«Через рік 80% населення України буде таке, як я. Без ноги». Репортаж з лікарні на Херсонщині

«В окупації зуби посипалися, серце вискакує, як дурне. До лікарів ходжу, як до школи», — шамкає передчасно постарілий чоловік під 60 років.

hromadske — у Великій Олександрівці на Херсонщині. Селище українські військові деокупували сім місяців тому. Серед адміністративних будівель першою відновили районну лікарню. Решта й досі у руїнах. «Стіни можуть відбудувати. А от здоров'я втрачене не вернеш», — чоловік прямує до лікувальних корпусів, хоче потрапити до стоматолога. Йдемо за ним.

Ми приїхали, щоб подивитися, як нині живе медзаклад і його пацієнти. Бо окупація закінчилась, але росіяни постійно обстрілюють ці території з-за Дніпра. Спойлер — у лікарні з обладнанням і ліками стало навіть краще, ніж до війни. Але пацієнтів побільшало — людей наздоганяють задавнені хвороби. Ну й земля замінована по саме нікуди. Місцеві підриваються в лісах і полях. І якщо це явні наслідки війни, то її менш помітні прояви у вигляді апатії, депресії й злості ще довго з'їдатимуть людей зсередини.

«Не порушуйте Божі заповіді, бо Він вас накаже» — і двох орків відразу ж вбило

Коли росіяни минулого березня зайшли у Велику Олександрівку, медперсонал величезної лікарні, яка обслуговувала 25 тисяч мешканців трьох громад, почав виїжджати. Кілька медиків все ж лишилися. Серед них — директор лікарні Іван Підвальний.

«Ховалися по підвалах. А нас усе обстрілювали й обстрілювали. Ракети падали на території лікарні, — розповідає, активно жестикулюючи. — Ми працювали. Навіть пологи наша гінекологиня прийняла, хоча відділення у нас для цього нема. Але куди жінкам їхати? До квітня народилося 12 діток».

Медики селища протрималися два місяці. Кого могли — рятували самі, важких поранених переправляли до великих міст. Іван Іванович згадує 15-річного Колю з пораненнями черевної порожнини, у якого після операції не спадала висока температура. Правдами й неправдами вдалося перевезти підлітка через 42 ворожі пости до Херсона. Там його прооперували ще раз, хлопець одужав.

Домовляння з росіянами — окрема історія.

Медична директорка Лариса Олексієнко «зробила обличчя цеглиною» і пішла напролом до російського коменданта. Бо «швидкі» на блокпостах завертали назад.

«Кажу йому, що була чітка домовленість між нашим директором і комендантом: пропускати хворих на територію підконтрольну Україні. — “Нічого не знаю, зі мною ніхто не домовлявся.” — “Значить, із кимось іншим, хто був до вас. Складаймо письмову угоду”, — наполягала впевнено. І він погодився».

Іншого разу росіяни заїхали на територію лікарні й розташували між корпусами техніку. Дуло танка направили на будинок для літніх людей. Тринадцятьох бабусь із дідусями потім довго відпоювали ліками та солодкими чаями.

«Я сказала строго: “У нас лікувальний заклад, тут не можна розташовувати зброю!” і послухали, вивели», — розповідає Лариса Олексієнко.

До речі, на дверях корпусів досі є таблички про те, що зі зброєю сюди не можна.

Іван Іванович наприкінці квітня 2022-го провів кілька ночей у погребі свого будинку, артеріальний тиск зі значенням під 200 все не падав. Потім щось прилетіло в хату, мало не вбило дружину. А на роботі під час наради, де обговорювали, куди евакуювати хворих, лікарню обстріляли касетними бомбами. Медики попадали під стола. Після цього вже виїхали всі. Лишились одна лікарка-педіатриня, санітарка та слюсар. Лежачих пацієнтів евакуювали до медзакладу Берислава за 70 км, лікарню закрили.

І от до 4 жовтня 2022 року — дня деокупації — ці троє ходили на роботу. Педіатриня Лідія Мігай стала і терапевткою, і травматологинею і хірургинею. На жаль, із журналістами жінка не спілкується. «Я просто виконувала свою роботу», — каже телефоном. Вона роздавала ліки, які її колегам вдалося переправляти через ті ж домовленості з росіянами. Зокрема, останніми місяцями окупації робили це човнами. Через підірвані мости річка Інгулець стала єдиним шляхом зв'язку з великою землею. Звідси переправляли ліки, туди — поранених цивільних.

Батюшка із сусіднього Старосілля домовлявся з росіянами про човни.

«Його і за грудки брали, і бороду рвали, — розповідає директор лікарні. — А він: “Не порушуйте Божі заповіді, бо Він вас накаже”. І коли відразу двох орків вбило, вони вже до нього боялися підходити: “Він, що — шаман?” — жахалися». 

У 10-річної дівчинки з'явився діабет від стресу

Після деокупації до селища почали повертатися місцеві, зокрема й лікарі. Побачили потрощені дахи на корпусах, вибиті 195 вікон, відсутність обладнання й машин, пограбований аптечний склад. Але через два тижні у вцілілих приміщеннях почали приймати хворих. Іван Підвальний, як директор, вибивав гроші на ремонти і в держави, і в міжнародних організаціях. До кінця листопада лікарню відновили. Самі працівники відмили плісняву й сажу, побілили стелі, пофарбували стіни. Зараз вона краща, як до війни, пишається директор. У лікарні є нові швидкі, автономна котельня, якій не страшні вимкнення світла. На складах продуктів вистачить до кінця року, а в меню лікарняної кухні: «котлети й парені, й варені, рибні й м'ясні, вареники й перець фарширований, а також булочки щовечора». Булочками нас пригостили. Смачні.

А головна гордість Підвального — сучасне обладнання, серед якого УЗД-апарати, кардіографи, пересувний цифровий рентген-апарат; чекають невдовзі на новий томограф. При нас Червоний хрест привіз допомогу. Таку постачають щомісяця. Медикам вона до душі: і ліки фірмові, і термін придатності чималий (2–3 роки). Сьогодні прибуло ще й спецзамовлення — візки дорослі й підліткові.

Проходимо між лікувальними корпусами. Працівниця сапає клумбу з розквітлими тюльпанами й нарцисами. Є тут ще й висаджені маленькі пірамідальні туї. Ними директор пишається не менше, ніж лискучими «швидкими». Хоче залишити по собі пам'ять хорошого господарника. Він уже на пенсії, але живчик.

Всередині корпусів — типові лікувальні відділення районної лікарні. Блакитні, фіолетові, світло-зелені стіни, високі стелі. Простенькі квіти в горщиках, запах дезінфекторів. Між поверхами — велетенська картина з пасторальним пейзажем.

Зараз у лікарні 124 працівники. Вони обслуговують 80 тисяч людей. Додалися селяни з громад, у яких знищені чи пограбовані до нуля лікарні.

«Потік людей спершу був велетенський, — каже Лариса Олексієнко. — Через окупацію побільшало інсультів, інфарктів, є недоліковані пневмонії, виникли проблеми з тиском. Загалом люди втратили здоров'я, — зітхає, — потроху відновлюємо. Із моїх 130 інсулінозалежних троє померло. У дівчинки 10-річної з'явився діабет від стресу».

Її турбують психологічні стани місцевих. Каже, що у психіатра, невролога і психолога — роботи непочатий край.

«Люди в депресії: роботи нема, жити або нема де, або ремонтувати житло нема за що».

Переважно на мінах підриваються чоловіки, жінки обережніші

Найбільший попит у місцевих до стоматолога, невролога і хірурга. Ігор Павлівський переїхав працювати у Велику Олександрівку з Берислава, як і двоє його колег. Місто біля Дніпра нещадно обстрілюють щодня. Молодий, спритний, жвавий хірург перебрався до селища з родиною. Він підтверджує, що селяни після окупації морально виснажені, слабі.

«Одно сваряться за гуманітарку. Усім незадоволені. Злі на колаборантів, яких допитали й відпустили. У більшості [людей] віком від 30 до 50 років — апатія. Нічого не хочуть: нема роботи. Є страх: а що як “рускі” вернуться? Старші хоч на городах гребуться, відволікаються».

Цікавлюся, які хірургічні випадки в нього зараз.

«Мінно-вибухові травми. 2–3 рази є».

«На тиждень?» — перепитую.

«На день! І це — поранених, а ще ж є загиблі», — констатує лікар.

Ігор пояснює, що люди підриваються уздовж річки Інгулець, де проходила лінія фронту. І туди не можна навіть рипатися, як і до лісу по дрова, бо там теж заміновано:

«Але люди йдуть, бо їм нема чим топити, їсти діткам зварити. Ну це біда велика. А є збирачі металу. Кілька місяців тому один хлопець, у якого зроду за душею ні копійки, всім хвастався 50 тисячами гривень. Латунь із гільз назбирав і здав десь. Але така вдача на один-два рази. Його брат, який теж ходив по латунь, підірвався потім. Добре, що живий лишився».

Розповідає про дідуся, якому протипіхотна міна відірвала гомілку й стопу, коли той захотів порибалити. «Ви не бачили міну?» — «Бачив, я й обходив». Тобто свідомо йшов.

Павлівський каже, що жінки підриваються рідше за чоловіків у десять разів. Бо нікуди не лізуть. Потрапляють хіба під обстріли, якими росіяни накривають Херсонщину з того берега Дніпра. У Великій Олександрівці надають першу допомогу й далі відправляють тяжких поранених у Кривий Ріг. Легших — лікують на місці. Сьогодні у Павлівського на операційному столі 36-річний міцний чолов'яга. У нього немає лівої ноги нижче коліна, кукса гноїться. На цілій нозі — чорна шкарпетка. На животі — барсетка. Місяць тому він поїхав із друзями в ліс по дрова. Друзі цілі, він — підірвався. Після лікування у Кривому Розі його відправили назад у поганому стані.

«Спаскудили ногу», — сердиться чоловік.

Павлівський каже, що некроз розповсюдився вище місця проведення ампутації, і лікареві треба його прибрати. Після лікування поранений отримає інвалідність і вже думатиме про протезування.

Через кілька хвилин лікар виходить із операційної, каже що наркоз ще не подіяв, необхідно чекати.

«Через рік 80% населення України буде таким, як я. Без ноги»

В одній із палат на ліжку з несвіжою білизною лежить чоловік, теж без частини ноги нижче коліна. Тільки правої. Рана забинтована, кров напитала пов'язку. Поранений після анестезії, в його голові трохи макітриться, бо відповідає іноді дивно. Ще й слухає похмуру музику. Сміється, що вона відповідає загальній атмосфері. Говорить то російською, то українською.

Каже, що п'ять тижнів тому пішов на «орковські позиції» до лісу назбирати дерев'яних рейок, щоб щось майструвати.

«Я знав, що таке може бути (підрив на міні — ред.), тому взяв джгутік із аптечки, нам італьяшки прислали. Дивлюся — по траві велосипедна доріжка йде, знач хтось ходив. Туди й назад. Я туда пробрався, рейочок набрав. Бачив міни зелененькі такі, пластмасові, зверху — хрестик. Обійшов. А тоді як шарахне! І ноги нема. Але не злякався. Мислі чьоткі, як програмне обезпєченіє. Ніяких сльоз і соплєй. Бігом перев'язав ногу, бо мог умєрєть просто. І став повзти до місця, де можуть буть люди. Телефона ж не взяв».

Через півтори години повзання по піску і бруду чоловік вибрався на асфальтовану дорогу. До того часу рана вже боліла так, що втрачав свідомість. Його побачив місцевий мешканець на мопеді, але теж не мав телефона. Поки зганяв» у лікарню за «швидкою», поранений уже вив.

«Приїхали медсестри злі такі: якого хрєна, ви, падлюки, туди лазите. Задовбали».

Довго розповідає про всі етапи лікування, а тоді додає серйозно:

«Через рік 80% населення України буде таким, як я. Бо мін — завались. Є ж такі, що по 100 грамів важать, їх сороки переносять. Напишіть отакими буквами, — розводить руки, — що якщо навіть там, де люди по три рази ходили, не треба сунутися. Бо однак взривається».

Сміється: «Чув, десь є закон, що таким як я, одбитим на всю голову, дають безплатно протез».

У палату медсестра приносить пару капців. Кидає один під ліжко пораненому. Розумію, що інший — для пацієнта з операційної.