Чи варто українцям радіти неочікуваній прямоті Макрона?

За підсумками зустрічі європейських лідерів у Парижі, яка відбулася 27 лютого 2024 року, президент Франції Емманюель Макрон оголосив про нові кроки в підтримці України. Серед іншого, Макрон згадав можливість відряджання в Україну сухопутних військ і додав, що хоча консенсусу з цього питання немає, «виключати нічого не можна», адже союзники «зроблять усе можливе, щоб росія не змогла перемогти у війні». 

Перша частина заяви Макрона — трюїзм воєнного часу, водночас друга частина — чергове повторення максими європейської військової стратегії, яка не засвідчує однозначної прихильності до перемоги України, а радше зосереджена на тому, аби перешкоджати росії. Власне, у словах Макрона немає нічого нового, а тому особливо примітне те непропорційне занепокоєння, яке вони спровокували серед європейських керівних кіл та української читацької публіки.

За два роки великої війни в європейській політиці встановилася специфічна схема взаємозв’язку слів і дій. Дипломати й урядовці звикли описувати свою рутинну діяльність в есхатологічних термінах «протистояння злу». Вони постійно щось заявляють і щось роблять, проте зв’язок між висловлюваннями та діями — неочевидний. Рішучі промови про «вирішальну битву» відповідають нездатності вчасно постачати боєприпаси, а небажання «втягуватися у війну» явно суперечить обсягам поставленої техніки та глибині співробітництва військових розвідок. Не кажучи вже про те, що постійні заклики до «деескалації» важко пов’язати з наміром «провчити росію», бо ж хіба не наміри «помститися» та «виправити ситуацію» є основними політичними джерелами ескалації у воєнних конфліктах?

Саме в цьому світі неочевидних зв’язків близькі до банальності слова французького президента про те, що у війні «виключати нічого не можна», здатні викликати бурхливу реакцію. Західні політики з жахом відхрещуються від сказаного, адже їхньою основною роботою ще від зими 2022-го було послідовне відхилення тих чи інших варіантів участі — від введення санкцій та вилучення російських активів до постачання Україні ракет і важкої бронетехніки. Натомість українська медійна й дипломатична машина, своєю чергою, чіпляється за слова Макрона, бо силується підтримувати у союзниках найменшу готовність до нарощування допомоги.

Спрямована на західну аудиторію українська інформаційна кампанія ґрунтується на вірі у процедурну демократію. Вважається, що європейські політики діють на кшталт автоматів, які підкоряються велінням загальної волі, а тому передбачувано реагують на стимули схвалення чи несхвалення з боку виборців.

Інакше кажучи, якщо виборці ставляться до чогось позитивно, то політики, керовані прагненням утриматися при владі в умовах електоральної конкуренції, намагаються відповідати їхнім настроям. Таке уявлення, на жаль, хибне: у питаннях міжнародної політики, а особливо коли йдеться про війну, виборець не має права голосу — він не допущений до ключових рішень і навіть не має можливості прямо чи побічно оскаржувати ці рішення.

Пересічному громадянинові залишається лише ствердно кивати головою у відповідь на запитання: чи підтримуєте ви рішення, хоч на його ухвалення ви ніяк не впливаєте?; чи схвалюєте заяву, вирвану з дискусійного контексту?; чи вважаєте доречним дотримання курсу, який ніхто навіть не намагається пояснити?

Українська медіастратегія звертається саме до такого виборця, до його індивідуального досвіду. Вона заграє з його особистими переживаннями, намагається переконати у близькості війни та закликати до емпатії щодо людей в Україні. Чого варта одна лише масова рекламна кампанія на YouTube улітку-восени 2022 року, яка не мала іншої мети, окрім як створити ефект співприсутності: перш ніж подивитися черговий музичний кліп, випадковий європеєць мав поринути у видовище воєнних руйнувань.

Україна не будувала політичної розмови з західними громадянами й одразу перейшла до риторики емпатії, якщо не жалості, — і тут, здається, схибила. Коли читач газет розглядає передовицю зі знімками з Бучі, потім — з Бахмута, а ще згодом — з Авдіївки, він не цікавиться передісторією чи політичною першопричиною цих зображень, а прагне лише позбутися неприємних відчуттів, які викликає перегляд. Підпис під фотографіями нагадує, що на них зображена війна, тож лінійна логіка підштовхує читача до думки, що війну слід припинити якомога швидше.

Вимога «деескалації», котра залишається поки єдиною, про що виразно заявили європейські громадяни, живиться із двох джерел: виключеності з політичного обговорення військових питань, а також особливої афективної конституції, яка не витримує довготривалих подразників.

Мешканців «старого світу» можна вважати старими, але не тому, що їм належить довша, на їхню думку, історія письмових свідоцтв, а тому, що вони живуть старечими звичками. Вони облаштовують центри населених пунктів зручними лавками, щоб середмістя більше нагадувало вітальню; вони ставляться до планети як до «підсобки з консервацією», з якої в потрібний момент можна дістати припаси; вони вважають за краще, щоб політичне керівництво носило звичні обличчя, нехай навіть пошарпані часом.

А втім, старінню притаманне не лише шанобливе ставлення до тілесного комфорту, а й поступова втрата здатності до сприйняття нового. Старість керується не так бажанням повернутися до звичного чи минулого, як переконанням, що «все вже бачив». Аби хоч ненадовго заволодіти увагою людини, яку важко вразити, потрібні враження щоразу сильніші: серіали, у яких головні герої помирають раптовою, але передбачуваною смертю; а ще пронизливі репортажі з руїн чергового міста, у яких картинок буде більше, ніж тексту.

І картинки ці мають бути зворушливі — не документальні фотографії, а сентименталістське мистецтво: підійде, наприклад, зображення руки мертвої жінки зі свіжим манікюром, що пропонує точно вивірену суміш моторошності з упізнаною побутовістю. Проблема в тому, що жителі «старого світу» здатні реагувати навіть на найсильніші збудники рівно доти, доки триває безпосередня взаємодія з об’єктом, який викликає їхні емоції. Зрештою, цей «об’єкт» швидко відправляють на полицю під назвою «вже бачив».

Пересічний європейський громадянин виключений з політичного обговорення війни, а в приватному житті перемикається між нудьгою та роздратуванням від некомфортного зображення. Тобто він не тільки глухий до закликів української влади, але й не спроможний на них відреагувати, навіть якби зміг почути.

Військовою справою в Європі — і Франція тут не є винятком — опікуються кар’єрні технократи та комерційні ділки, у яких вельми прохолодні стосунки з українським керівництвом. Експерти з геополітики дивляться на схід і бачать велику шахову дошку, на якій гравці розмінюють суверенітет одного з пішаків. Торговці дивляться туди ж, але бачать родючий чорнозем і не менш родючі руїни — джерело прибутку для великих корпорацій штибу Auchan, Limagrain, Leroy Merlin, які не припиняли працювати ні в Україні, ні в росії.

Нарешті, зброярі бачать в Україні гігантський випробувальний полігон. Хоча військова справа — не експериментальна наука, вона все ж потребує випробувань, а тому промисловість готова «взаємовигідно» обмінювати гаубиці й танки на знання про особливості їхньої експлуатації у бойових умовах.

Проте, якщо порівняти з хижацьким прагматизмом промисловців та експертів, французькі політики, здається, керуються виключно гуманістичними міркуваннями. Згідно з їхніми заявами, у довгостроковій перспективі вони не мають іншої мети, крім як підтримувати процвітання демократії в Україні. На початку 2014-го, під час кровопролитних зіткнень на Майдані та незадовго до того, як володимира путіна попри все запросили на святкування річниці висадки союзників у Нормандії, тодішній президент Франції Франсуа Олланд заявив, що його пріоритетом є забезпечення в Україні «політичного переходу до нових виборів», які мають бути «вільними та прозорими». 

Через три місяці після «приєднання Криму» путін відвідав Олланда на святкуваннях у Довілі. Чому демократія в Україні хвилювала французьку владу більше, ніж демократія в росії? Можливо, з тих самих причин, чому заява Макрона викликає сьогодні стільки обговорень: єдиною довгостроковою стратегією «старого світу» є підтримання його незмінності. Ця стратегія успішна, якщо в Україні влада змінюється в результаті виборів, а сама вона не перетворюється на другу Білорусь, а тимчасом росією керує, нехай і автократ, але порівняно поступливий у торговельних справах. Ця стратегія успішна, навіть якщо доведеться пожертвувати Кримом — за умови, що на тому зміни закінчаться.

У 2014 році Олланд шкодував про необхідність запроваджувати обмеження проти росії, нарікаючи, що «ця ситуація обтяжує Європу, яка через санкції страждає економічно, тобто від невизначеності». З 2014 по 2019 роки французький уряд наполегливо закликав Україну і росію «продовжувати переговори та консультації» і дотримуватися Мінських угод, попри «небажання» сторін.

Від 2019-го по 2022-й Франція вітала «дотримання режиму припинення вогню» та висловлювала прихильність прогресу, досягнутому в межах Нормандського формату. 24 лютого 2022 року війна зненацька заскочила тих, хто стежив за нею 8 років.

Слова Олланда варто сприймати серйозно: Європа страждає від невизначеності більше, ніж від війни або «краху світового порядку» — саме від цього розуміння варто відштовхуватися, інтерпретуючи нещодавню заяву Макрона. Вона вказує на звичне для нинішньої війни калібрування необхідності щось робити і страх принаймні щось змінити. Це ще одна спроба узгодити взаємозаперечні військові та політичні цілі.

Президент Франції може дозволити собі більше за інших європейських лідерів: його конституція, написана для «республіканського монарха», дає президентові практично необмежені повноваження у надзвичайних ситуаціях — настільки необмежені, що він навіть може дозволити собі говорити очевидне, як-от «виключати нічого не можна».

Проте слова Макрона, всупереч сподіванням української публіки, не відбивають змін у «громадській думці» та не є різновидом «словесної ескалації», яка демонструє нібито зміцнілу рішучість західних лідерів. Хоча Макрон залишається демократично обраним президентом, у питаннях зовнішньополітичної стратегії він може не зважати ні на що, крім власних міркувань. Те, який зміст цих міркувань — питання відкрите.

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою авторів. 

Тетяна Землякова з Полтави та Ґійом Лансеро з Парижа — викладачі Invisible University for Ukraine, програми від Центрально-Європейського університету у Відні для українських студентів і науковців, які досліджують теми безпосередньо пов’язані з Україною.