Бабуся Віталія Марківа пані Софія із чоловіком Михайлом Козієм, Хоростків, Тернопільська область, 15 липня 2019 року
Фото:

Христина Коціра/Громадське

На її заплаканому обличчі на якусь мить з’являється посмішка. Це вперше за годину, впродовж якої ми розмовляємо. Жінка витирає сльози і розгортає конверт, який щойно дістала з домашньої аптечки.

«Я получив ваші листи і ваші молитви. Щиро дякую. Мені нема вас за що прощати, бо ви мене ніколи не обідили, ніколи мені нічого поганого не зробили, а наоборот прали мої речі, готували мені їсти і як могли виростили мене і Руслану, так що дякую вам за те...»

Аркуш А4, списаний з обох боків, поміж ліками жінка зберігає зовсім не випадково, – вже більше року він діє на неї, як заспокійливе. Це єдиний лист від онука з італійської в’язниці.

Містечко Хоростків на Тернопільщині. У вітрині магазину — реклама фірми з працевлаштування за кордоном для тих, хто ще не встиг звідси виїхати – хоч таких і небагато.

Ще більше реклами політичної.

Та все ж головна тема в Хоросткові — не парламентські вибори, а приголомшливий вирок в італійському суді Віталію Марківу, учаснику Революції Гідності та російсько-української війни на Донбасі, котрий тут народився й виріс: 24 роки за ґратами за вбивство італійського журналіста.

Тут, на вулицях Хоросткова, я й познайомилася з пані Софією. Вона йшла, схиливши голову, і не звертала ні на кого уваги. Люди підказали, що це – бабуся Віталія Марківа.

– Мені нема чого вам сказати, — кинула замість привітання. — Що тут говорити?

Розмова справді не клеїлась, кожне слово про внука давалося важко. Сльози душили.

Так ми дійшли до старої радянської п’ятиповерхівки.

З лавки біля будинку долинало: «Двадцять чотири роки! Без доказів. Як таке може бути?»

Це скаржився сусідці чоловік пані Софії, Михайло Козій: «Щоб той Путін здох! То ж після його приїзду до Італії суд таке рішення прийняв!»

Він і дружину переконав: із журналістами говорити потрібно, щоб люди не забували про Віталія.

Той, чиє обличчя тепер на шпальтах світових ЗМІ, зростав у цьому дворі.

Добрий і привітний, кажуть про нього знайомі.

Та лише бабуся чесно зізнається: халамидник. Навіть на гречку доводилося в куток ставити. Малим, як і решта дітей, бавився «у війнушку», але про справжню кар’єру військового ніколи не думав: ніхто не очікував такої віроломної агресії від сусіда.

Софія Козій запрошує додому: третій поверх, стандартна трикімнатна квартира. Веде до своєї кімнати три на три метри, колишньої дитячої, в якій раніше жив Віталій.

Із шафи пані Софія витягує старі фотографії, а разом з ними — спогади, з яких вимальовується типова галицька історія.

Початок 2000-х. Донька пані Софії вирішує їхати на заробітки в Італію. Дітей — 11-річного сина та 4-річну доньку — залишає на неї.

Віталій — завзятий, швидкий, компанійський, нерідко приходить додому пізно.

Бабуся сварить і переживає, щоб не втрапив у погану компанію. Але надто великих клопотів хлопець не завдає, хіба часом кине жартома через плече: «баба-жаба», ото й усі сварки.

«Я добре знаю, що я не був ідеальним внуком і часто себе погано вів але я тоді був малим і нерозумним. Так що ви мене простіть за погані слова і за неблагодарні вчинки, коли я був малим. Але зараз я виріс і зрозумів свої помилки, і мені чесно стидно за те, як я себе вів тоді…»

«Баба-жаба» трепетно розкладає знімки. Хоче знайти Віталія ще зовсім малого, з часів українського дитинства. Але трапляється лише італійська юність.

Ось він біля колізею.

А тут уже зовсім дорослий — після закінчення технічного коледжу.

Архів доходить до 2013-го. Тут Віталій вже давно громадянин Італії.

– Приїжджав до мене і в 2008-му, і в 2010-му. І я один раз до них в Італію їздила. А так більше по телефону спілкувалися. Тоді ще скайпу не було. Восени якось ввечері подзвонив: «Ба, я їду в Україну, на Майдан». «Та чого тобі їхати? Сиди собі там», — відмовляла його. — «Ба, ти що? Всі мої хлопці на Майдані, а я буду тут сидіти і по інтернету дивитись». І поклав слухавку…

Мене не було вдома, — пригадує пані Софія. — Приходжу — бачу: сумки є, приїхав з Італії, а мене навіть не дочекався, кинув речі і помчав до Києва.

Дзвонив, щоб заспокоїти: «Ба, не переживай». І не казав, що в п’ятій сотні Самооборони, що в перших рядах там. Мовчав про перші бої. Про черепно-мозкову травму, про вибите плече і зап’ястя: «Ба, не переживай. Зі мною все добре».

«Вибачте за пролиті ваші сльози і за головний біль, який я приніс, але я впевнений, що рано чи пізно ви будете пишатись мною…»

– Ми передавали на Майдан різні речі, ковдри і все, що могли, — каже пані Софія.

Після Майдану вона чекала внука додому. Але той знову зробив по-своєму, записався в Нацгвардію. І прямо з центру Києва пішов на Схід, на війну.

Взяв собі позивний «Італієць».

Хоча, кажуть, ще на Майдані розірвав італійський паспорт, щоб назавжди попрощатися з країною, яка стала для нього другим домом. А згодом стане тюрмою.

