Дмитро Яблонський: «Якщо у вас концерт о восьмій, то в цей час ви маєте бути закоханим»

Життя віолончеліста й диригента Дмитра Яблонського схоже на суцільне турне. Він народився в Москві у сім’ї відомої піаністки, ріс у Нью-Йорку, вчився в Джульярдській школі та Єльському університеті, працював з Королівським філармонічним оркестром у Лондоні, мав номінацію на премію Grammy й організовував музичний фестиваль в Азербайджані.

Зараз маршрут диригента лежить через Україну. Тут він співпрацює з оркестром «Віртуози Києва» і диригує в їхній програмі «Класика для всіх». Як класичній музиці знайти шлях до слухача, чим музично дивує Америка та яка різниця між музикантами різних шкіл і поколінь, Дмитро Яблонський розповів у інтерв’ю Громадське Культура.

Дмитро Яблонський і оркестр «Віртуози Києва»

Які композиції були обрані?

Це не особливо ХХ сторіччя, оскільки Вівальді не жив у ХХ сторіччі, та й Дворжак також захопив ХІХ. Але ми робимо чудові програми, які захоплюють публіку тим, що ми не виконуємо ці академічні громадини, ми наполовину відпочиваємо. Беремо фінал звідси, фінал звідти.

Ви багато працювали за кордоном, а зараз співпрацюєте з українськими музикантами. Чи відчуваєте різницю в професійній підготовці, може, іншу школу?

Знаєте, кажуть, є багато шкіл. Радянська, наприклад, була дуже сильна. Але є старий анекдот про те, що є дві школи: хороша й погана. Люди всюди однакові. Чим більше я мандрую різними країнами, тим більше бачу, що всі ми схожі. Християни, мусульмани, євреї. Ми всі однакові люди, які однаково сильно люблять своїх дітей, однаково переживають. Так само і в музиці. Тому є просто хороша школа, а є погана.

В інтерв’ю ви часто кажете, що музика не повинна мати кордонів, національностей. Але все ж, чи відчуваєте ви певний контекст, коли потрапляєте в різні країни?

В Україні велика культура. Дуже давня музична культура. Всі мої кумири народилися в Україні. Віолончеліст П’ятигорський народився у Дніпропетровську, Горовиць у Києві, Ріхтер виріс в Одесі. Так, часи перебудови нас дещо пригальмували, але сучасні музиканти, ті ж «Віртуози Києва» — дуже високого рівня. Нічим не гірші, ніж камерний оркестр у Відні, де я диригував минулого року.

З якими оркестрами ви зараз співпрацюєте?

Моя офіційна позиція зараз — почесний диригент Єрусалимського симфонічного оркестру. Я був головним запрошеним диригентом Московської філармонії, потім працював з королівським оркестром в Лондоні. Зараз я — вільний художник. У мене багато проектів з Єрусалимським оркестром і «Віртуозами Києва», а також окремі проекти на віолончелі.

Як відрізняється статус класичної музики і підхід до неї на Заході та в Україні?

Який статус класичної музики, мені дуже важко сказати. В кожній країні все по-іншому. От Америку я можу назвати найбільш неосвіченою освіченою країною. З одного боку люди нічого не знають, вирощують десь кукурудзу. Хоча з інтернетом зараз важко нічого не знати. З іншого боку найкращі оркестри світу — в Чикаго, Філадельфії, Бостоні, Нью-Йорку, Лос-Анджелесі, а найкращі виші — це Гарвард, Єльський університет, Прінстон, Берклі. Такий дисбаланс. І це приватні ініціативи. Там неймовірна система фондів. В Америці вигідно показати, що ви заробили, а не приховати. В Європі більше державної ініціативи.

Мене якраз цікавлять підходи до популяризації класичної музики. Може, ви бачили якісь приклади на заході, які можуть знадобитись в Україні.

Щоб популяризувати, треба намагатись добре грати. Я знаю людей, які дуже дивно вдягаються на сцені, аби бути більш популярними, заробляти більше грошей. Ви уявіть мене з моїми розмірами, якщо я одягну шкіряну безрукавку, зроблю тату черепа на руці, поголюсь, вдягну чорні окуляри і буду з віолончеллю виконувати Баха. От ви посміхаєтесь, тобто фурор буде ще той. Але я цього не роблю, просто не хочу.

Коли ви кажете про шкірянку, це все-таки метод привернути увагу завдяки епатажу. А як щодо виховання публіки?

Тут ви зачепили найважливішу точку — виховання дітей. Я пам’ятаю одну молоду дівчину з Фрайбургу, яку я запитав, чи їй подобається класична музика. І вона сказала: «В принципі я класичну музику не люблю, але ви знаєте, в симфонії Малера, у третій частині, коли вступає ріжок до другого кларнету...» І вона почала мені в деталях говорити про такі речі, про які я навіть не знаю. Така неймовірна освіта у них. Цим навчанням повинна займатися держава і мати дуже чітку стратегію. В Україні поки що цього нема.

Ми говорили про відстані й здатність музики стирати їх. Мене також цікавить відстань між поколіннями. Чи відчуваєте її ви? І наскільки відрізняються молоді музиканти, що виконують класику від старших?

Всюди є таке: «Ой, коли я був у твоєму віці, я вже працював. Я ж тоді вже допомагав дідусю, бабусі. А що ти робиш? Егоїст» Ну, не знаю, як там ще кажуть. Але цей конфлікт відбувається в кожному поколінні. Ми кажемо, що наші внуки за нас помстяться. За те, що з нами роблять наші діти.

Але в музиці відбуваються неймовірні речі. Вісімнадцятирічний музикант може звертатися на «ти» до людини, якій 80, і разом з нею грати. Бо талант не знає віку. Рівень музиканта взагалі не знає віку. І коли ми зустрічаємося з музикантами, яких ми не знаємо, то стаємо друзями миттєво, бо у нас стільки спільного, що навіть не доводиться говорити. Тому я б сказав, що віку в музиці нема.

Є таке поняття “guilty pleasure”. Чи є у вас музичні “guilty pleasures”, якісь захоплення, про які в академічному колі не прийнято говорити?

Раніше ми ганяли Європою на машинах. Як ми залишилися серед живих — не знаю, бо їхали далеко за 200 кілометрів на годину. Тоді ставили Девіда Боуі. Це було геніально. Також Beatles, Стінг і Майкл Джексон. Але оскільки я виріс у Нью-Йорку, lkz vtyt поп-культура — як Бетховен. Моя американська частина професійно любить поп-культуру.

До речі, щодо Нью-Йорка. Як це місто формує музично?

По-перше, коли я приїхав у Нью-Йорк, мені було 14 років. Я приїхав туди вже з такою базою: коли в дитинстві відчиняв двері великого залу консерваторії, там сиділи Ріхтер, Ростропович й Ойстрах і репетирували потрійний концерт Бетховена. Для мене це було нормально. Зараз уже розумієш, які це були люди, а раніше вони просто ходили й ти плутався у них під ногами.

А Нью-Йорк — місто світу. Будь-яка людина в Нью-Йорку в перший же день почувається, ніби вдома. Тому я перебуваю там, ніби в маленькому селі. Культура там феєрична, тому що там Музей Метрополітен з відкритою колекцією, в якій всі найкращі картини всіх художників. Там найкращий Рембрандт, там найкращий Веласкес. Нью-Йорк навіть не Америка, Нью-Йорк наче поза всім. Якщо ви працюєте в Нью-Йорку офіціанткою в маленькому кафе, ніхто не дивиться на вас, ніби ви людина другого сорту. Якось я їхав автобусом. І раптом починає наспівувати «Варіації на тему рококо» Чайковського. Звучить шоково. Я питаю: «Звідки ви знаєте цю музику?» А він відповідає: «Я заробляю гроші водінням автобуса і щодва роки їжджу в Зальцбург на фестиваль. Запрошую туди й інших людей, бо дуже люблю музику». Й починає розповідати, як він обожнює Рубінштейна, Сенсанса. А люди кажуть, що в американців нема культури.

Вас ніколи не приваблював Бродвей і культура мюзиклу?

Коли я навчався, я грав у бродвейському шоу. Дуже складно було потрапити туди, бо там існує певна мафія. Там платять неймовірні суми за тиждень і ви граєте дев’ять шоу. Я грав в одному з них місяців чотири. Називалося «Тедді та Еліс». Я ніколи не був на бродвейському шоу як глядач, але грав там у ямі на віолончелі, поки навчався. Це було цікаво, там зовсім інша культура.

Знаєте, що найбільш складно? Якщо у вас концерт о 8 вечора, то в цей час ви маєте бути закоханим. Не о 8:15, не о 7:45 — о 8. Але якщо у вас, перепрошую, понос, у вас болить голова чи температура, хочеться сказати: «Пішли до дідька, я просто хочу згорнутися в кутку і випити гарячого чаю». Тому це завжди найскладніше.

І що вам допомагає закохуватися перед кожним шоу?

Знаєте, музика така неймовірна, що неможливо не закохатися. Обов’язково треба ставити на концертах щось нове. Репетиції — не концерти. Не можна викладатися на репетиції до кінця. Концерт є концерт.