Ветеранка бойових дій на Донбасі, ЛГБТ-активістка Настя Конфедерат в кав'ярні в Києві, 18 жовтня 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

У Насті коротко підстрижене волосся, низький голос та міцне рукостискання. Вона ветеранка російсько-української війни, військова картографка та аеророзвідниця.

А ще вона публічно говорить про свою гомосексуальність і вважає себе націоналісткою, попри загальновідоме агресивне ставлення ультраправих до представників ЛГБТ-спільноти.

З січня до вересня 2015-го вона була на фронті. А в червні 2019 року йшла у колоні військових на Марші рівності в Києві. Зараз Настя тренує ветеранів, грає у музичному гурті та багато подорожує.

Ми зустрілися з нею, щоб з’ясувати, як це — бути жінкою на війні, ветеранкою в цивільному житті та відстоювати стигматизовану в українському суспільстві гомосексуальну ідентичність.

Про те, чи існує дискримінація жінок на фронті, як ставляться до військового минулого її партнерки та якої підтримки потребують ветерани — читайте далі у розмові.

Текст підготовано в рамках проєкту «Життя інших» з Тетяною Огарковою, де ми розповідаємо про людей з різними життєвими траєкторіями, виборами та цінностями.

***

За офіційними даними, в Україні понад 25 тисяч жінок служать в армії, що становить майже 23% від загальної кількості військовослужбовців ЗСУ. Настя в цю статистику не входить — її військовий досвід обмежений 2015-м роком та пов’язаний з добровольчими батальйонами.

Ніхто точно не знає, скільки в Україні гомосексуальних людей, але враховуючи західні дослідження, декілька відсотків будь-якого суспільства гомосексуальні. У випадку України рахунок піде на сотні тисяч. Настя в цю статистику теж не входить – просто тому, що Україні немає такої статистики.

Водночас, є й інша цифра: Настя була однією з тих трьох десятків ветеранів, які наважилися вийти на Марш рівності в Києві в червні 2019-го. Це трапилося вперше за всю історію Прайду в Україні, яка триває вже п’ятий рік поспіль. Цього року військові йшли на Марші окремою колоною, і велика кількість телеканалів показали їхні обличчя та коментарі.

Настя розповідає, що це була її перша знакова подія як ЛГБТ-активістки. Вона наполягала на тому, щоби йти на марш під чорно-червоним прапором. Серед друзів, які йшли поруч у складі окремої колони, багато інших ЛГБТ-військових, які сповідують націоналістичні ідеї.

Коли ми зустрічаємося з Настею на терасі кав’ярні в центрі Києва, відразу стає зрозуміло – ця жінка нікому не дасть себе образити. Різка та енергійна, впевнена у собі та своїх силах, вона не відчуває себе дискримінованою. Вона не боїться, адже вона навчилася зупиняти коментарі у свій бік одним поглядом. Водночас, визнає — є багато інших людей, кому пощастило менше. Саме тому вона займається ЛГБТ-активізмом у ветеранській спільноті та допомагає іншим.

Ветеранка бойових дій на Донбасі, ЛГБТ-активістка Настя Конфедерат в кав'ярні в Києві, 18 жовтня 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Настю, ви є жінкою, ветераном війни, і при цьому відкрито та публічно говорите про свою належність до ЛГБТ-спільноти. Окрім цього, ви називаєте себе націоналісткою. Як це все у вас поєднується?

Як поєднується? Як поєднується в людині карі очі та ніс — так і поєднується. Якщо людина сприймає себе нормально, то їй легко жити. Якщо ж не сприймає або боїться чогось, тоді все непросто.

Саме на це і спрямована моя діяльність. Знайомитися з більшою кількістю ветеранів, які належать до ЛГБТ-спільноти. Я адаптувалась до цивільного життя доволі швидко, але так було не в усіх.

Моє сприйняття моєї орієнтації з дитинства не було проблемою. Я пробувала різне, а в шістнадцять років я остаточно все усвідомила.

Тут немає драми. Я абсолютно щаслива людина, в мене перші стосунки були щасливі, взаємні. І через те я відчула, хто я. Звісно, тоді не було інформації, , що це нормально, та й ми були ще дітьми. Звісно, були і питання, але водночас була велика довіра. В інших людей цього немає. Тому я зараз вже рік займаюся активізмом.

А в школі не було питань?

В школі були постійні бійки! В мене було коротке волосся, я ходила з хлопцями грати у футбол… Упродовж усіх шкільних років був булінґ, аж поки в десятому класі я одного не поставила на місце: він тоді два поверхи кров’ю залив. Тоді це й закінчилося.

Якщо ти якось вирізняєшся від загалу, тебе будуть булити. Але якщо в тебе є сила, то ти захищаєшся. В мене була сила.

Як батьки сприймали ситуацію?

 Мама не знає. Точніше, в нас така політика — don’t ask don’t tell («не питають — не розповідай» — прим. ред.) Вона знає прекрасно, вона слідкує за моїми новинами, я вже тисячу разів зробила неофіційний камінаут. Тобто я заявляю про себе відкрито. Мама бачить все, але ми про це не розмовляємо.

Тата в мене немає. Тато в мене ліквідатор ЧАЕС, вони з мамою розійшлися. Подальша доля мені його невідома.

Ветеранка бойових дій на Донбасі, ЛГБТ-активістка Настя Конфедерат в кав'ярні в Києві, 18 жовтня 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

***

Про аеророзвідку, дискримінацію в армії та ПТСР

Як почалася історія з армією та чому? Я знаю, що ви вчилися на туристичному факультеті…

Я вчилася на туриста! Це жарт, але мій стиль життя – це подорожі.

Що мене привело до війська? Восени 2014-го року я вирішила йти. Але куди йти та як? Солдатом? Ну, хіба я солдат? Я ж не служила ніколи.

Я не бачила себе солдатом. Тому я вирішила застосувати те, що вмію. У мене були фундаментальні знання у картографії. В мобілізаційних центрах я себе рекомендувала так: «Візьміть мене на польового картографа, на інструктора».

А в мобілізаційних центрах мені казали прямо: «Дівчинка на фронт нам не потрібна».

Коли я прийшла у військкомат, там вже йшла друга хвиля мобілізації. Мені сказали, що мобілізованих достатньо. А картографічний центр у нас один, і до нього так просто не потрапити.

Тому я собі пішла до мобілізаційних центрів добробатів і, врешті-решт, знайшла волонтерську організацію — «Картографічну сотню». Потім з неї постала організація «Мап 100», я пішла в «Мап 100». Там ми друкували, оцифровували, вели інструктажі, добували лінійки, компаси...

Ми співпрацювали з державними установами. А державні установи на той час мали дуже бідне оснащення і трималося все на волонтерських пожертвах, в яких брали участь мої друзі. Вони купляли оснащення. Так все й почалося.

Потім я зателефонувала Маші Берлінській, яка тоді вчилася літати на дронах. Кажу: я теж хочу пілотувати дрони, я займалася картографією, хочу на фронт, а мене не беруть. Маша дала мені телефон інструктора, а потім я ще пішла в центр, вивчилась на оператора БПЛА (безпілотний пілотований літальний апарат прим. ред.) Потім ще працювала польовим картографом, вже безпосередньо у бойових частинах.

Настя на репетиції зі своїм музичним гуртом, Київ, 22 жовтня 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Фото:

Анастасія Власова/hromadske

З якими частинами співпрацювали?

Це «Карпатська січ», 93-тя бригада, 128-ма гірсько-штурмова бригада, 28-ма ОМБР, «Донбас». Це і ДУК, це і «Дніпро», це і К1, це 79-та Миколаївська — багато!

По часу — сім місяців з січня 2015-го до серпня — вересня 2015-го. Час від часу поверталася в тил, під Київ. Поїхали — відлітали — збили чи поламалися... Тут, під Києвом, можна було все полагодити, тут і випробовування проводили. Далі — знову можемо їхати. Їдемо, літаємо, робимо розвідку по лінії. Зробили, оцифрували, передали частинам, знову поїхали назад доукомплектовуватися.

 Яким було життя на фронті? Де ви жили, де доводилося ночувати?

Коли я приїжджала в частини, спочатку це було так: «О, дівчинка приїхала!». Чого приїхала? Кажу – я така-то. «Ну добре, от там будеш спати…»

З жорсткого, де ночувати доводилося — це бліндажі в Пісках поблизу окопів. Там окопи і бліндажі. Бліндажі просто з дерева були.

