«Час — і все буде ОК». Як Україна пережила п'ятирічку декомунізації

Четвертий вершник декомунізації

Позбавлятись комуністичної спадщини Україна почала ще під час розпаду Радянського Союзу. Проте офіційною державною політикою ці процеси стали 5 років тому, коли Верховна Рада прийняла, а тодішній президент Петро Порошенко підписав пакет декомунізаційних законів.

«Це була спроба за 5 років в Україні наздогнати те, що було зроблено років 25 тому в країнах східної посткомуністичної Європи. Спроба, я вважаю, в цілому успішна», — розповідає hromadske історик Володимир В’ятрович. З 2014 року він очолював Український інститут національної пам’яті (УІНП), який займався розробкою та впровадженням декомунізаційних законів.

Перший з них визнав численні організації, зокрема ОУН-УПА, борцями за незалежність України. Другий — запровадив День пам’яті та примирення для вшанування пам’яті жертв Другої світової війни, який тепер відзначають 8 травня. Третій закон відкрив архіви репресивних органів СРСР. Трохи згодом, у 2018 році, УІНП також запустив процес реабілітації жертв політичних репресій.

Та найбільше галасу наробив четвертий закон — «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного тоталітарного режимів та заборону пропаганди їхньої символіки». Саме він зобов’язав місцеву владу по всій Україні демонтувати пам’ятники та перейменовувати вулиці, заборонив діяльність Комуністичної партії України. З липня 2015 року вони вже не могли брати участь у виборах, а в грудні Окружний адмінсуд Києва постановив припинити реєстрацію КПУ.

Петро Симоненко, перший секретар ЦК КПУ, в нещодавньому зверненні до «товаришів комуністів» на сайті КПУ назвав Інститут нацпам’яті «розсадником брехні», декомунізаційні закони — антиконституційними та заявив, що «режим олігархо-нацистів під загрозою тюремного ув'язнення» перевіряє українських комуністів — «носіїв правди про ті часи» — на вірність символам.

«Очевидно, що є частина українського суспільства, якому важко розлучатися з комуністичною тоталітарною спадщиною», — каже Володимир В’ятрович.

У вересні минулого року уряд Олексія Гончарука звільнив В’ятровича з посади голови Інституту нацпам’яті. За кілька місяців він пройшов до парламенту по списку партії Петра Порошенка «Європейська солідарність». В УІНП з’явився новий очільник — історик Антон Дробович. Під час участі в конкурсі на посаду він говорив, що хоче зробити офіційну політику пам'яті в Україні більш ліберальною.

У музей чи на OLX

Під час Революції Гідності країною прокотився ленінопад. Тоді шматочки розбитих пам’ятників, наприклад, київського Леніна з Бесарабки, можна було придбати через сервіс OLX — як сувеніри. За словами Володимира В’ятровича, декомунізація ввела ці процеси в легальне річище та дозволила зберегти низку пам’ятників комуністичного режиму, які зараз можна виставляти в музеях, демонструючи, як мистецтво може служити тоталітарним цілям. Проте не всім пам’ятникам так пощастило. Деякі й зараз потрапляють на OLX.

Облік таких об’єктів веде мистецька ініціатива DE NE DE. Вона виникла у 2015 році. «Багато з нас до цього вже працювали з темою радянської спадщини, з її переосмисленням, — пояснює учасниця DE NE DE, мистецтвознавиця Євгенія Моляр. — Зараз ми документуємо, яким чином ця спадщина нищиться». Художники популяризують тезу, що мистецтво незалежно від уподобань має бути збереженим. Моляр каже, що їм вдалося викликати інтерес до цієї спадщини в суспільстві — в регіонах з’являються місцеві ініціативи, які досліджують радянське мистецтво та захищають його. Хоча часто робити це важко, бо багато об’єктів не мають пам'яткоохоронного статусу.

Наприклад, у Білгород-Дністровському Одеської області є велике мозаїчне панно з чотирма мандрівниками. Оздоровчий комплекс «Русь», на одній з будівель якого його розміщено, зараз можна придбати на olx. Євгенія Моляр побоюється, що панно може зникнути: «Ми написали звернення в міську раду і в облраду, щоб вони прослідкували за тим, що робота буде збережена. Але що вони можуть зробити? Хіба що рекомендацію дати. Якщо це приватна власність, то це залежить тільки від бажання власника».

За словами Володимира В’ятровича, якщо пам’ятники радянського минулого перебувають не в музеях, а в центрах міст чи сіл, то мова не йде про переосмислення — таким чином ми їх надалі легітимізуємо. Учасники DE NE DE іншої думки. Вони кажуть, що творам в публічному просторі можна дати інший контекст. «Ми почали іронічний проєкт Ero Heroes про вишукану тілесність та еротичність у радянських монументах. З певного ракурсу об’єкти втрачають ідеологічну пропагандистську надбудову, вони немовби звільняються, оголюючись, і стають еротичними. Так ми намагаємось показати, що не треба нічого нищити — можна просто подивитися під іншим кутом».

Євгенія Моляр каже, що декомунізація — це боротьба з проявами, яка не торкалася роботи саме з переосмисленням минулого. «До прикладу, тему Другої світової війни, яка є засадничою в радянській пропагандистській ідеології, в цьому законі просто оминають. Але як можна говорити про засудження ідеології, якщо оминати той базис, на якому вона стоїть — тріумф “Великой победы”».

Уособленням провалу декомунізації в Україні Євгенія Моляр називає свою історію з Кмитівським музеєм образотворчого мистецтва ім. Йосипа Буханчука на Житомирщині. Його колекція майже повністю складається з мистецтва радянського соцреалізму другої половини XX століття. У 2018 році учасники DE NE DE почали співпрацю з музеєм. «Ми показували радянські роботи в певному діалозі з сучасними роботами. У проєкті “Жести ставлення” показували зокрема, яким чином можна осмислювати Другу світову війну через осмислення війни сучасної».

Працівники новоствореного відділу сучасного мистецтва дали сторінці музею у Фейсбуці його оригінальну назву, яка, за їхніми словами, відповідає суті — «Кмитівський музей радянського мистецтва». Проте це не сподобалось депутатам Житомирської обласної ради. Вони заявили, що сторінка пропагує радянську символіку та її треба видалити. Через конфлікт з назви сторінки прибрали слово «радянське». А в лютому 2020 року дирекція музею та Житомирське управління культури, розповідає Євгенія Моляр, сказали учасникам DE NE DE, що більше не потребують їхньої допомоги. За словами мистецтвознавиці, депутати залякували співробітників та керівництво музею, викликали їх в прокуратуру. «Люди були не готові до такого тиску, і, звісно ж, вони вирішили, що краще повернутися до спокійного життя і пожертвувати професійними здобутками».

Моляр розповідає, що за ці два роки співпраці в музею збільшилось фінансування, почалась реставрація та наукова робота з колекцією. «Але через слово “радянське”, яке налякало депутатів, вони змусили керівництво відмовитись від розвитку і повернутися на вихідні позиції, коли музей зберігає радянське мистецтво, але соромиться, показує його так, немовби воно не радянське. Це приховування схоже на те, що відбувається в публічному просторі, коли радянські монументи фарбують жовто-блакитним».

КОлектив Молодих СОціально МОтивованих Людей

«Дивно, історія раніше нібито навмисно обходила ці місця. Зовсім поряд, але не тут була Полтавська битва. А через століття під вітами старих каштанів, у сусідньому Лубенському повіті, сумувала Анна Керн, оспівана великим поетом. Об'їздили навколишні шляхи Гоголь і Шевченко. Все відбувалося поряд, але не тут. Тут не було нічого: тільки пісок та дніпровські плавні», — так починається опис міста, що раніше називалося Комсомольськом, на сайті його міської ради.

Історія завітала в ці місця у 2015 році разом із декомунізацією — місто, назване на початку 1960-х років на честь Комуністичного союзу молоді, підлягало перейменуванню. Як пояснюється на сайті Інституту нацпам’яті, Комсомольськ отримав назву з ініціативи газети «Комсомольская правда», що розмістила заклик: «Есть город Комсомольск-на-Амуре, будет город Комсомольск-на-Днепре!». Змінювати цю назву місцеві жителі не хотіли, тож міська рада спробувала залишити її хитрістю. Скориставшись ідеєю місцевого вчителя фізики Сергія Залізняка, вона розшифрувала Комсомольськ як «КОлектив Молодих СОціально МОтивованих Людей (Ь) Справжніх (Ь) Козаків» і таким чином постановила, що назва не містить символіки комуністичного режиму.

За законом, нову назву має запропонувати саме місцева громада. Якщо ні — це робить Інститут нацпам’яті. Так вийшло і з Комсомольськом. УІНП запропонував назвати його Горішніми Плавнями — на честь села, що до 1972 року розташовувалося за три кілометри від центру сучасного міста. Село так назвали через характер місцевості — ті самі горішні, тобто верхні, дніпровські плавні, про які згадують на сайті міста. Проте ця назва не сподобалась ані місцевим жителям, ані тодішньому президенту Петру Порошенку.

3 червня 2016 року рішення Верховної Ради про перейменування Комсомольська набрало чинності. У той же день мер міста Дмитро Биков звернувся до суду, щоб перейменування визнали недійсним. За тиждень, після громадських слухань, містяни визначились зі своєю назвою — Святомиколаївськ. Проте запізно — за пів року суд відхилив позов.

Примусове перейменування Комсомольська стало однією з найгучніших декомунізаційних історій. Володимир В’ятрович казав, що так місто отримало «найбільш упізнаваний бренд в Україні». Звинувачення, що декомунізація проводилася насильницькими способами, він називає безпідставними. «У двох з трьох випадків саме місцеві громади запропонували нові назви. В третині цього не сталося через окремих місцевих політиків, які намагалися імітувати декомунізацію, перейменовуючи Дніпропетровськ на Дніпропетровськ, Комсомольськ на Комсомольськ тощо».

Згідно з результатами дослідження Соціологічної групи «Рейтинг», проведеного у листопаді 2016 року, майже половина опитаних українців (48%) підтримують ідею заборони комуністичної ідеології в Україні. Проти — 36%, не визначилися — 16%. Кількість прихильників заборони була такою самою два попередні роки.

Проте перейменування без врахування громадської думки призводять до погіршення ставлення до ідеї декомунізації, вважає голова Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) Володимир Паніотто. Він розповідає, що в Кропивницькому, колишньому Кіровограді, більшість людей були проти перейменування, а якщо вже це робити, то більшість була за Єлисаветград. «У 2018 році перейменування на Кропивницький підтримували 19% населення, у 2016-му, перед перейменуванням, було 8%, тобто є позитивна динаміка, але вона дуже невелика. І потім ставлення до Порошенка у Кропивницькому погіршилося, і за нього менше людей проголосувало».

За результатами останнього дослідження КМІС, 34% українців шкодують про розпад СРСР. У Росії таких людей вдвічі більше — 65%. Позитивно ставляться до Сталіна в Україні 14%, в Росії — 40%. «У порівнянні з Росією більш-менш, але загалом третина шкодує за Радянським союзом, це не дуже гарно», — каже Паніотто. Також у 2013 році 52% українців казали, що перебування у складі СРСР дало Україні більше користі, ніж шкоди. Зараз таких людей — 35%. Проте частково ці зміни пов’язані з тим, що нове дослідження проводили без урахування думки людей в Криму та на окупованому Донбасі, пояснює голова КМІС.

На в’їзді до Горішніх Плавнів досі стоїть стела з написом «Комсомольськ», пофарбована в кольори українського прапора. На річницю перейменування міста невідомі виламали з неї дві літери, проте міська влада відновила монумент. Інститут нацпам’яті просив Генпрокуратуру, СБУ та Нацполіцію розслідувати цей випадок, адже за законом стелу мали демонтувати. Стару назву — Комсомольськ — досі часто можна зустріти й на офіційному сайті Горішньоплавнівської міської ради. В інформаційно-довідковій службі нас запевнили, що всі суди через перейменування в минулому. Мер міста Дмитро Биков відмовився спілкуватись з hromadske.

Руйнівники історії

Вдома у 22-річного Дмитра Браславського на шпалерах з кольоровими рибками висить чорно-білий портрет Володимира Леніна. Дмитро — журналіст зі Слов’янська. А ще він займається декомунізацією. Близько року тому хлопець побачив серп і молот на будівлі місцевого коледжу. «Мені стало цікаво, чому на п’ятий рік декомунізації нічого не робиться, і я надіслав звернення до місцевої влади. Мені відповіли, що його приберуть. І я зрозумів, що це відбулось тільки завдяки моєму зверненню».

Згодом Дмитро доєднався до громадської ініціативи «Декомунізація. Україна». Учасники проєкту ведуть облік пам’ятників, меморіальних дощок та інших об’єктів, які мають демонтувати, та пишуть звернення щодо цього до місцевих органів влади.

Він ділить посадовців на три категорії. Перші — «слухняні», які прибирають радянські символи після першого ж звернення. Другі не прибирають, пояснюючи це юридичними перепонами. «Наприклад, є пам’ятник, але під ним розміщене поховання. Це виняток в законі, й цього не будуть прибирати. Або серп і молот на фасаді будівлі, яка охороняється законом, бо є пам’яткою архітектури місцевого значення. Треба винести будівлю з реєстру пам’яток, демонтувати серп і молот, а потім повернути будівлю назад в реєстр», — пояснює Дмитро.

Третя категорія — посадовці, які, як каже хлопець, впираються всіма можливими способами. «Є знахабнілі, які в тупу не хочуть нічого робити. Мовляв, серп і молот — це нічого поганого, селянська відзнака, ми не будемо це прибирати. А є ті, котрі все пересмикують і прикриваються сумнівними фактами. Наприклад, не хочуть демонтовувати пам’ятник радянському генералу Дмитру Карбишеву, бо начебто він брав участь у вигнанні нацистів з України. А його тоді тут не було (генерал Карбишев потрапив в німецький полон у серпні 1941 року — ред.)».

Деякі чиновники, каже Дмитро, звинувачували його в руйнуванні історії та навіть погрожували. «Один матом казав: “Ще раз побачу, що ти пишеш…” Він думав, що після цього я зупинюсь. А я надіслав десять запитів — хай відповідає». Поліція теж саботує процес, каже хлопець, не відкриває кримінальні провадження. «Але і громадську декомунізацію ніхто не скасовував, коли патріоти самі це демонтують».

За останніми даними УІНП, в Україні ще не демонтувалиорієнтовно 350-400 об’єктів. Більшість з них — зображення серпа та молота. Не перейменованими залишаються близько 300 об’єктів топоніміки, 7 населених пунктів, та дві області — Дніпропетровська та Кіровоградська. Для перейменування областей потрібні зміни до Конституції, проте Конституційний суд вже постановив, що їх можна перейменувати на Січеславську та Кропивницьку. Назви ще 12 населених пунктів досі перевіряють.

Є й інші досі нереалізовані декомунізаційні плани. У Києві за п’ять років так і не з’явився Музей монументальної пропаганди СРСР. Інститут нацпам’яті пропонував відкрити його на території Національного експоцентру України, колишньої Виставки досягнень народного господарства. Це місце підходило, бо ВДНГ створили в 1940-50-роки — часи піку тоталітаризму, каже Володимир В’ятрович. За його словами, в Київраді ідею підтримали, проте для реалізації забракло ресурсів.

Зараз київські радянські пам’ятники, які не розбили в процесі демонтажу, чекають зіркового часу по різних установах. Наприклад, пам’ятник чекістам з Либідської лежить в розібраному вигляді на території Музею авіації. Його мають відвезти в Сумську область — облрада хоче забрати його до свого Музею монументального мистецтва «Парк радянського періоду». За даними УІНП, це єдиний державний музей декомунізованих ідолів. У ньому зібрали 46 скульптур партійних та державних діячів комуністичної доби. Музей створили у 2016 році в Путивльському державному історико-культурному заповіднику.

Також УІНП ще не встиг перевезти архіви КДБ з приміщень СБУ, МВС та Служби зовнішньої розвідки в спеціально створений архів Інституту національної пам’яті. Приміщення під цей архів, яке УІНП отримав минулого року, потребує реконструкції. Проте через пандемію коронавірусу та ухвалені зміни до бюджету архів позбавили фінансування, розповідає Володимир В’ятрович.

Портрет Леніна, який висить в Дмитра Браславського вдома, хлопець знайшов ще до «декомунізаційних» законів — біля напівзруйнованого заводу. Коли почав займатися декомунізацією, зробив для себе «куточок совка» з радянськими газетами, листівками та цим портретом. «Можна його порвати, викинути, бо Ленін паскуда, проте я його збережу. Потім, може, в музей віддам чи в моєму домашньому музеї буде. Так само з Миколою Островським — він підпадає під декомунізацію, проте я його твір “Як гартувалася сталь” читав нещодавно, мені цікаво було. Я, звичайно, все це засуджую і розумію, проте це не означає, що активісти-декомунізатори якісь дебіли, які все, що можна, руйнують».

На думку Дмитра, якби декомунізацію почали одразу після розпаду СРСР, то до сьогоднішніх днів ніяких символів не залишилось би: «Але це безповоротний шлях. З часом ставлення змінюється, люди починають новими назвами називати. Тому час — і все буде ОК. Час і зусилля».