ENRU

День Незалежності поколінь — СПЕЦПРОЕКТ

Можливість подорожувати Європою, доступ до інформації, свобода слова та відкритість до нового. Громадське, з нагоди Дня Незалежності, зібрало думки молодих людей про відмінності життя в сучасній Україні та життя їхніх батьків за часів СРСР.

Поліна Нагірна, 25 років

Я б хотіла, щоб мої батьки в молодості могли більше подорожувати Європою, Північною Європою. Хотіла б, щоб у них тоді був такий же доступ до інформації, як у мене зараз, щоб вони могли більше духовно розвиватися. В цілому ж, щоб у них просто було більше часу для самих себе.

Коли мамі було 20 років, у неї вже була моя старша сестра, Оля. Батьки жили з маленькою дитиною та своїми батьками в одній квартирі. Це був час перебудови та кризи, вони багато працювали та займалися родиною, але у них не було часу на пізнання себе та розваги.

Фото: Анастасія Власова/Громадське

Хоча, мої батьки були ще тими «тусовщиками», тато — рок-музикант. У них тоді кругозір був набагато вужчим, менше доступу до інформації, більше пропаганди. У нас зараз той же рівень пропаганди, в принципі, але ми вміємо її відрізняти від правди.

Ми дуже розвинені, але разом з тим ми — егоїстичні, вони ж менше були зайняті собою. Ми — глобалісти, вони — «осередок суспільства», вони жили як у коконі. Я б відвела своїх батьків в Unit City і в Театр на Подолі, в цих місцях я відчуваю себе як в паралельній реальності.

Я в Києві живу вже 13 років і через стільки часу любити його стає все важче, потрібні якісь зачіпки. І ці два місця змушують мене відчувати, що ми живемо в хорошій країні.

Я мрію побачити світ, і щоб батьки вічно жили. Мама в моєму віці мріяла про власну квартиру, про щастя для своєї родини, якусь визначеність... щоб батьки жили вічно.

Фото: Анастасія Власова/Громадське

Катя Гончар, 22 роки

Моя мама у 18 років ще й як «відривалась»: поїхала з Вірменії, сама переїхала жити в незнайому країну. У мене в мої 18 не вистачило б на таке сміливості.

Я б хотіла, щоб у них була можливість подорожувати більше, відправитися в тур Європою, наприклад. Батьки багато їздили країною, але переважно тими місцями, де тато служив. Перед нами зараз безліч можливостей і вибору, але той морально-духовний «гарт», який заклали в мене батьки, завжди залишається зі мною.

Мої батьки познайомилися в Києві, в трамваї на Подолі. Коли вони побачилися перший раз в трамваї, тато попросив у мами її номер телефону, але, мабуть, записав з помилкою, тому що так і не зміг додзвонитися. Він перепробував безліч варіантів номера, але так і не зв’язався з мамою. Через деякий час, вже навесні, вони знову побачилися в тому ж трамваї та після цього вже почали зустрічатися.

Фото: Анастасія Власова/Громадське

Тато тоді ще служив у Північному Азербайджані, а мама жила в Києві, так що кілька років вони зустрічалися на відстані. У мене б так не вийшло. Уявити тільки, до мене підійшов би якийсь хлопець в трамваї, я б наступного дня його вже й не згадала, а мама згадала.

По суті, моя мама в свої 20 і я зараз мріяли про одне й те ж, але вона краще втілювала. Мама мріяла про сім’ю і вона знайшла чоловіка свого життя. У нас з нею сходяться цілі.

Фото: Анастасія Власова/Громадське

Сергій Богаченко, 23 роки

Мені б хотілося для своїх батьків більше свободи в глобальному плані, вони досі скуті штуками з країни, якої вже немає. Для них що було головне? Школа, диплом, робота. Для мене ж все це повна дурня. Я хотів піти з універу, але закінчив тільки через домовленість з татом. Зараз закінчив універ, заробляю більше батька.

Хотів би, щоб вони були відкритіші до нового, щоб було більше сміливості прийняти це нове. У них тоді нове з’являлося раз в 5 років, у нас нове щодня. Мені батько тільки сьогодні говорить: «сина, мені тут телефон оновлення пропонує, що робити?» Я кажу: «дозволь».

Моя мама тоді була тією ще хіпстеркою, одна з небагатьох, у кого був програвач. Мама з Тернополя, тому вона завжди була більш прозахідна, Led Zeppelin слухала, Pink Floyd, AC/DC. Маму з комсомолу навіть виключили.

Фото: Анастасія Власова/Громадське

У них жорсткі забобони, я ж є більш відкритим до нового та об’єктивний, я інформацію зараз можу черпати з безлічі ресурсів. У мене рівень соціалізації вищий, більше друзів з різних країн, я вже більше бачив. У нас все простіше, у нас коло спілкування ширше, але у них було більше справжніх друзів, які на все життя. Ось, татів друг Паша, наприклад.

Батько «шарить» більше мене і брата: як побудувати будинок, полагодити автівку... усе. А ми вміємо код в HTML написати. Батько вміє всі чоловічі штуки, а мама — всі жіночі, тому що жили в СРСР. У нас же гендерні ролі зміщуються.

Вони багато подорожували, багато разом виїжджали на природу, тому що інших варіантів просто не було. Вони хотіли чогось, але не мріяли. Хотіли жити й кайфувати. Я мрію побачити весь світ, я знаю, що можу це зробити. Хочу ще на Марс злітати, звичайно, і пофотографувати там, але це вже важче.

У них тоді всі боялися ганьби. Вигнали з Комсомолу — ганьба. В нас такого немає. Зараз, напевно, не так легко змусити людей відчувати себе зганьбленими. Хіба що, хтось піде воювати за Україну та запродасться «ДНР» — ось це була б ганьба.

Фото: Анастасія Власова/Громадське

Вони досі роблять якісь речі, тому що «так заведено», а я проти цього. Якби моїм батькам зараз було по 20, я повів би тусуватися зі мною в «Вікно», там або «Друзі». А після поїхали б кататися на мопедах.

Батько досі доволі «олдскульний», хоч вони з мамою і подорожують. Мама йому каже: «поїхали до Німеччини», а йому і на дачі добре. Навіщо в Німеччину, якщо можна з друзями на дачу? А я ось до Берліна наступного тижня лечу.

Лера Дейнега, 17 років

У мене зараз є все те, чого у них не було, але головне — це можливості реалізувати себе. Я ось навчаюся в Польщі на коневода. Мій тато тільки зараз здобуває вищу освіту, тому що, тоді як було? Після школи забрали в армію, а після армії він толком не знав, що робити.

Батьки разом ще зі школи, з 7 класу. У них раніше було багато фотографій один одного: на вечірках, квартирниках, з друзями. А як тільки я з’явилася, відразу всі фотографії тільки з дитиною.

Фото: Анастасія Власова/Громадське

Я заздрю їм. Вони встигли побувати на концерті Цоя за півроку до його смерті, а я вже ніколи на ньому не побуваю. Мені б хотілося одягнутися так стильно, як мама на фотографіях, і піти на квартирник, мені здається це кльово. На мені зараз старі окуляри мамині, до речі.

У них досі консервативні погляди на те, як я повинна поводитися. Мені мама каже: «а я з ночівлею у твоєму віці не ходила». Ми відрізняємося позиціями та цінностями. У них тоді на першому плані була родина. У мене теж родина, але в плані батьків, а не відносин.

Для мене важливі саморозвиток і подорожі, у них же в цьому плані були можливості обмежені. Мої батьки вперше літаком літали, коли ми на відпочинок в Єгипет зібралися. Я тоді була в 5 класі.

Фото: Анастасія Власова/Громадське

Олесь Шевченко, 26 років

Я народився в день путчу, 5 днів не дотягнув до незалежної України. У батька тоді подвійне свято було. Він мені розповідав: мама в лікарні, всюди метушня, по телевізору показують, що все валиться. Все вирішувалося в той момент.

Дуже сильно відрізняється наше життя зараз і їхнє тоді. Вони не могли нікуди виїхати. Мамі моїй ще вдалося поїздити, тому що у нашого діда були гроші, але не всім так пощастило.

Я думаю, що мама «вривалася» нормально в молодості. Вона і в футбол грала, і в волейбол, і біатлоном займалася, на змаганнях була. Але у них взагалі було мало розваг, у порівняння з нами.

Фото: Анастасія Власова/Громадське

Звичайно, ще весь цей маразм зі свободою слова і гласністю. Придушенням взагалі всього патріотичного і розуміння України, як незалежної країни. Щоб щось подумати та сказати, треба було ще тричі прикинути, і то ніколи не знав, у що все це виллється, чи пройде безкарно. Я знаю, мені тато розповідав, наскільки це було непросто.

Вони зустрічалися всі разом, поети, літератори, могли дуже обережно пообговорювати. Для тата це було дуже важливо, він любить сказати все те, що він думає.

У тата взагалі складна історія. Він з прийомної родини та в паспорті у нього національність записана «росіянин», розмовляв в родині російською. Але він розшукав своїх справжніх батьків, вони виявилися українцями з Житомирської області.

Відтоді він принципово став розмовляти українською, замість Олександра, як в паспорті, почав називати себе Олесем, почав вивчати історію України, полюбив всіх українських поетів. У плані самосвідомості та патріотизму дуже змінився вже у зрілому віці. Зараз татові 70.

Ми на Майдані всією сім’єю були. Ще коли Помаранчева революція була, ми малі з батьками бігали. Я думаю їм тоді менше мріялося і думалося в силу обмеженості в інформаційному плані. Зараз я взагалі розумію, що дуже мало знаю про часи їхньої молодості. Вони, звичайно, це все розповідають, але я якось забуваю.

Я б їх кудись на фестиваль звозив, на «Атлас» або на «Захід», у них тоді такого не було. Я мрію знайти своє покликання, щоб воно було і мені приємним і суспільству корисним. Я думаю, що батьки мої тоді теж про це мріяли, моя мама завжди думала і думає про людей.

Фото: Анастасія Власова/Громадське

Підписуйтесь на наш канал в Telegram