Але загалом специфіка моєї роботи така, що оператору треба відпочивати, бо очі, бо увага, бо керування. І ми їздили трохи вглиб, від одного до п’яти кілометрів від лінії фронту. Це ще не тил, там обстріли долітали. Але там можна було спати в тиші. І щоб не волого було. Адже це була зима.

Одного разу в готелі ночували в підвалі. Вночі, коли почався обстріл, я якраз сиділа розшифровувала. Хлопці десь гуляли, а я сама сиділа в підвалі: навушники увіткнула і сиджу, працюю. Чую – гуц—гуц—гуц… Я навушники виймаю, а там обстріл. Аж раптом усі завалюють у той підвал — єдине місце, де можна було сховатися. Завалюють і кажуть: «У нас тут боєкомплект стоїть на вулиці. Якщо попадання будуть, ми тут горіти будемо». Довелося бігти й носити ті ящики з боєприпасами…

Чи завжди було таке сприйняття — «дівчинка приїхала»? Чи доводилося стикатися з дискримінацією на фронті?

Зазвичай «дівчинка приїхала» закінчувалося через п’ять хвилин, коли я діставала карту. Тож у принципі, дискримінації я не відчувала.

Але дівчата, я ж спілкуюся з іншими, могли мені пожалітися, що їх по кар’єрі затримують, подеколи сильно затримують. Обмежують. Я бачила один випадок в добробаті — дівчина, яка зараз вже відома фотографка, а тоді вона мені розказувала, що вона фотографує, але ніхто її не бере. Там дуже жорсткий був командир.

І я їй кажу: «Слухай… Мене він взяв, тому що я спеціаліст з картографії розвідки. Так й ти скажи – от я фотограф»... За 2-3 дні вона так сказала, і її взяли. Вивезли в Піски, начепили на неї бронік. Вона познімала, всі були в шоці, чудові кадри просто. І все, зараз в неї офіційний контракт.

Але таке ставлення до жінок, воно є. Тому багато залежить від особистого контакту.

Настя на репетиції зі своїм музичним гуртом, Київ, 22 жовтня 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Чому історія з військом закінчилася?

Чому закінчилася? Бо війна — це взагалі не для людей. І будь-яка людина, яка буде на фронті воювати довго, матиме ПТСР (посттравматичний стресовий розлад прим. ред.), її буде тягнути на війну. І мене тягнуло на війну.

Тому я просто вирішила пожити цивільним життям. Плюс трохи вщухли бойові дії. Десь в серпні 2015-го розвели важку техніку, розтягнули «гради»... Я зрозуміла, мені треба валити.

Тобто це було ваше рішення — все, я йду?

Так, моє рішення! Я йду з війни, я хочу жити по-іншому. Я приїхала в Київ, зателефонувала подружці, заїхала до неї в гуртожиток. Ми взяли вино, посиділи, і вирішили їхати по Європі автостопом. Ми доїхали до Гібралтару, я їхала в своїх військових берцах, і там їх випрала від військового пилу. Все.

УБД (посвідчення учасника бойових дій — прим. ред.) я не робила. Хоча пропонували, і зараз пропонують. Не роблю, не переймаюсь, не знаю, не за тим йшла…. Вже 5 років пройшло, навіщо? Мені і контракт пропонували в 93-й бригаді… Контракт усім пропонували…

ПТСР — як він проявляється?

Коли ти в стресі, ти просто чуєш постріли в голові. На День Захисника хтось петарду хлопнув на Хрещатику — хлопці, по 16 років, малолітки. Їм по 11 років було, коли війна почалася. Що вони знають про ту війну? Вони петарди підривають, а мене тіпає...

Був такий період, коли я просто на дивані лежала пластом. Недовго, але було таке безсилля, виснаження. Війна — це стрес для людини. Для будь-якої людини, навіть для найсильнішої.

Настя на репетиції зі своїм музичним гуртом, Київ, 22 жовтня 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

***

Про Марш рівності, націоналізм та одностатеві стосунки

Як відреагували колишні побратими, коли побачили фото з Маршу рівності?

Коли ми засвітилися на Київ Прайді, відвернулися, по-моєму, двоє. Один там щось психанув, щось навіть написав. А другий просто мовчки видалився.

А як дівчата, ваші партнерки, приймають історії з війни? Чи є це взагалі предметом обговорення?

Важкувато. Кілька дівчат не те, що не сприймали, але в них були інші погляди. Не протилежні, звісно, але відмінні. Їм доводилось пояснювати. Остання моя дівчина нормально сприймала, але, мені здається, що все ж для цивільних людей це важкувато.

У мене проскакують і жарти, і якісь реакції агресивні на певну подію… Ну, бо кров пролилася... Звісно, мирним людям не завжди вдається зрозуміти. Тож ми зараз з психологом над цим працюємо. Важко знайти партнерку, яка би повністю розуміла до кінця, що в мене в голові відбувається.

Ветеранка бойових дій на Донбасі, ЛГБТ-активістка Настя Конфедерат (в центрі) на Марші рівності в колоні військових, Київ, 23 червня 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Ви себе називаєте націоналісткою. Яким є ваше визначення націоналізму?

Так, я націоналістка. Націоналізм — це визнання себе частиною цієї культури, історії, це зацікавленість у вивченні історії. Це підтримка української культури, підтримка української молоді.

Але націоналізм ґрунтується на етнічній приналежності…

Представники інших етнічних груп можуть бути нашими ідейними союзниками. Тобто, націоналізм – це є об’єднання людей за етнічною ознакою, але це не є вороже ставлення до інших. Якщо почитати «Кодекс націоналіста» часів ОУН, то там навіть є про те, що як ти наполовину єврей, але наполовину українець, і вважаєш себе українцем – то ти українець. Тому націоналізм не є шовіністичною ідеологією. Це ідеологія загального об‘єднання, розвитку, спільного культурного вектору.

Для мене українець — це не просто людина, яка має український паспорт. Для мене українець – це людина, яка поважає свій дім і щось робить заради цього. Наприклад, є волонтером. А якщо людина тихцем з кимось розмовляє, що під Росією було б краще.. Навіть якщо у неї при цьому буде український паспорт, то для мене ця людина, як українець, вмерла. Це моє ставлення.

Я не кажу, що у нас є лише один зовнішній ворог – Росія. Подивіться, в Чернівцях скільки людей під румунів хоче.

У нас ще й ворог всередині нас: дурість, неосвіченість, несміливість… Це внутрішні вороги, які нас стримують в розвитку нашої нації.

Ви називаєте себе націоналісткою, тоді як нерідко можна побачити доволі агресивні випади націоналістів щодо ЛГБТ…

Так хто ж їх фінансує! То ж Мордор фінансує… Це робиться для того, щоб зганьбити українську національну ідею, ідею визволення, ідею ідентичності України. Показати її агресивною, нацистською, спаплюжити її. І кому це буде вигідно? Це буде вигідно нашому головному геополітичному ворогові. Все.

Ветеранка бойових дій на Донбасі, ЛГБТ-активістка Настя Конфедерат (в центрі) на Марші рівності в колоні військових, Київ, 23 червня 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Наразі ви займаєтеся активізмом, пов‘язаним з підтримкою ЛГБТ серед військових. Чому це важливо?

У людини, яка є представником ЛГБТ та військовим, — подвійний стрес. Зараз ми робимо акцент на учасниках бойових дій, а плануємо працювати і з ЗСУ, і з Нацгвардією, і з поліцією. Навіть із залізницею! Тобто у нашому фокусі — все, що стосується стигми людини у формі.

Я не можу назвати точну цифру, але нас об’єдналося близько 50 людей. Тих, хто ЛГБТ у армії. У нас є у Фейсбуці група, називається «Військові ЛГБТ та наші союзники». Це закрита група, але хто хоче, може сміливо долучитися.

Окрім того, у нас є наші союзники, які можуть бути й не бути ЛГБТ, але нас підтримувати — наших друзів-волонтерів, журналістів, психологів.

Зараз у нас триває проєкт, в якому я веду групу «Рівний — рівному», його фінансує посольство Канади в Україні. Проєкт стосується психологічної реабілітації ЛГБТ-військових, військових-трансгендерів…

А ще я тренерка. Я треную в залі, а це теж важливий момент реабілітації, який дуже добре поправляє голову і допомагає відчувати, що ти не один. 

Колона ЛГБТ-військових на Марші рівності у Києві, 23 червня 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Поділитись: