Діти з чат-боту. Дім для тих, хто опинився без батьків під час війни

«Дитина осиротіла, і їй терміново шукають родину». Таких закликів у соціальних мережах на початку повномасштабної війни було безліч. Писали про вивезених із лінії фронту сиріт, яких просто зараз роздають десь у карпатських санаторіях. Люди поширювали ці повідомлення тисячі разів, хоча багато з них були неправдивими.

У березні в Україні запустили програму тимчасового прихистку. Спеціально для дітей, яким потрібна сімʼя на нетривалий період, поки не буде налагоджений контакт або не знайдуться біологічні батьки. 

Про те, як працює ця програма, hromadske розповідає через історію однієї родини, яка під час війни взяла до себе двох малюків.

«Хочемо усиновити дитину, допоможіть!»

Із 28 лютого Лариса Пєтушкова, дитяча психологиня і експертка організації «Партнерствокожній дитині», почала працювати на новоствореній гарячій лінії для підтримки дітей, сімей і соцпрацівників.

«Тоді був такий емоційний хаос, що люди вимикали логічне мислення. Війна, швидка окупація — це все впливало на їхній стан, люди телефонували, і всі говорили, що хочуть усиновити, взяти дитину, щоб ми їм допомогли з цим».

З кожним днем таких дзвінків ставало більше. Багато інформації працівники гарячої лінії спростовували. Як, наприклад, заклик про термінове усиновлення 45 дітей, у яких нібито вбили батьків і яких привезли до Ворохти.

«Я бачила, як писали в чатах: “Дівчата, хто казав, що хоче дитину в сімʼю — завтра будуть роздавати і платити 15 тисяч гривень на місяць на кожну дитину”. Такі повідомлення — це емоційне знущання з людей». 

У разі, якщо діти справді опинялися без дорослих під час війни, фахівці служб у справах дітей передусім намагалися знайти їхніх біологічних батьків, які, можливо, опинилися в окупації, за кордоном, зникли безвісти.

Тих дітей, які втратили батьків і потребували термінового усиновлення, було значно менше, ніж охочих їх узяти. До того ж майже в усіх випадках соцпрацівники намагалися обʼєднати їх із біологічними родичами.

Та щоб не втрачати потенціал і бажання людей допомогти дітям, які справді цього потребували, вже в березні створили програму тимчасового прихистку «Дитина не сама». Коли за максимально спрощеною процедурою можна взяти до себе дитину, яка під час війни втратила піклування у своїй сімʼї. Для зручності комунікації запустили відповідний чат-бот.

«Ця програма була дуже на часі. Якщо, умовно, дитина перебувала в лікарні, поки її батьки опинилася в оточенні, зрозуміло, що ліпше, щоб її забрали в сімʼю. Щоб дитина звідти підтримувала звʼязок із батьками, мала емоційний контакт і потім воззʼєдналася з ними», — говорить Лариса Пєтушкова.

Програма передбачала, що спершу людина реєструється в чат-боті, заповнює розширену анкету, переглядає вступний вебінар, проходить навчання, а після того може взяти дитину.

Станом на 9 грудня 24 тисячі людей заявили про бажання прихистити дитину. Навчання пройшли 2300 охочих.

Лариса Пєтушкова каже, що така розбіжність у цифрах свідчить, що зрештою люди свідомо підходили до свого вибору.

«Якщо людина проявила емоції, а потім подумала й зупинилася — це правильне рішення. Набагато гірше, якщо це станеться тоді, коли в сімʼю вже зайде дитина і зʼявляться думки, мовляв, навіщо вона мені, я не справляюся, я не хотіла цього. 

Ми й самі намагаємося витримати час, даємо людям заповнити додаткову анкету. Є ті, хто пише нам, що вони змінили місце проживання, виїхали за кордон, змінили своє рішення. Відмова — це також результат».

«Важливим є лише життя»

Родина Людмили Львової дійшла до фінального етапу програми. Вони давно думали про усиновлення дитини. Мали своїх двох і відчували, що можуть узяти в сімʼю ще. Війна загострила це бажання.

«Зʼявилося розуміння, що зараз прилетить ракета і ти не матимеш ні будинку, нічого. Важливим є лише життя. І щоб була підтримка близьких. Цінності кардинально змінилися. Це й стало рушієм», — каже жінка.

Навесні Людмила одночасно з чоловіком побачила новини про старт програми тимчасового прихистку дітей. Подружжя залишило свою заявку в чат-боті, заповнили анкету, а за кілька днів отримали підтвердження, що можуть почати проходити навчання.

«Ця програма передбачає, що люди мають самі турбуватися про дітей, не розраховуючи на фінансову допомогу держави. Також дітей за цією програмою не можна вивозити за кордон. 

Ми розуміли, що ситуація дуже складна, що інтернати, дитячі будинки, дитячі будинки сімейного типу евакуювали, що дітей немає куди подіти і що державі теж потрібна допомога. Саме з таким усвідомленням ми підійшли до ухвалення цього рішення». 

На всіх етапах підготовки Людмила розповідала своїм двом рідним дітям про їхні наміри: що в них у сімʼї може зʼявитися дитина або кілька і що вони певний час житимуть разом.

Уже згодом подружжя Львових пройшло спеціальне триденне онлайн-навчання для батьків, які виявили бажання прихистити в себе дітей. Їм розповіли, як адаптувати дитину до нової тимчасової сімʼї, як з нею познайомитися та прийняти, що таке травма, втрата.

«Вони не мали довіри до дорослих, і не було того, хто би втілював безпеку»

«Минуло три тижні, і нам зателефонували. Сказали, що є двоє дітей: 2-річна Софія і 4-річний Максим. Вони раніше мешкали в селі Страхолісся. У них була спільна мама і різні тати. Однак виховував їх літній дідусь. Нам розповіли, що напередодні він кілька разів потрапляв до лікарні, йому було важко, тому він привів дітей у соціальну службу. Сказав, що більше не може з ними справлятися. Це все, що ми знаємо про попереднє життя дітей».

Працівники місцевої соцслужби оглянули житло Львових, подружжя зібрало документи й поїхало в Іванків, до лікарні, де вже місяць перебували діти.

Протягом трьох годин вони знайомилися і спілкувалися. Наприкінці розмови Людмила запитала в дітей, чи не проти вони переїхати жити до них у сімʼю. Софія і Максим погодилися.

«Спершу вони були насторожені. Вони не мали довіри до дорослих, і не було того, хто би втілював безпеку. Умовно, якщо ти йдеш з дитиною в магазині, вона все одно тримається біля тебе, щоб не загубити. А вони звикли бути самі по собі. Дуже розумні, самостійні й незалежні», — каже Людмила.

Дітям було важко адаптуватися до сімʼї. Вони боялися собаки, кота, домашніх пацюків, які мешкають у родині Львових.

У розмовах використовували багато нецензурної лексики, не мали режиму дня, важко засинали. Перші тижні Людмила спала на кріслі-мішку поруч із дворічною Софією, дівчинка повсякчас прокидалася посеред ночі і плакала.

«Вони були в стресі. Плакали від купання теплою водою. Кричали, що це для них гаряче. Хотіли митися лише холодною».

«Коли бувають труднощі, діти починають говорити, що вони вже не хочуть, щоб Софія з Максимом жили в нас»

Оскільки за програмою прихистку не передбачено, що тимчасові батьки отримуватимуть гроші на дітей, Львови мали справлятися з усім самостійно. На початку їм допомагали благодійні фонди та волонтери. Багато речей для дітей віддали рідні й друзі.

Та виявилося, що, окрім усього, діти мають негаразди зі здоровʼям. У молодшої Софії — хворі зуби, на лікування яких потрібно було витратити 50 тисяч гривень. Для родини це була завелика сума, аби віддати її одразу. Тож вони вирішили почати збір.

«Але в Софії запалився флюс і довелося її терміново рятувати, не зважаючи на гроші».

Повсякчас нашу розмову з Людмилою переривають дитячі крики та гавкіт собаки. Жінка щоразу перепрошує, стримано заспокоює дітей і продовжує говорити далі.

«Зараз, за 5 місяців їхнього проживання в нас, уже стало легше. Діти адаптувалися. 

Важко лише, коли вони не слухаються. Вони знали лише правила гри, коли їх карають. А коли цього не відбувалося, Максим, наприклад, починав битися головою об стіну. Було важливо не піти в них на поводу». 

Рідні діти Львових по-різному реагували на таку поведінку Софії та Максима. Молодшій доньці вдалося знайти з ними спільну мову, а старший, 9-річний, син, навпаки, почав віддалятися.

«Коли бувають труднощі, діти починають говорити, що вони вже не хочуть, що вони передумали, щоб Софія з Максимом жили в нас». 

У Людмили таких думок немає, але й дати відповідь дітям, як довго Софія з Максимом мешкатимуть із ними, вона не може. Суди щодо позбавлення батьківських прав їхніх біологічних батьків ще тривають.

«Ми лише люди на їхньому шляху»

Програма тимчасового прихистку передбачає, що діти залишатимуться в сімʼях, допоки не закінчиться війна або не знайдуть їхніх родичів чи батьків.

У патронатних родинах — схожій формі виховання, яка існувала задовго до початку повномасштабної війни, — діти можуть перебувати від трьох до шести місяців. Такий термін встановлений, аби вони не встигли звикнути.

«Якщо дитина перебуває в замісній сімʼї довше, ніж пів року, вона починає привʼязуватися, і тоді емоційний розрив буде дуже важким. У такому разі ми ще більше травмуємо дитину. 

Як психолог я, звісно, раджу, щоб дитина була в тимчасовій сімʼї не більше трьох місяців. Дитині потрібно якомога швидше зрозуміти, чи її повертають до біологічних родичів, чи знаходять прийомну родину. Ми на навчаннях проходимо це з батьками — щоб вони розмовляли з дітьми про їхню ідентичність, біологічних родичів», — каже Лариса Пєтушкова.

«Але зараз війна, і вона вносить корективи, до яких ми не були готові. Ми прогнозуємо, вивчаємо досвід інших країн. Ізраїлю, зокрема. Там діти з дошкільного віку готуються до того, що може бути війна. У нас цього не було, ніхто не був емоційно готовим».

Звісток від своїх біологічних батьків Максим і Софія за останні 5 місяців не отримували. Самі діти теж про них не згадували. Лише інколи в Максима пролинало, що коли тато бив маму — він кидався її захищати.

В ідеалі з біологічними батьками дітей мали б працювати фахівці соціальної роботи їхньої громади. Які б учили їх наново бути безпечними дорослими та готувати до повернення дітей у сімʼю. А втім, далеко не в кожній громаді така можливість була ще до повномасштабної війни. Кваліфікованих фахівців із соціальної роботи повсякчас бракувало.

У разі якщо дітей буде неможливо повернути до їхньої сімʼї або її не знайдуть — саме та родина, де дитина жила тимчасово, отримує першочергове право на всиновлення чи опіку.

Людмила досі не має для себе остаточної відповіді, що буде з Максимом і Софією після того, як минуть суди, які визначать їхній статус. Якщо вони не зможуть повернутися до своїх батьків, жінка схиляється до того, що дітям потрібна інша сімʼя, яка буде готова їх усиновити.

«Ми від початку, коли йшли на програму, розуміли: ми лише люди на їхньому шляху. Ми дуже не хотіли, щоб діти потрапили до інтернату. 

Мали групову терапію з психологами. Вони проводили сесії для тих, хто збирався саме тимчасово брати до себе дітей. 

До того ж умови нашого помешкання не відповідають вимогам як для усиновлювачів. І поліпшити їх під час війни ми, на жаль, не можемо». 

Нині за програмою тимчасового прихистку в сім’ї прилаштовано 27 дітей. Та частина родин, які реєструвалися і проходили навчання, але не взяли малюків, не загубилася, каже Лариса Пєтушкова. Психологиня повсякчас зустрічає їх на спеціальних тренінгах для кандидатів в усиновлювачі чи опікуни, які нині проводять у восьми регіонах України.

Якщо ви також хочете тимчасово прихистити дитину у своїй сім’ї, знаходьте в телеграмі бот — @dytyna_ne_sama_bot.