з газетою «Конопляна правда». Мені дуже сподобався її зміст. Вони шукали студента-юриста. Я тоді займалася господарським правом, інтелектуальною власністю, трохи далекими речами. Але це було цікаво. Я їм написала — от є юрист, але вже далеко не студент. Тоді на мене звалилася їхня гаряча лінія, це здебільшого свавілля міліції. А ще до того був юридичний форум на ЛІГА.net.

Окрім цього всього, я хотіла бути програмісткою. Тож час від часу намагалася забрати документи зі свого вишу і піти до політеху.

Адвокатом я стала в 2008 році. До того працювала юристом у різних сферах бізнесу, зокрема в медіа-бізнесі.

Про активізм

Якщо ти гарний комерційний юрист, тебе обирають клієнти. Ти, звісно, серед них теж можеш обирати, та все ж ти перебуваєш у системі — берешся за цікавіші, кращі, більш оплачувані справи.

А коли питання оплати роботи перестає бути критерієм, це додає кілька ступенів свободи. Ти можеш обирати і робити те, що хочеш, те, що тобі здається найбільш правильним у всій цій ситуації.

Наприклад — ЗСК (Ініціатива «Збережи старий Київ» — ред.). Справа Гостиного двору в Києві. Ми групою юристів оскаржили все, що можна було оскаржити. Пройшли весь юридичний шлях — в судах, подали заяви про злочин. Ніщо не допомогло. Там уже почали будівництво, всіх вигнали і забетонували двір. У нас нічого не виходило. Процеси ще не завершилися, та ми розуміли, що це не допомагає. Протести не допомогли, суди не допомагають.

Дозвіл на будівництво ще не скасували. Ми рік працювали, але юридичні методи виявились безсилими. Ми втрачали Гостиний двір на очах. Треба було щось робити.

Тоді ми вирішили вилізти на кран. Я до верху не долізла, вивихнула руку. Залізли інші. А я дуже їм заздрила. Мене «Беркут» знімав звідти з вивихнутою рукою і віз до Подільського райвідділку. Насправді навіть не так — беркутівці, як виявилось, бояться висоти, і знімали мене будівельники.

Але пізніше ми і ті, хто був після нас, виграли всі судові процеси по Гостиному.

Про Майдан

Спершу я туди прийшла, тому що відчувала, що в цьому місці щось мало статися. Це було цікаво, осередок подій та процесів. Щось мало там народитися, принаймні у мене було таке відчуття.

Я була там з ночі чи під ранок 21 числа. Було просто цікаво, як це. Веселі, цікаві люди, купа знайомих.

Сам розгін ми застали дуже близько. Приїхала моя подруга, яка дуже хотіла подивитися, що там відбувається. Ми десь близько 12 приїхали на Майдан, всі події вже скінчилися. Та все ж там було досить приємно і цікаво, купа знайомих. Якоїсь миті ми пішли пити чай у сусіднє кафе.

Раптом мені зателефонував друг, тоді ще навіть зовсім не студент Рома у паніці. Він зателефонував, коли їх зігнали під стелу. Майже крик про допомогу: дівчат б’ють. Ми розраховуємося, біжимо у бік Майдану, а назустріч уже біжать люди. Якийсь панічний жах на обличчях. Вони кажуть, що там «беркут», але тікають звідти.

Було очевидно, що сталося щось жахливе.

Дуже складно продовжувати взаємодіяти з поліцією, з владою, якщо ти при цьому допускаєш, що хтось із них міг стріляти в тебе. Це як домашнє насильство. Ти намагаєшся про це забути, заблокувати, витіснити зі свідомості.

Найбільш схожими на це були розгони в Гостиному дворі. Там були ті ж люди. Жорстокість допускалася і раніше, я це розуміла. Тут питання — що досі було стримуючим фактором. Таке раніше могло відбуватися, коли ніхто не бачив і коли була цілковита впевненість у тому, що це залишиться непомітним, непокараним. Раніше їм можна було без покарання вдарити людину, але не було масовості, ефекту натовпу з боку правоохоронців.

Дуже складно продовжувати взаємодіяти з поліцією, з владою, якщо ти при цьому допускаєш, що хтось із них міг просто бити тебе палицею, а згодом — стріляти в тебе. Це як домашнє насильство. Ти намагаєшся його заблокувати, витіснити зі свідомості. Це психологічний дискомфорт для людей — розуміти, що ти продовжуєш жити тут, і що раніше взаємодіяв із цією поліцією, що хтось із цих «беркутів» міг якимось чином з тобою взаємодіяти, і не всі вони звірі.

Раніше це було: поштовхалися, виштовхали, когось затримали. Але це була взаємодія людей. Коли відбувається щось настільки жорстоке, тобі простіше думати, що це не наші, що це хтось приїхав з Криму, з Росії, що це російські снайпери, свої так не можуть. Це форма колективного психологічного захисту, я гадаю. Ламати це не треба, але потрібно деконструювати цей захист, щоб збудувати щось міцніше.

Про силовиків на акціях

Якщо ми доводимо ситуацію до повстання, це означає, що із законами, їх виконанням вже все погано.

Як працювати силовикам у момент повстання — у мене немає рецепту. Цього не повинно бути. Вони не вороги, і вони не борються проти народу. Інакше втрачається суть їхнього існування і роботи.

Та тоді на барикадах вони це сприймали як війну. Ось тут помилка — це не війна. Щойно це починає бути війною, у нас не працюють правила.

Про досвід Литви

Ми три роки тому були у Литві, де спілкувалися з групою прокурорів, яка займалася злочинами радянських силовиків — розстрілом людей біля телецентру, біля Будинку друку, подіями 90-х років, коли Литва відновлювала свою незалежність. На початку 2000-х там винесли один чи два вироки, далі ця низка справ не розслідувалася, нічого не відбувалося.

Було 13 загиблих, теж декілька епізодів, але не так багато, як у нас. Коли вирішили створити слідчу групу, минуло вже понад 10 років від подій. Вони з музею діставали першу справу, збирали фотографії. У них були великі труднощі з потерпілими, частина яких вже померла, більшість — похилого віку.

Вони за сім років змогли закінчити розслідування, в них не вимагали щороку показушних результатів. Вони розслідували це сім років, комплексно, єдиною справою. Чотири підозрюваних були заарештовані, решту заочно засудили. Судовий процес (один!) тривав ще три роки. Литовці змінили законодавчу базу для подолання термінів притягнення до відповідальності, для заочного засудження.

10 років у них не було вироків у цьому процесі. Прокуратурі ніхто не казав: а чим ви займаєтеся? Де результат? Давайте відправляйте справу по шматках до суду. Якби вони все це розпорошили так, як у нас, по кожному окремому зробили окремий процес у суді...

Якщо ми зараз не змінимо думку, що потрібно негайно швидко когось посадити, якщо не буде достатньо ресурсу і мудрості, аби зберегти чинне розслідування — буде дуже прикро.

Про справи з окупованого Криму

У березні 2014 року було відчуття, що в Криму відбувається найважливіше, точка, в якій щось можна змінити. Я думаю, що насправді можна було. Що там доведеться робити, я не знала. У мене була пачка ордерів, роздрукованих бланків договорів. Фіксували все, що відбувалося. Все, що могло бути корисними. Документували, опитували людей, фотографували місце подій.

Я не думаю, що дуже ризикувала. Я не перебільшую свого значення. Затримувати адвоката — навіщо? Ми не їздили туди гучними групами. Ми просто опитували постраждалих людей.

Зараз прокуратура Криму працює саме в цьому контексті — акумулювання інформації та юридична оцінка дій, які відбуваються в Криму.

Поїхати прокуратура туди не може, вона може опитати людей, які є тут. Вона може зібрати інформацію, може її оцінити. Може зробити багато того, чого я не можу розповідати.

Крім того, що зараз тут, в Україні, це справді кримінальні справи, і вони можуть мати реальну перспективу розслідування і за певний час теж. Це справді злочин, це порушення прав людини. Викрадання, тортури, переслідування, дискримінація, вбивства. Крім цього, інформація передається і використовується в міжнародному кримінальному суді, міністерством закордонних справ у суді ООН. Є державні скарги в ЄСПЛ. Крім моїх скарг, і не лише моїх — індивідуальних скарг щодо конкретних постраждалих, є загальна міждержавна скарга, яку Україна підтримує, і, до речі, скоро будуть слухання.

Про справу Катерини Гандзюк

Це справа — ніби відчуття, що ти колись щось не доробив, не виконав домашнього завдання, і ось воно у це вилилося. Цієї справи не мало бути.

Я не так близько знала Катю, як її друзі. Катя колись допомагала організовувати акцію по Крисіну. Дуже хорошу акцію.

Якби тоді вже були розслідувані справа Вербицького-Луценка, справа Сергієнка, справи тітушок, які, по суті, є інтегрованими у владу бандитськими структурами. Вже до 2018 року туди інтегрувалися хлопці, які прийшли з фронту. Та мені здається, можна було зробити набагато більше, щоб до того часу ці структури вже були поламані.

У мене відчуття, ніби справа Каті Гандзюк виникла через те, що ти колись щось не доробив

Коли на Катю напали, це була одна з десятка нерозкритих нерезонансних справ. У неї були всі шанси такою і залишитися. Я впевнена, що при плануванні цього злочину ніхто не розраховував, що його розслідуватимуть. Такої практики немає. Хуліганство і все.

Для того, щоб цього разу було інакше, її друзі з самого початку просто вилізли зі шкіри.

Катя дуже опікувалась місцевим футболом, у неї було дуже багато друзів-фанатів, і вона чимало зробила для місцевого футболу, команди її просто обожнюють.

Дуже логічно, що до ініціативи її друзів «Хто замовив Катю Гандзюк?» приєднався рух футбольних фанатів.

Про сили та мотивацію

Всі знають, що вічного двигуна не існує, але є «псевдовічний двигун». Якщо механізм не чіпати, він зупиниться сам, але якщо намагатись його зупинити — саме від цього він продовжує працювати. От за таким принципом в мене часто працює мотивація.

У мене були такі ситуації, що якби мене ніхто не зачіпав, я б навряд чи знайшла час, сили, зусилля продовжувати. Якщо починається якась атака, це мене миттєво приводить у форму. Я стаю більш ефективною, швидкою. В ситуації дедлайну, навіть штучного, я працюю набагато краще. Краще, швидше, якісніше, у мене з’являється більше ідей.

Я розумію, що це не дуже правильно, тому що надто виснажливо на довгій дистанції, але це факт.

Допомагає, коли я можу нормально ходити в спортзал, бігати. Коли у тебе достатнє фізичне навантаження — тримаєшся. Коли у тебе вибивається одне, друге, третє тренування, тиждень — це серйозно знижує працездатність, рівень життєвої енергії.

Мені не вистачає енергії, коли я не тренуюся. Фізичне навантаження дає енергію. А щоб позбавитись цієї нерівномірності, навчитись правильно і надовго розподіляти сили — бігаю, ходжу в гори.

У горах масштаб проблем вирівнюється. Дійти, вижити — це реальне завдання, справжній ризик, а все інше стає більш дрібним і простим. Хороше прочищення мозку.

У горах треба чітко розподіляти зусилля. І ти не можеш бути ефективним ривками. Не можна прохалтурити півдня підйому, а потім наздогнати (як я люблю — перед дедлайном). Весь час тобі потрібно правильно дихати, правильно ставити ногу, правильно обирати маршрут і триматись його. Один раз не туди — все зійде нанівець і доведеться повертатися чи ще гірше. Це те, що тренує правильні навички для роботи над великими проектами — на довгих дистанціях. Точно так само, як і марафон.

 «Дорогенька моя» —  проект Ангеліни Карякіної про рівність, рольові моделі, різноманіття, політичне та особисте. Про те, чи справді сьогодні жінки можуть, як запевняють у популярній літературі, «мати все» — кар’єру, особисте життя, родину. Та чи треба усім жінкам обов’язково «мати все»? (Назва проекту «Дорогенька моя» відсилає до зневажливого звернення президента України Петра Порошенка до журналістки «Детектор медіа» під час прес-конференції 28 лютого 2018 року. Це викликало реакцію у вигляді флешмобу «Я тобі не дорогенька» і широку дискусію про місце жінок у медійному та суспільно-політичному житті).