Бабуся Віталія Марківа пані Софія із чоловіком Михайлом Козієм, Хоростків, Тернопільська область, 15 липня 2019 року
Фото:

Христина Коціра/Громадське

В травні, вже коли дзвонив до бабусі зі своїм «Ба, не переживай», пані Софія чула в слухавці постріли, але внук заспокоював: «Нічого серйозного, то тобі почулося».

А вже тоді під Слов’янськом йшли важкі бої.

І саме там, у травні 2014-го, на непідконтрольній території загинув італійський журналіст, у вбивстві якого через три роки звинуватять Віталія Марківа.

«В мене тут все добре і я чекаю, коли це все закінчиться. Впевнений, що правда, вона, рано чи пізно випливе назовні і я повернусь на Батьківщину».

Влітку 2017-го Віталій вирішив провідати маму і у відпустку летить до неї в Італію. Про те, що внука арештували по дорозі з аеропорту, пані Софія дізнається з телевізора.

«Ви не переживайте, я тримаюсь і буду триматися, бо знаю, що вдома мене чекають, і мене не зламати, і ви обов’язково побачите правнуків, бо я завжди повертаюся — чи то з Майдану, чи то з війни і зараз повернуся з тюрми, бо ви виростили хороших і сильних внуків, можете бути впевненими в цьому…»

– Мені б тільки його побачити на волі, а тоді вже й помирати можна. Ну, як це 24 роки! За що? Він же на війні був за Україну. І казала скільки разів: ну, чого ж ти не сидів в Італії? Тут чоловіки тікають від повісток, а він сам навпаки повернувся, бо дуже справедливий. Бо за Україну. Зробив собі татуювання: карту України на всі груди. Я сварилася: нащо таке робити? Такі непевні часи. Але, знаєте, отой патріотизм в ньому в крові, — пані Софія знову плаче.

«Мама, коли приїжджає, завжди передає привіт від вас і завжди говорить, як ви молитесь за мене. Подякуйте вашим знайомим і коліжанкам за їхні молитви і переживання. Я їм за це щиро вдячний. Ваші молитви я перечитую час від часу і перед сном завжди звертаюсь до Бога, як коли був на війні, так що за це не хвилюйтесь…»

Лист до «баби-жаби» — пані Софії — з Італії від онука Віталія Марківа
Фото:

Христина Коціра/Громадське

– Я його вчила: ти лиш до Бога звертайся. І не раз його молитва витягувала за волосок до смерті. От знаєте той літак, який підірвали, де був генерал Кульчицький? Віталік теж мав летіти, вже по трапу піднімався, а в останню секунду щось змінилося і він не полетів. Ото, думаю, може, то його Бог в тюрмі зараз тримає, щоб знов від смерті захистити, бо він не сидів би десь тихо, а першим — в бій.

«Тут не дуже важко, можливо, через те, що я вже побував і в гірших місцях, так що я впевнений, що скоро повернусь додому. Від Діани вам великий привіт. Я з нею раз на тиждень говорю 10 хвилин, бо більше не можна. Але вона мені часто пише і завжди зі мною. Видно, що я собі добре вибрав дружину!!! Знав, що шукаю, так що в нас все буде добре…»

– «У неї вареники смачніші за твої», якось сказав мені. Я вже навіть питала в Діани, що вона в ті вареники додає, бо не можуть за мої бути кращими. Гарна дівчина. На Майдані вони познайомились, в новорічну ніч. З Майдану Діана проводжала Віталія на Схід. Під час першої відпустки заручилися. А під час другої ротації — одружилися. В Києві невелику вечірку зробили. Бо яке пишне весілля під час війни може бути? Як дзвонить мені Діана тепер, то завжди підбадьорює, так само як Віталій: «Усе буде добре. Ми його витягнемо».

«Ви там сильно не переживайте і по лікарнях не катайтесь, бо я ще хочу, щоб моя дорога баба-жаба бавила моїх дітей і ваших правнуків, так що ви дбайте про себе і сильно не переживайте…»

Віталій Марків із дружиною Діаною
Фото:

Фото з архіву сім'ї Марківих, надані бабусею Віталія пані Софією

…На дивані в колишній дитячій кімнаті розкритий молитовник. А над прибитим килимом — портрет Шевченка, випалений на дереві. Ще з часів Віталієвого дитинства.

– Він завжди його вірші любив, — каже пані Софія. — І вибив собі на руці: «Борітеся — поборете, вам Бог помагає».

«Буду закінчувати цей лист. Дякую за все і скоро побачимось. Дідові і всім сусідам привіт передавайте. Обнімаю і цілую. Ваш внук Віталій. 27.05.2018».

12 липня 2019-го, через два роки після затримання, суд міста Павія визнав українського нацгвардійця Віталія Марківа винним у причетності до вбивства італійського фотографа Андреа Рокеллі та засудив до 24-х років ув’язнення.

Рокеллі разом з перекладачем Андрієм Мироновом загинув під Слов’янськом на Донбасі у травні 2014-го.

Віталій Марків, тоді простий боєць батальйону імені Кульчицького, був недалеко від місця загибелі, на горі Карачун.

За версією обвинувачення, надав українським військовим інформацію про перебування журналістів, а ті обстріляли їх з мінометів.

Захисник Віталія Марківа, відомий італійський адвокат Раффаелле делла Валле, назвав рішення суду найганебнішим у своїй 56-річній кар’єрі. І збирається подавати апеляцію.

Віталія Марківа можна вважати першим український політичним в’язнем, котрого утримують в європейській в’язниці.

Вулиця у містечку Хоростків на Тернопільщині, 15 липня 2019 року
Фото:

Христина Коціра/Громадське

Поділитись: