Ярина — бойова медик у батальйоні морської піхоти, вона відкрита бісексуалка
Фото:

Ярина Чорногуз/Анастасія Власова/hromadske

Щороку hromadske слідкує за Маршем рівності у Києві, який відбувається влітку. Через карантин цього року «Київ Прайд» відбувся 21 червня в режимі онлайн. До цієї події ми вирішили зібрати історії військових ЛГБТ.

«У звичайному житті просто: ти закрився у своїй квартирі, а на службі тобі доводиться жити з людиною, навіть якщо вона гомофоб»

Владислав Мірошниченко, військовий

Владиславу 23 роки, останні три роки він перебуває на службі в ООС. Владислав — командир артилерійської установки «Піон». В інтерв’ю hromadske вперше робить камінг-аут (публічно заявляє про свою належність до ЛГБТ-спільноти). 

Я вирішив зробити камінг-аут, тому що хочу відкритися і бути собою. Не дуже зручно жити з хлопцями (на службі — ред.), з такими як ти, але постійно бути кимось іншим. Не розумієш, хто тобі буде другом, а хто людиною, яка до тебе буде погано ставитись і знущатися з тебе.

Не можу сказати, коли я зрозумів, що я гей. Це було з самого початку. Я бачив хлопців і розумів, що вони мені подобаються. Потім я ще почав розуміти, що дівчата мене не цікавлять. У школі на уроках нам говорили, що ЛГБТ — це субкультура, щось вигадане, таких людей треба вбивати. Звісно, я почав налаштовувати себе на те, що я якийсь неправильний. Перед своєю родиною я відкрився. У мене з батьком були великі проблеми, він був сильним гомофобом. Мені доводилося інколи йти з дому через це. Вже коли я навчався у коледжі, я почав відкриватися перед деякими одногрупниками — хтось мене сприймав нормально, але були й підколи.

«Я бачив хлопців і розумів, що вони мені подобаються»
Фото:

Владислав Мірошниченко/Анастасія Власова/hromadske

Все змінилося, коли почалася російська окупація. Я на той момент жив у Луганську, люди стали більш жорсткими. Українці з проєвропейською позицією не мали права виразити те, що вони хочуть, не мали змоги боротися. Я вирішив піти на службу в українську армію. Розумів, що не повернуся до родини, в мене вже не буде друзів — всі вони залишаються на окупованій території. Було важко морально, я їхав з окупованої території, і коли побачив українські прапори, то видихнув, відчув, що вдома. Але деякий час продовжував боятися відкрито висловлювати свою проукраїнську позицію, через те, що на окупованій території ти постійно перебуваєш в страху. Згодом я все ж таки відчув, що перебуваю серед однодумців. Про свою належність до ЛГБТ я тоді ще не говорив. На той момент для мене було головне — відійти від окупації. Я тоді не думав, що війна буде настільки затяжною. 

Військових у ЛГБТ-спільноті насправді багато, але вони бояться відкритися. Навіть у групі військових ЛГБТ вони можуть боятися вислати якесь фото або відкрито спілкуватися. У звичайному житті просто: ти закрився у квартирі і все, над тобою ніхто не буде знущатися. А на службі тобі доведеться жити з людиною, навіть якщо вона гомофоб.

Влад розповідає, що військових у ЛГБТ-спільноті насправді досить багато, але не всі готові відкритися
Фото:

Владислав Мірошниченко/Анастасія Власова/hromadske

У мене є колеги, яким я відкрився, один з них був проти ЛГБТ. Коли я вже не витримав і сказав, що належу до цієї спільноти, то він почав зі мною спілкуватися і згодом змінив свою думку. Зараз він нейтрально ставиться до представників ЛГБТ. Були й ті, хто різко висловлювалися проти. Один з військових казав, що треба виводити таку людину зі строю, відрубувати голову, — і більше таких не буде. Проблем у спілкуванні з ним у мене не було, але коли я відкриюся, я не знаю, чого очікувати. Підтримки військовим ЛГБТ не вистачає, тому що не знаю, кому можна підставити свою спину, а кому ні. Коли я відкриюся, не знаю, хто у критичному моменті прийде мені на допомогу. 

Насправді представники ЛГБТ, як і військові, борються за свободу. Одні захищають батьківщину, історію, права, але й інші також це роблять. Люди, які були в окупації, можуть зрозуміти, як це — коли людина в оточенні ворогів бореться за свою позицію, за право слова, іншу точку зору. ЛГБТ-спільнота також зазнає тиску. Тому більшість ЛГБТ, які були на Сході, або перейшли на службу, або просто переїхали на підконтрольну територію, тому що бачать в Україні свободу. 

«Представники ЛГБТ, як і військові, борються за свободу»
Фото:

Владислав Мірошниченко/Анастасія Власова/hromadske

«Бісексуальність настільки в моїй природі, що мені часом навіть дивно її виділяти»

Ярина Чорногуз, парамедичка

Ярині 25 років. З 2019-го почала працювати парамедичкою (бойовим медиком) у добровольчому батальйоні «Госпітальєри». Зараз працює у 503-му Окремому батальйоні морської піхоти.

Я на війну хотіла з 2014 року, але народила дитину, у неї тоді були проблеми зі здоров'ям. Потім я отримала вищу освіту. Війна досі не завершилася, тож я вирішила піти. Батьки підтримали мене, коли я захотіла бути бойовим медиком, вони в мене патріотичні. 

В ідеалі, в армії, де гендерна рівність існує не лише в теорії, а й на практиці, немає статі, немає різниці, ти жінка чи чоловік. Ти — військовослужбовець. Ти робиш таку саму роботу, як і інші, так само ризикуєш. Так і для мене немає різниці між чоловіком та жінкою. Є людина. Бісексуальність настільки в моїй природі, що часом навіть дивно її виділяти, як щось особливе в моїй ідентичності. Просто є і все. На війні або в армії, наприклад, західного зразка — немає різниці, ти жінка чи ти чоловік. Так і в країнах, які вибороли собі рівність і демократію в плані сексуальності, чоловік чи жінка — це вже не є дуже визначальні речі. Є просто партнер, який тобі підходить.

«В армії, де гендерна рівність існує не лише в теорії, а й на практиці, немає статі, немає різниці, ти жінка чи чоловік»
Фото:

Ярина Чорногуз/Анастасія Власова/hromadske

З приводу камінг-ауту — у мене окремого посту, який присвячений саме тому, що я бісексуалка, не було. Однак я писала багато різних дописів про себе, там я побіжно згадувала, що у мене може бути партнер або партнерка. У мене були вірші, присвячені саме досвіду з жінкою. Тобто побіжно я скрізь про це згадувала. В окремому дописі я не бачила якогось великого сенсу, бо для мене це природно.

«Батьки підтримали мене, коли я вирішила бути бойовим медиком, вони в мене патріотичні»
Фото:

Ярина Чорногуз/Анастасія Власова/hromadske

Батьки мою бісексуальність не дуже підтримують, ставляться якось насторожено до цього. Для друзів, знайомих це не є чимось дивним. Є сегмент людей, які не розуміють, у чому різниця між бісексуалкою і лесбійкою. Коли у мене пів року тому на війні загинув хлопець, мені казали: «А як це так у тебе може бути хлопець, якщо ти бісексуалка? Як ти можеш взагалі любити, якщо ти бісексуалка?». Це мене неприємно вразило. Навіть немає бажання коментувати та відповідати на таке. Любов не стосується цих речей. Були й такі, що вороже ставилися, але, переважно, тут є гендерна різниця, коли бісексуалом є дівчина, і коли бісексуалом є чоловік. У дівчини це сприймають часто грайливо, несерйозно. Багато хто ставиться до цього нормально, тому що в патріархальній концепції жінки її бісексуальність є радше таким додатком, елементом, який додає об’єкту краси. З чоловіками, я думаю, зовсім інша історія, до них упереджене ставлення одразу.

«В патріархальній концепції жінки її бісексуальність є радше таким додатком, елементом, який додає об'єкту краси»
Фото:

Ярина Чорногуз/Анастасія Власова/hromadske

«Коли батьківщина сказала, що необхідно її захистити, я це зробила, а тепер, коли мені необхідний соціальний захист, держава не хоче допомогти»

Вікторія, воювала під Авдіївкою

На прохання Віки ми вказуємо лише її ім'я. Віка — військова, зараз живе у Харкові. Восени 2016 року потрапила у 72 бригаду, яка з тилових частин мала заходити в зону АТО. У листопаді того ж року отримала поранення в Авдіївці, внаслідок чого їй діагностували відкриту черепно-мозкову травму і струс головного мозку. У 2019 році Віка зрозуміла, що готова прийняти себе.

У дитячому віці, я зрозуміла, що зі мною щось не так. Це було років у 6-7, я почала чітко розділяти світ: це для хлопчиків, а це для дівчаток. Щоб не викликати до себе агресії, я почала поводитися так, як належить хлопчику. Добре, що у мене є ще двоє старших братів. З дитинства я була закритою, зокрема і перед батьками. Я не могла нікому розповісти. Був страх, що люди почнуть агресивно реагувати. Доводилося жити так, щоб відповідати потребам суспільства. Якщо суспільство хотіло бачити в мені хлопчика, мені доводилося створювати імідж хлопчика. Батьки завжди цікавилися, чому у мене немає пари, чому нема дівчини, чому я ні з ким не зустрічаюся. Мені й самій це було не цікаво. Перший мій сексуальний досвід трапився у віці 22 років і лише з цікавості, з експерименту.

Після того, як Вікторія публічно відкрилась про свою трансгендерність, її звільнили зі служби в армії з діагнозом «розлад адаптації»
Фото:

Вікторія/Анастасія Власова/hromadske

До минулого року я намагалася з собою ужитися, прийняти біологічну стать, але вже потім зрозуміла, що не можу себе стримувати. Я була на чергуванні, у мене з собою був автомат ...і бажання відстрелити собі мізки, щоб перестати мучитися. Цього не трапилося, я подзвонила подрузі й розказала їй все. Так я знайшла першу людину, яка почала мене розуміти. Тоді я і вирішила звернутися в госпіталь у Харкові. Мені поставили декілька різних діагнозів, причому я ще не відкривалася тоді лікарям. Потім я зрозуміла, що, якщо не почну говорити про себе, про ті відчуття, які мене супроводжують з дитинства, мене почнуть лікувати від незрозумілих хвороб. І у військовому госпіталі я вирішила зробити камінг-аут. Зі служби мене звільнили. Фактично, звільнили через те, що я відкрилася.

Мою справу супроводжували діагнозом — розлад адаптації. Це основний діагноз, який мені поставили. Тобто вони вважали, що в мене просто «тарган» такий — у підлітковому віці можуть бути якісь заскоки, а у мене таке почалося у 28 років. Я розуміла, що у військовій сфері не зможу бути собою, тому що відповідно до статутів має бути належний зовнішній вигляд, біжутерії ніякої не можна, а я все життя хотіла проколоти вуха, наприклад. Я сама хотіла вже звільнятися.

Бойові медалі Вікторіїї та браслет, який вона сплела сама
Фото:

Вікторія/Анастасія Власова/hromadske

Друзі у мене з'явилися лише після прийняття себе. У Харкові є ЛГБТ-спільнота, де люди різної сексуальної орієнтації, різного гендеру можуть прийти й побути у комфортному місці. Але навіть у таких місцях, хоч і не відкрито, але присутня трансфобія. Тому що багато хто з ЛГБТ-спільноти не розуміє, для чого людина вирішує змінити стать. Я сьогодні в одному з чатів спілкувалася з людьми, де мені поставили питання: «А чому ти вирішила стати дівчиною?». Я залишила це запитання без відповіді, тому що я не вирішувала. Я себе так відчувала з самого дитинства, я такою народилася.

Фігурки оригамі, зроблені Вікою власноруч
Фото:

Вікторія/Анастасія Власова/hromadske

Зараз я відкрита для багатьох військових друзів, рідних. Батьки знають про мене і ніби прийняли це, я все одно їхня дитина. Хоча вони досі використовують чоловічі займенники, паспортне ім'я, яке було при народженні. Я лише третій місяць на ЗГТ (замісна гормональна терапія), тому не можу вільно вийти до суспільства так, як мені хочеться. Виходжу лише в магазин, масові заходи не відвідую. Під дією ЗГТ почалися вже певні зміни, обличчя стало більш фемінним. Так, іноді ловлю на собі погляди, тому що і вуха проколоті, і в носі пірсинг.

Ми знаємо останні випадки: в Житомирі нещодавно побили підлітка, у нас в Харкові також побили людину просто через те, що вона хотіла бути собою. У мене є цей страх, він не дає бути собою. Чому, коли батьківщина сказала, що необхідно її захистити, я без вагань це зробила. Коли служила, мені сказали: «Ти їдеш в АТО». І я зробила це. Чому тепер, коли мені необхідний соціальний захист, держава не хоче допомогти мені? Чому я не можу жити спокійно в країні, за яку пролила свою кров? Це справді прикро. Коли дають свободу і розв’язують руки різним радикальним організаціям, які нападають на транслюдей, на ЛГБТ-спільноту, — а держава це ігнорує.

Віка лише третій місяць на замісній гормональній терапії, але вже помічає початкові зміни
Фото:

Вікторія/Анастасія Власова/hromadske

«У нас ще такий менталітет, що всі вважають це хворобою, усі бояться» 

Ігор Григоращук, служив у 80-тій бригаді

Ігор три роки служив за контрактом. У 80-тій бригаді працював переважно кухарем. Родом з Івано-Франківської області, вже 15 років живе у Києві.

Уперше про те, що я гей, я розповів подружці. Вона нормально це сприйняла. Але так, щоб публічно заявляти — ні, я ще не говорив. Манерами я це також не показую, я не манірний гей. На службі у мене колега знав, що я гей, ми навіть дивилися разом тематичне порно не моєму планшеті. Якось нормально складалися дружні відносини. Бувало, він висловлювався негативно з цього приводу, але загалом ми дружили. Спочатку це всі негативно сприймають, а потім нормально. Виходу іншого не було, у мене контракт на три роки, — що вони мені могли зробити?

Ігор Григоращук відслужив три роки в армії за контрактом, тепер він вдома у Києві, повернувся до цивільного життя
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

З родичами у нас напружені стосунки. Мамі якось зателефонував мій друг, з яким ми зустрічалися, і розповів, що я гей. Він зробив так, тому що я його кинув. Мені тоді було 19 років. До цього ми з батьками не обговорювали це питання. Мама досі думає, що я ще женюся, у мене будуть діти і все буде гаразд. Там безрезультатно навіть щось доводити. Мене водили до психологів, психіатрів, до церкви, коли про це дізналися. Тато посивів за ніч, це для них був шок, звичайно. Вони підсвідомо знають, що це вже все, крапка. Але ще продовжують годувати себе ілюзіями, що у мене буде сім’я.

В армії Ігор працював поваром
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Серветка, яку Ігор вишив сам
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Я уже два роки живу з хлопцем. Коли ми разом гуляємо, за руки не тримаємося. Він може мене зловити за руку, але для чого це показувати. У нас ще такий менталітет, що всі вважають це хворобою, всі бояться. Я практику самозахисту знав ще з дитинства. На Гідропарку у мене були сутички. Троє на мене напали, довелося дати відсіч. У мене була специфічна компанія, вони поводилися манірно. І ці чоловіки пристали до нас, думали, що ми не зможемо себе захистити. Я думаю, що для геїв треба влаштувати якийсь гурток для самозахисту. Моральний гурток також, щоб кожен знав, як себе поводити. Якщо ти гей, це не означає, що ти можеш себе якось по-іншому поводити, ти така сама людина, як і інші. Просто у кожного різні вподобання.

«Батьки все ще продовжують годувати себе ілюзіями, що у мене буде сім'я»
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Поділитись: