«Ціль нашої музики в тому, щоб робити людям життя приємнішим» — фронтмен Latexfauna

Про роль Latexfauna на українській сцені

Зараз наша позиція така, що ми не медійні, не входимо в ці всі телеканальні «тусовочки», всякі «євровіжени». Принципово не будемо пробуватися на «Євробачення» з двох причин. По-перше, я не вмію співати, а по-друге, нам западло.

І нам подобається, що ми отакі, начебто, як underground, який став не-underground. Нам подобається ця наша роль. Не тих чуваків, які за всяку ціну хочуть пробитися в цей шоу-бізнес. Що це наше хобі, яке переросло в бізнес.

Я думаю, що наша основна ціль нашої музики в тому, щоб робити людям життя приємнішим. Щоб люди, поставивши собі в плеєр нашу пісню, кайфували від того, коли вони за кермом, коли в них пробіжка, коли в них якесь там просто вино-бухлішко-друзі. Щоб ця музика розфарбовувала життя людям, щоб вона була членом сім'ї людей.

Я не люблю, коли дуже часто митці — музиканти, артисти — намагаються юзати якусь тему, наприклад, екотему, чи ще щось, і часто заходять трошки не туди. Буває, не віриш цій всій фігні. І підіймати якісь теми моральні чи не моральні — я не бачу в собі на це потуги.

Мені сподобалося насправді в кліпі порушити тему оральної ласки й трошки стати в опозицію до цього пострадянського формату, що я типу не лижу. І мені подобається, що в нас вийшов маніфест про це. Ми показали, що треба старатися на благо жінок теж щось робити.

Про створення гурту

Ми в інституті грали в групі, з тими ж самими пацанами, з якими ми заснували Latexfauna — з Диманем і з Левицьким. Ми грали щось типу попроку, щось у сторону «Скай». Ми не могли себе знайти: тобто грали так, як получається. Я писав пісні, намагався співати.

Потім ми посварились, розбіглись, хто куди. А потім кінчився університет і через років 5 чи 6 мене Димань — басист — на вулиці зустрів і каже: «Я не можу більше так жить. Давай зробимо групу знову, бо ходити на роботу і додому — я скоро повішусь. Нам треба щось робить — якась група, якась музика. Я з Костіком поговорив, він теж хоче». 

Я дуже завжди мріяв, десь з п'яти років, що я буду музикантом і фронтменом у групі. Але коли вже закінчив універ і в мене не вийшло — я забив. Я думав, що з музикою в мене не склалося сто пудів. І я змирився зі своїм аутсайдерством у цьому плані. Але от зустрів Диманя — і він насправді зібрав цю Latexfauna. Завдяки йому все так вийшло.

Про фонд «Клан сокола»

У нас є справжній фонд. У нас є навіть бухгалтер, ми йому гроші платимо.

Зразу, коли війна почалася, ми почали збирати те-се. Але ми трошки перестрімалися через те, що це все капає на мою карту «Монобанка» — сотні тисяч. Ми подумали, що можуть виникнути питання до мене, і треба, щоб усе було відкрито, щоб усе було прозоро, щоб ніхто в жодному разі не сказав, що ми там щось десь вкрали чи десь відмиваємо гроші.

Ми відкрили фонд «Клан сокола» і тепер усе там. Ми тільки «по безналу» щось купуємо і через акти віддаємо військовим частинам. Надсилаємо їм акти, вони підписують, потім нам висилають. У нас багато тепер з’явилося паперової тяганини, але все-таки, тепер ми трошки убезпечені. Можемо спокійно займатися благодійною діяльністю.

Про вплив війни на творчість

Ти ж ніколи не знаєш, якою пісня має бути. Ми домовилися, ще коли заснували групу, що ми ніколи ні під кого не косим і ніколи не берем референс. Я приношу пісню, і ми починаємо з пацанами щось видумувати — кожен видумує свою партію. І оця какофонія може тривати місяцями, перш ніж хтось щось зіграє класне. І потім навколо цього класного місця дуже швидко і дуже природно всі інші партії підстроюються. Часом можна пісню кілька місяців «рожати», аранжування саме.

Ми не намагаємося війну приплести до нашої творчості. Хоча, можливо, війна вплинула трошки на мене. У мене з'явився такий пієтет до української поезії 50-60-х. У нас буде пісня, яка буде називатись «Перша ріка», в стилі Григора Тютюнника. І вся наша подальша лірика — дуже в сторону Тичини, в сторону Тютюнника. Тютюнник — це проза, а тут — Тютюнник у віршах.

Війна також вплинула на те, що мінімізувалося використання росіянізмів, суржику і таке інше. Ми використовували це, але в нас від самого початку була купа пісень, в яких цього не було. Мало хто в цьому викупав художню цінність, всі це сприймали як «хохму». Але це ж напівтони.

Про кон’юнктуру під час війни

Якось недавно почув пісню, співає жінка, щось типу: «Ти знаєш, що таке номер 200? Це мати плаче…» А чи ця людина має право таке співати? Якщо насправді не має, вона просто паразитує на цій темі. Я не звик критикувати колег, але коли я почув цю пісню, у мене виникла маса запитань.

Я завжди дивлюсь на пісню з точки зору автора. Я не люблю, коли люди слідують кон'юнктурі, беруть якісь тренди і їх «обсасують» у піснях. Для мене пісня — це має бути щось незбагненне, непоясненне, яке десь у тобі взялося, з тебе вийшло, і — красиве, бо воно справжнє. Коли ти ідеш кон'юнктурно, то воно все дуже пластмасово — воно не торкає. Воно зроблене під уже наявні образи, які вже просто «застаканені» в людях. І це паразитизм на темі. Просто такого не люблю, мене це кумарить.

Якісь такі пісні, де ліричний герой — це якийсь солдат… Та хто ти такий, щоб про це співати? Це просто ситуативний маркетинг. Ти підстроюєшся під запит і дуже тупеньким людям впарюєш оці переспіви вже наявної риторики. Твоя ціль — це тупі люди, і ти їм це продаєш, і вони хавають. Ну і мені це не подобається.

Не знаю, як би я написав пісню про війну так, щоб це було по-справжньому, реально, зсередини торкнуло. Я над цим не думав.

Так, щоб на мене особисто, щоб мене сильно якось покрутило всередині, то ні, — на мене війна не вплинула. Більше того, мене абсолютно не здивувало, хто такі кацапи, які вони. Коли з'явилася Буча, для мене це взагалі не було відкриттям, бо я розумів, що це буде.

Я сам наполовину кацап, їздив до бабушки і дєдушки кацапів у Крим. Приїжджали кацапи з Сибіру. Я дивився, як вони сидять, про що вони говорять, як вони один до одного ставляться, як вони ставляться до інших людей, як у них приниження іншої людини є шляхом до самоствердження.

Вони завжди отак живуть у цьому гною, і я оцей гній з дитинства шарив і дуже сильно вмів розділяти. Я так хотів завжди приїхати назад на Черкащину, щоб уже скупатися у своєму Гірському Тікичі, а не в цьому морі.

Про здоровий нарцисизм

Ми колись накурились травки з басистом, лежали та розмірковували про те, чого ми займаємося музикою. Ми дійшли висновку, що коли ти робиш трек, то в цьому трекові ти постаєш перед собою і перед слухачем у своїй найкращій подобі. Там найкращі твої сторони виявлені. Найкраще, що ти можеш із себе вижати, — це трек.

Я думаю, що цей нарцисизм — це найздоровіший, це дуже класний нарцисизм, це дуже здоровий нарцисизм, який дає тобі дофамінів багато.

Я люблю себе за те, що я бульдозер. Я завжди ставлю перед собою ціль, завжди ставлю її трошки вище, ніж можу досягти, — і я її досягаю завжди. При цьому, я дуже лінивий. Добре працюю тоді, коли мене щось дуже класно мотивує. А так, взагалі, я дуже-дуже-дуже лінивий.

Подобається, що нарешті прийшла якась усвідомленість того, що треба робити, і того, з чим треба поривати. Треба поривати з «вісловом» — з наркотиками, з алкоголем, з тим, що ти прокрастинуєш. Коли почалась війна, я почав знову підбухувати, підвисати. Я спустився на дно прірви — зрозумів, що досить. Пару тижнів вилазив з цієї прірви, бо це вже не так, як у 20, ти відновлюєшся набагато довше.

І от я відновився і нарешті прийшов до того, що все… Раніше ти кидаєш висіти й терпиш. А зараз — з такою радістю: все, пішло воно все в ср*ку. Тепер тверезість — найкращий наркотик.

Про ЗСЖ і наркотики

Я просто перестав бухати, почав нормально харчуватися, почав активніше бігати вранці. Фізкультурою займатися стараюся, більше кроків роблю. Сьогодні в мене вже 14 000 кроків чи уже 15 000, позавчора чи вчора було 20 000, я стараюсь багато ходити.

Я живу за містом, машина мені потрібна, мені треба доїхати до Києва. От зараз, наприклад, після закінчення інтерв’ю, я піду на Поділ пішки. І буде в мене вже 20 000 кроків, може більше. Спати класно, якщо багато ходити так.

Я дуже багато висів, і я так собі зіпсував нервову систему, що я дуже довго потім відновлювався. От буквально перших п’ять днів зараз, коли я так солоденько сплю.

Мені подобаються прогулянки. Зараз підуть гриби, буду збирати гриби — це суперкласний відпочинок.

Коли я не вишу, я компанійський 15 хвилин, потім мені стає скучно. А коли підбухую і вишу з друзями під всякими речовинами, то я дуже компанійський. Прямо сильно мене люблять у компанії, бо я веселий. Ну, але знову ж, коли я себе чимось «увєсєляю».

Після спроби псилоцибінових грибів я став більш життєрадісним, до того я був дуже травмований, дуже мені тяжко жилось і я не вмів веселитися. Я тільки бухав, бухав, бухав — отак і жив.

Коли я спробував гриби, це наче вимило стрес із мене. І на наступний день я такий — це що, можна бути таким спокійним? І це, виявляється, мій природний стан? Виявляється, то все була неправда — то депресія, то стрес, то невроз. А тут виявляється, що небо голубіше, ніж ти раніше його бачив. Для мене це було лікуванням.

Про штучний інтелект

Я зараз дивлюсь і думаю, в який класний час ми живемо, що це все таке з’являється, що ти можеш генерувати щось. Але якщо чесно, я коли малий був дуже, років 5–6 мені було, то я думав, що комп'ютер такий і є: що ти його не спитай — він тобі розказує. Всесильний такий мозок, який може допомогти. Я про нього так і думав, а ми тільки нарешті до цього дійшли.

Я сам часто намагаюся згенерувати якусь ідею за допомогою ChatGPT. Він не придумує класні ідеї, він проговорює якусь штуку, за яку ти можеш зачепитися. Але він не генерує ідею. Він не пише ні класних пісень, він не придумує класних рекламних ідей, ні сценарних ідей. Він же бере все на базі того, що є, і намагається клепати. І воно все невартісне.

Підказки він може давати, сам не знаючи, що він дає підказки, а ти можеш за це зачепитися. Знову ж, це від тебе залежить. Ти можеш крутити ідею і потім вхопити нову ідею на чомусь дуже несподіваному, зачепитися за якусь штуку і потім це докрутиш до слогана, до цілої рекламної кампанії.