Олексій Седиков
Фото:

Вікторія Івлєва для «Новой»

Олексій Седиков, засуджений Україною за участь в терористичному угрупованні, — про свій бойовий шлях на Донбасі та полон. Громадське публікує матеріал «Новой газеты» в межах партнерства незалежних медіа Східної Європи.

Повертається ключ, важкі металеві двері відчиняються, і ми опиняємося в палаті тюремної лікарні. Стіни палати пофарбовані веселим кольором перезрілого апельсину, на стільцях висить одяг, на тумбочках упереміш стоять посуд і книжки, і у всьому відчувається домашня недбалість, якої зазвичай не буває казенних установах. Якби не відділена низькою кахельною стінкою параша, то палату цю цілком можна прийняти за кімнату в робочому гуртожитку, і ласкава киця в нашийнику, яка належить комусь з постояльців, тільки підсилює це відчуття.

Виправна колонія №85 в Бучі, Київська область
Фото:

Вікторія Івлєва для «Новой»

У палаті просторо: всього лише п’ять хворих на майже сорок квадратних метрів. Той, до кого прийшла я, сидить на ліжку, витягнувши ногу, охоплену зверху донизу якимись бандажами, і дивиться телевізор, пара блакитних милиць притулена до помаранчевої стіні. Ми не знайомі, і візит мій заздалегідь ніяк не узгоджувався. Я вітаюсь, щось запитую про пігулки на тумбочці, і кажу, що знаю його.

— А, — усміхається він. — Напевно, по телевізору бачили?

— І по телевізору, і на фото. А взагалі-то я з Москви. Ми можемо поспілкуватися?

— Авжеж, — відповідає він охоче. — Нумо хвилин за десять, приведу себе до ладу.

І за десять хвилин ми сідаємо в ординаторській. Людину, з якою на мене чекає відверта розмова, звати Олексій Седиков, він громадянин Росії, мешканець Северодвинська, засуджений 3 марта 2017 року судом міста Попасна Луганської області України на одинадцять років колонії за чотирма статтями КК, найважча з яких — участь у терористичному угрупованні чи організації. Результат цієї участі для Олексія, крім терміну, — п’ять кульових поранень у ногу, перебитий гомілковостопний суглоб, повністю розкришене стегно, нескінченні — більше двадцяти — етапи з СІЗО в СІЗО і дві складні операції.

Олексій Седіков у ординаторській тюремної лікарні
Фото:

Вікторія Івлєва для «Новой»

Седиков входить у число двадцяти трьох росіян, які подали президентові Росії прохання про, як написав сам Олексій, «сприяння у вирішенні питання щодо обміну заручників і вживання можливих заходів по поверненню громадян РФ до рідних».

При розмові присутній Олександр Павличенко, помічник народного депутата, який і допоміг мені потрапити до колонії. Згідно із законом України, помічник народного депутата може без попередження відвідати будь-яку пенітенціарну установу країни, взявши з собою до трьох лікарів і двох журналістів.

Мені потрібно було лише пред'явити редакційне посвідчення на вході і залишити назовні заборонений телефон.

— Я приїхав сюди добровольцем і знав, що можу загинути. Я знав, на що йду, але ніколи не відмовлюся від того, що я тут робив, — це рівнозначно тому, щоб плюнути собі в душу, втратити свою внутрішню повагу і зрадити тих людей, заради яких я приїхав.

Багато хто запитує, чому я поїхав сюди на війну. Не за грошима. Через особисті переконання.

Мені кілька разів пропонували поїхати до Сирії. Я категорично відмовлявся, адже не вважаю, що наші хлопці повинні там бути і гинути за інтереси олігархів. Не бачу жодного сенсу в сирійській війні.

— А в цій війні бачите?

— Сенс в цій війні — захистити слабких, тих людей, які без зброї, яких взяли і просто почали знищувати.

— Ви цікавилися політикою?

— Я завжди цікавився політикою. Завжди.

Тюремна лікарня. Співробітник колонії замикає двері палати, в якій перебуває Олексій Седиков
Фото:

Вікторія Івлєва для «Новой»

— Ну добре, ось почалися події на Україні, почався Майдан. Якщо ви стежили за політикою, то знаєте...

— Все ж почалося з другого травня, я конкретно спостерігав друге травня в Одесі.

— Стривайте, Майдан почався за півроку до другого травня...

— Майдан мене ніяк не зачепив. Ну, ми бачили, що є кіпіш, але ж ми вже звикли, що в цій країні постійно якийсь кіпіш.

— Правда? Здається, це в нашій країні постійно щось відбувалося — то війна в Чечні, то Норд-Ост, то Беслан...

— Ну там жовта революція була, так?

— Помаранчева. У 2004-му.

— Ну так. Помаранчева. І потім постійно якісь сутички.

— А що, що було?

— Ну сутички якісь. Тому я і не звернув уваги на цей Майдан.

Саме мене зачепило друге травня, Одеса. Коли загинули люди. Я спостерігав цю картину — у мене на кухні стояв маленький телевізор, і завжди була ввімкнена Росія-24. Перед роботою я пив каву і дивився.

І потім я почав у це все більше занурюватися, стало цікаво, чому це так відбувається. Потім почалися події на Донбасі, в Луганську, в Донецьку, там почали бомбити людей.

— Події на Донбасі почалися раніше.

— А, в 2013 році!

— Ні, в 2014-му, але до Одеси.

— Але спершу не було таких втрат. Поки хтось, виконуючий обов'язки президента України, на прізвище Турчинов, не ухвалив рішення про введення військ на територію Донбасу проти мирних громадян. Як можна вводити війська проти своїх же співгромадян?

Співробітник колонії в коридорі тюремної лікарні
Фото:

Вікторія Івлєва для «Новой»

— А до цього Валентина Матвієнко за п'ятнадцять хвилин ухвалила рішення разом з Радою Федерації про введення наших військ в Крим, тобто в чужу країну...

— Ну не знаю. Мене там не було.

— Ви бачили, що починається якась ескалація, бойові дії, але що саме підштовхнуло ваше бажання поїхати?

— У нас далекі родичі по лінії матері загинули в Донецьку влітку 2014. Прямо у вікно потрапив снаряд сто двадцятої міни, коли вони були на кухні. Троє.

— І як ви туди поїхали?

— Просто взяв і поїхав.

— А як? Потягом «Троянда Донбасу»?

— Дідько. Я от не можу зараз вам сказати про ті речі, про які ви запитуєте.

— А що такого? Ви ж можете сказати: я доїхав туди, сів на автобус, чи я пішов через військкомат, тому що там набирали добровольців.

— Ну от дивіться,

До Чечні держава відправляла всіх підряд, а тут все по-іншому. Я особисто свою згоду сам дав, як у відрядження, розумієте?

— А кому ви дали згоду?

— Своєму керівництву. Я старший лейтенант, працював у воєнізованому підрозділі, опікувався безпекою високопоставлених чинів. Взяв відрядний лист, паспорт, оскільки я залишав місце дислокації, і поїхав. Через Ростов. Через якийсь там курган, перед тим як перетинати кордон. Українських прикордонників там уже не було. Був кордон ЛНР. І там теж такий самий пропуск.

— І далі — поїхали воювати?

— Не так просто взяти поїхати воювати.

— Але ж ви поїхали. Ви знайшли якусь частину?

— Ви мені ставите незручні запитання.

Олексій Седиков в тюремній лікарні
Фото:

Вікторія Івлєва для «Новой»

— Я просто не знаю, як це відбувається. Ви знайшли якихось партизанів чи військове об'єднання?

— Військовий підрозділ, Другий армійський корпус, сформований в Дебальцевому. І розподілили нас на території розбитої колонії, просто в зоні, там уже нікого не було.

— Скільки ж Ви провоювали?

— Менше півроку, до липня 2016.

— Тобто родичів ваших вбили в 2014 році, а потім ще півтора року ви готувалися до поїздки?

— Так. Я весь цей час спостерігав за картиною. Було багато подій, які спонукали мене на це. Я людина сама по собі справедлива, і прийшло усвідомлення того, що я дійсно там потрібен.

— Щоб боротися за справедливість?

— Так. Я не шкодую анітрохи.

— Я про це навіть і не питаю, бачу, що ви не шкодуєте. Як вас поранило?

— Я був у складі групи, ми зайшли в тил противника, і на виході потрапили в засідку. Мене поранили чергою. Я навіть не зрозумів, що сталося, двісті метрів ще пройшов, потім втратив свідомість. Отямився вже в полоні. Мої хлопці, які були зі мною, загинули. І я розумів, що все погано.

— А як Ви повідомили в Росію про це?

— Я нічого не повідомляв, засоби масової інформації повідомили, що росіяни з диверсійно-розвідувальної групи, офіцери.

— Вам пощастило — ви залишилися в живих.

— Іноді бувають такі думки, що краще би там залишився. Більше би було користі.

— Там — це в землі?

— Ну звісно ж.

Олексій Седиков у ординаторській тюремної лікарні
Фото:

Вікторія Івлєва для «Новой»

— А таких думок, що краще би не їздив, і у мене була би на місці нога, і життя моє було би іншим?

— Я ніколи ні про що не шкодую. Що зроблено — те зроблено, не повернути. Треба йти вперед і все.

— Скільки вам залишилося сидіти?

— Я не рахую, мене це не цікавить.

— Одинадцять років вам дали...

— Я не беру це до уваги взагалі.

Мені якби начхати. Я не визнаю фейкові суди цієї країни. Суд, який мене засудив, взагалі нелегітимний, він не міг мене судити. Цивільний суд не може судити військову людини. Він необ'єктивний.

— Але ви об'єктивно були на чужій території і зі зброєю в руках?

— На якій чужій території?

— На території країни, яка називається Україна.

— Але якщо люди з території Донбасу більше не хотіли жити в цій країні і захотіли відокремитися, це не дає право Україні їх знищувати. Мирних громадян ніхто не давав право вбивати, зносити їх будинки. Будь-яка війна несе з собою втрати мирних громадян. Будь-яка війна. Але коли цілеспрямовано відбувається знищення мирних громадян, це зовсім інше.

— А ви вважаєте, що це було цілеспрямоване знищення мирних людей?

— Так, я вважаю, що це був геноцид, і він досі відбувається.

Тюремна лікарня. Двері в камеру, де утримується Олексій Седиков
Фото:

Вікторія Івлєва для «Новой»

З ВИРОКУ СУДУ

«В судовому засіданні обвинувачений свою провину в скоєнні злочинів визнав повністю і пояснив, що 19.03.2016 він прибув до м. Красний Луч Луганської області з метою вступити на військову службу в «ЛНР» або «ДНР». 18.04.2016 був зарахований на посаду командира взводу. 10.07.2016 йому було наказано оглянути місце вибуху на лінії зіткнення, і він з групою вийшов у бік позицій ВСУ. На капонірі ВСУ групою були виявлені ящики з патронами до автоматів системи «Калашніков», а також 20-літрова каністра з пальним. Гр-н Х. заклав під ящиками з патронами протипіхотну гранату.

Далі обвинувачений разом з гр-ном Х. підійшли до лісосмуги і бліндажа спостережного пункту «Хохол», де були помічені військовослужбовцем 54-ї окремої механізованої бригади ЗСУ, який встиг першим відкрити вогонь на поразку. <…>

Після зазначеного бойового зіткнення біля лісосмуги спостережного пункту «Хохол» були виявлені тяжкопоранені гр-ни Х., У. і безпосередньо в лісосмузі тяжко поранений обвинувачений, їм було введено знеболююче і вжиті заходи по зупинці крові.

Як пояснив обвинувачений, якби не надана військовослужбовцями медична допомога, він би загинув. Наразі він зрозумів, що його переконання були помилковими, він щиро кається у скоєному злочині».

Льоша, у вас велика сім'я?

— Так, нас четверо братів і три сестри. У всіх свої сім'ї, всі там живуть, тільки один брат у Пітері, працює головним кухарем в ресторані.

— Вас підтримують?

— Я намагаюся не спілкуватися з ними. Вони і так чудово розуміють, де я, і зайвий раз не хочу собі нерви псувати і їх засмучувати, тому що у мене мама інвалід першої групи, вона постійно хворіє.

— І ви би не хотіли, щоб вони вам писали? Ви вважаєте, це гірше?

— Я не хочу. Просто не хочу. У них своє життя. Я знаю, що вони про мене пам'ятають. І мені цього достатньо.

— А сім'я, діти?

— Була дружина, дітей, слава Богу, немає. Було б набагато складніше. Дружина розлучилася, коли я потрапив у полон. У нас все до цього йшло, я анітрохи не шкодую.

— Загалом, ви Северодвінськ від себе відрізали. А як Росія бере участь у вашій долі? Росія як країна, Батьківщина. До Вас багато разів приходив російський консул?

— Приходив. Востаннє приходив... Зараз я згадаю. Так-так-так. Влітку востаннє приходив. Минулого. Півтора місяці тому він мені вислав ліки. Коли Москалькова начебто хотіла приїхати, не пустили ж ні до кого. Загалом, інтерес є. Виявляють цікавість.

— А з медзабезпеченням у вас все гаразд?

— Ну не дуже. Тут ціни такі астрономічні. Мені потрібен був препарат, який коштує від 6000 гривень, довелося купити набагато дешевший. Буквально нещодавно я сам замовляв ліки і бандаж на ногу для стопи, довелося сильно витратитися.

— Льоша, ви вважаєте це нормальним, що Батьківщина вас так кинула?

— Ви розумієте, що мене тут немає?

— Як немає? А де Ви?

— Ну ви ж розумієте, про що я говорю?

— Ні. Не розумію.

— Ну мене ж сюди ніхто не посилав.

Камера тюремної лікарні
Фото:

Вікторія Івлєва для «Новой»

— І що? Це ж не означає, що вас тут немає? Ви послали себе самі, тому що ви дивилися телебачення своєї країни, яке розповідало вам про те, як тут вбивають людей. Відповідно, під впливом телебачення Росії, ви сюди поїхали, вважаючи, що це справедливо і чесно. Далі ви потрапляєте в полон. І що робить наша країна?

— Намагається витягнути нас.

— А як вона намагається?

— Цим опікується тристороння група в Мінську.

— Та ні, вона цим, як видно, не опікується. Займалася би — ви би давно були вдома, Україна ж готова вас віддати, ось уже шістнадцятий раз запропонували обмін.

— Дивіться, пункт 6 Мінських домовленостей свідчить, що люди, які підлягають обміну, — це безпосередні учасники конфлікту, тобто ті, хто був на Донбасі і брав участь у військових діях. А Україна хоче нас поміняти на своїх політв'язнів, яких на Донбасі і не було! Це ж неправильно!

— Та не важливо. Є поранена російська людина, яка сидить у в'язниці в іншій країні. Чого б її не забрати, якщо є можливість? Росія вважає Сенцова, Кольченка та багатьох інших терористами, а Україна вважає терористом таких, як ви, тобто в цьому вони рівні. Водночас Росія вважає, що Україна неправа, а Україна вважає, що Росія неправа. Так чудово ж, віддайте одне одному своїх терористів — і все.

— Потрібна вільна воля двох президентів.

— Ну а чого Володимир Володимирович мовчить?

— Тому що він не вважає за потрібне розмовляти з Петром Олексійовичем, який порушує всі домовленості, робить все, щоб погіршити наші відносини і навіть зараз намагається у всьому звинуватити Росію. Злидні в Україні — винна Росія, все, що відбувається, — винна Росія...

— Стривайте, Льоша, ми ж не про це — ми про ваше життя!

— Що мені моє життя! Прийде час, захочуть мене обміняти — обміняють, не захочуть — значить, я буду чекати…
Олексій Седіков у ординаторській тюремної лікарні
Фото:

Вікторія Івлєва для «Новой»

— Я не можу збагнути, чому президент моєї країни не може обміняти Седикова на якогось там Сенцова? Віддай — і забудь думати.

— Політика.

— Ну що ж — політика дорожча за людину?

— Мабуть, так. І до чого тут Володимир Володимирович? Він же не може бути причетний до всього.

ПРО ОБМІН

Олексій Седиков дуже сподівався, що його та інших росіян обміняють 27 грудня 2017 року — начебто саме для цього їх спеціально привезли з різних кінців країни до Харкова і Слов'янська. Обмін відбувся, обговорена кількість людей — 74 в одну сторону і 306 в іншу — була дотримана, але відбувся цей обмін тільки між Києвом і неконтрольованими територіями, і повної ясності в питанні, чому громадян Росії взагалі туди етапували, мені, чесно кажучи, ніхто не вніс.

Обізнані кола вважають, що росіяни не були і не могли бути предметом обміну з ОРДЛО, і привіз їх до Харкова і Слов'янська — результат адміністративної плутанини. Мені здається, що Україна сподівалася на «різдвяну казку» — продовження обміну в наступні дні вже з Росією. Седиков абсолютно впевнений, що їх виключила з обмінних списків просто напередодні обміну особисто Ірина Геращенко, перший заступник голови Верховної ради України, з якою вони жорстко поспілкувалися на високих тонах, коли Геращенко зайшла в камеру Харківського СІЗО, де серед інших були і росіяни.

Каже він про це досі з гіркотою, злістю і болісною тугою за нездійснену надію, і навіть згадує свою кішку, яку Геращенко, не запитавши, намагалася погладити.

— Ви вважаєте, що якби всі стояли мовчки, то був би обмін?

— Скоріше за все, був би повноцінний обмін.

— Тобто її обурили ваша поведінка і ваші питання, і через це вона ось так вирішила?

— Ну так.

Виправна колонія №85 в Бучі, Київська область
Фото:

Вікторія Івлєва для «Новой»

Наша бесіда добігає кінця. Він, без сумніву, вважає мене безглуздою ліберальною дурепою, а я його — теж без сумніву — нещасною жертвою пекла пропаганди.

— А Вам хтось возить передачі? — питаю я.

— Ні. Тут є маленький магазинчик поруч, там можна замовити, і мені приносять.

— Ну, і я Вам замовлю.

— Буду дуже радий, — каже він.

Ми обіймаємось на прощання.

Магазинчик прямо навпроти, в ньому — дві усміхнені люб’язні тітоньки, одна молодша, інша вже в роках. І ще одна дівчина у формі співробітника колонії.

— Ой, — каже дівчина. — А передачу вже пізно, вони зачинилися, до першої години тільки сьогодні.

— А кому ви хочете? — запитує одна з жінок. — Не Седикову? Я дивлюся, Ви з фотоапаратом, журналісти. Він у нас відомий.

— Так-так, йому.

— Вінстон червоний беріть, він червоний парить, — дбайливо каже продавчиня. — І ви не хвилюйтеся, ми в понеділок передамо, нам довіряють, ми нічого не візьмемо і туди нічого не покладемо. І цигарки я за вас розкрию всі пачки. Ось, розпишіться, я все заповнила.

***

P.S.

— Льоша, ось що я хотіла запитати: ви дуже сподівалися на обмін 27 грудня, і я розумію, як вам було важко, коли цього не сталося. Але потім Україна, як ви мені самі сказали, пропонувала вас обміняти незліченну кількість разів, але Росія не реагує, так само, як вона не реагує на ваші прохання Путіну. Чому тоді у вас образа і злість тільки на Україну?

— Не буду відповідати на питання.

P.S.S

У приватній бесіді зі мною Ірина Геращенко, яка не дає офіційних інтерв'ю російським ЗМІ, сказала:

— Громадян Росії ми віддамо тільки Росії, і ми готові це зробити в будь-який день. Ось вийде ваше інтерв'ю, і давайте це реалізуємо. Олексія Седикова на Павла Гриба або на 63-річного Олексія Івановича Сизоновича, викраденого з Луганська, вивезеного в Ростов і засудженого там, на Глондаря, Пантюшенка, Коренькова — наших військових, які четвертий рік сидять у в'язниці в Донецьку, на журналіста Станіслава Асєєва. Україна готова до компромісу в питанні звільнення заручників. Давайте сідати, по кожному прізвищу говорити і звільняти. Президент України готовий помилувати Седикова і всіх інших хоч завтра в обмін на політв'язнів Кремля. Але не буде такого, щоб компроміс був тільки з боку України. Олексію Седикову особисто я бажаю поїхати додому. І я не перший рік борюся за те, щоб віддати його на Батьківщину, а Батьківщина мовчить.

Авторка: Вікторія Івлєва
Поділитись: