ENRU

Зараз або ніколи: чи зможуть палестинці прорвати 12-річну блокаду — спецрепортаж із Сектору Гази

76db24c246b7801cd
Палестинські жінки захищають обличчя від сльозогінного газу під час сутичок біля кордону з Ізраїлем у Секторі Гази, 18 травня 2018 року Фото: EPA-EFE/MOHAMMED SABE

134 палестинці поранені під час мирної ходи жінок з Сектору Гази 3 липня. Вони прямували до фортифікаційного паркану, що відділяє палестинську територію від Ізраїлю. Загалом за три останні місяці, відколи 30 березня почався рух «Великий марш за повернення», вбили 138 палестинців. Так твердить «Аль Джазіра».

Раз на тиждень жителі Гази вирушають до так званого кордону. Вони вимагають для палестинців права на повернення у свої домівки на території нинішнього Ізраїлю, і виступають проти ізраїльсько-єгипетської блокади. Адже понад 10 років, відколи до влади прийшов «ХАМАС», в'їзд і виїзд з Гази закритий як по землі, так і по морю.

Акція «Великий марш за повернення» почалася навесні до 70 річниці виселення 750 тисяч палестинців з їхніх міст і сіл після створення держави Ізраїль.

Влада Ізраїлю наполягає, що марші влаштовує угруповання «ХАМАС», яке Ізраїль вважає терористичним. Мешканці Гази наполягають: демонстрації організовують не бойовики. Будь-які матеріали про ізраїльсько-палестинський конфлікт уже давно стали приводом для суперечок, коли факти вже не мають значення.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Спротив невидимого міста» — репортаж із Західного берега річки Йордан

У Секторі Газа працює відома італійська письменниця і воєнна кореспондентка Франческа Боррі, вона побувала на попередніх демонстраціях. Що насправді відбувається і як політичні баталії впливають на життя людей — у її репортажі на Громадському.

Тисячі палестинців навесні 2018 року розпочали «Великий марш за повернення» — масову протестну антиізраїльську акцію. Наймасовіші протести та зіткнення з ізраїльськими військовими відбуваються щоп'ятниці (на фото — палестинські демонстранти біля кордону з Ізраїлем на сході від міста Газа, 13 квітня 2018 року) Фото: EPA-EFE/MOHAMMED SABERПалестинські протестувальники втікають від розпиленого ізраїльськими військовими сльозогінного газу під час зіткнень біля кордону з Ізраїлем у Секторі Гази, 25 травня 2018 року Фото: EPA-EFE/MOHAMMED SABER

Разан аль-Наджару, волонтерці-медику, було 21. Попри те, що вона була в білому халаті й підняла руки вгору, її застрелили на кордоні. Це сталося 1 червня. Для світу її світлина стала символом Гази. У самій же Газі цей символ зруйнований. Під час похорону. Під час рейду угруповання «ХАМАС» на її будинок. Разан була активісткою «ФАТХ» — партії-опонента. Вона — одна з багатьох.

Заплановані на наступний день після її загибелі демонстрації мали б стати найбільшими від початку протестів. Але того дня палестинці не вийшли на вулиці.

Для Гази «Марш повернення» — перша в історії ініціатива знизу. Щоп'ятниці тисячі палестинців збираються біля місця, яке тут ніхто не називає кордоном, кажуть просто «паркан». Адже з обох боків колючого дроту та сама країна. Вони ж намагаються його перейти — прорвати.

Ізраїль вважає це спробою «ХАМАС» відвернути увагу від внутрішніх проблем. Від вічного протистояння з «ФАТХ». Але протести тривають місяцями, залучена вся Газа. Адже саме життя змушує повставати. Зупитися вже складно, й вкриті подряпинами, із заліпленими пластиром руками люди повертаються до паркану.

«Але це скінчилося, бо всьому є край. Щойно нова ідея починає працювати, а світ починає говорити про Палестину знову, «ХАМАС» і «ФАТХ» намагаються привласнити її і все втрачають. Неспроможні перетворити цей інтерес, цю мить в якусь політичну дію, — каже Атеф Абу Саїв, найвідоміший письменник Гази. — Це ніби ракета,  націлена на Тель Авів. Кілька хвилин загального захоплення. А що потім? Що це змінює? Геть нічого».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Сильна держава для людей: досвід Ізраїлю

Жінка з портретом Разан аль-Наджару — палестинської медсестри, яку застрелили ізраїльські силовики під час п'ятничного протесту в Секторі Гази. У пакистанському місті Карачі пройшла акція протесту проти політики Ізраїлю, 8 червня 2018 року Фото: EPA-EFE/SHAHZAIB AKBER

Газа відрізана від світу вже понад десять років. Там більше немає води. Тільки солона, морська. Провівши день у Газі, почуваєшся геть липким. Усі дні, роки. Час від часу прилітає винищувач F-16 i скидає бомби. Час від часу. Постійно. І несподівано можна померти.

Жорстка статистика для Гази стала звичною. Тут живе майже 2 мільйони палестинців. Для того, щоб залишити територію Гази, потрібен спеціальний дозвіл, торік Ізраїль видав лише 9600 таких документів. Отже, якщо порахувати всіх, то один мешканець Гази залишає територію раз на 200 років. 80% населення живе з гуманітарної допомоги, а половина «мають нестачу їжі» — так звучить жаргон ООН. Тобто половина населення голодує. 45% населення має менше 15-ти років. А ще в Газі часто лунає слово, промовистіше за всі цифри: трамадол. Знеболювальний препарат. Найпопулярніший наркотик. Так, багато молоді у світі вживають екстазі, кокаїн, мет. У Газі, коли тобі 20, ти хочеш просто заснути й забути. Кожен другий, третій день тут фіксують спробу самогубства.

Ніхто не говорить про політику. Пріоритет — знайти їжу. Ті, хто досі отримують зарплатню, — а таких небагато — утримують ще й братів, батьків, родичів. Адже по суті уряду більше немає. Він не функціонує. Є мечеті, є взаємодопомога. Центр Гази — це задрипана вулиця, табір із саморобних прихистків, де помешкання одне від одного відділяють вицвілі килими, що висять на мотузках. Усередині живуть цілі родини, в яких ні скоринки хліба. Як у родині Хамам Маати. Йому 32. У нього п'ятеро дітей, найменший досі в яслах, його шкіра вкрита укусами комарів. Їх виселили десять днів тому. Раз на три місяці вони отримують 750 шекелів — приблизно 200 доларів. Та в міністерства соцзахисту скінчилися гроші. І марно намагатися викликати посмішку на дитячих обличчях: малеча стоїть у кутку, обіймаючи одне одного. Без слів.

«Ізраїльтяни бояться, що як відкриють кордон, ми вийдемо і нападемо. Та в нас немає ані шекеля. Ми й до кордону не доберемося», — каже Хамам. За 32 роки в нього жодного разу не було роботи.

Палестинські чоловіки здійснюють намаз у мечеті Al-Khaldi в місті Газа у священний для мусульман місяць Рамадан, 21 травня 2018 року Фото: EPA-EFE/MOHAMMED SABERМаленька палестинка визирає з вікна мечеті al-Omari у святкову ніч священного для мусульман місяцю Рамадан, Газа, 12 червня 2018 року Фото: EPA-EFE/MOHAMMED SABER

Багатьом з 13 тисяч поранених ампутували кінцівки. Частіше, ніж це потрібно було. Інакше вони  померли б від інфекції — антибіотиків немає.

Палестинці вірять — настав час для перемовин. Не тому, що вони виснажені, а тому, що Ізраїль зосереджений на Ірані, на війні в Сирії, і не може відкрити другий фронт у Газі.

І справді, свіжа хвиля ракетних авіаударів, за якими світ спостерігає із занепокоєнням, тут сприймається як знак діалогу: «ХАМАС» застосовує ракети пізно вночі чи рано-вранці — тоді потенційних жертв найменше. Ізраїль зі свого боку цілиться в найбезлюдніші райони. Така собі азбука Морзе.

Адже зрештою і «ХАМАС» не налаштований воювати — вони зовсім самі. І розбиті. Угруповання цілковито залежить від підземних тунелів з Єгипту. А президент Єгипту Сісі — затятий опонент «Братів Мусульман» (які підтримували «ХАМАС») — затопив ті останні, які ще діяли після ізраїльських атак 2014-го. Тоді як країни Перської затоки, вкрай стурбовані зв'язками «ХАМАС» із шиїтським Іраном, обрізали фінансування, адже їм не до того — довкола конфлікти, по всьому Близькому Сходу.

Палестинські медики та протестувальники несуть поранену жінку. На кордоні з Ізраїлем на схід від міста Газа в чергову п'ятницю відбулися зіткнення між палестинцями та ізраїльськими військовими, 22 червня 2018 року Фото: EPA-EFE/MOHAMMED SABERЗіткнення палестинських протестувальників з ізраїльськими військовими на кордоні, на схід від міста Газа, 08 червня 2018 року Фото: EPA-EFE/HAITHAM IMAD

Попри це, якщо запитати палестинців про їхню стратегію, навіть тепер перша реакція — обурення: «Чого ти не питаєш в Ізраїлю? Хто винен: в'язень чи тюремник?»

Ісам Хаммад — один з ідеологів «Маршу повернення». І його ціль, власне, і є повернення.

Крапка. Адже навіть якщо кордон відкриють знову, буде запізно. Так каже він. Сектор Гази замалий. Перенаселений. Там немає місця ні для сільського господарства, ні для промисловості. Каже він. Немає місця для економіки. Єдиний вихід — повернутися. Повернутися до місця, що зветься нині Ізраїлем. З майже двох мільйонів палестинців, 1,5 мільйони — біженці. Якщо бути щирими — нащадки біженців. І якщо ніхто не відмовиться від права повернутися в рідні місця, — а таки точно ніхто не відмовиться — просто через скруту не всі палестинці зможуть виїхати тепер до Ізраїлю. Багато з палестинців направду воліють працювати в Ізраїлі, але не жити там, а лиш їздити на заробітки. Так, як це було до Угод в Осло (мирні домовленості 1993 року між Ізраїлем та Організацією визволення Палестини — ред.). Так, як було тоді — без стін, контрольно-пропускних пунктів, кордонів, коли, як вони кажуть, ізраїльтяни приходили до Гази купувати рибу.  І це чи не той єдиний пункт, на якому погоджуються палестинці й не лише в Газі: до миру було більше миру.

Шамз Аль-Ассиль дев'ятнадцять, вона мешкає в Шаті — одному з найбідніших районів. В одній кімнаті з прогнилими стінами їх мешкає 11. «І найтяжче для мене, — каже вона, — це не те, що в холодильнику порожньо, бо холодильника немає, адже немає електрики. Найтяжче — дивитися вранці на друзів з книжками й наплічниками, коли вони готуються до університету». Вона не може собі цього дозволити.

«Якщо завтра відкриють КПП Ерец... — каже її мати. — Якщо завтра Сектор Гази знову стане нормальним, я піду до Єрусалима. Але потім повернуся сюди». Тому що вона з Беер-Шеви. «А Беер-Шева як Газа. Усього за 45 кілометрів звідси. Якщо я прожила 70 років з єдиною метою — повернутися до Беер-Шеви, то можу лишитися й тут. У Газі бодай є море».

Палестинська біженка несе хліб біля базару в таборі біженців на північ від Аммана, Йорданія, 20 червня 2018 року. У таборі Baqa'a мешкають близько 119 тисяч біженців, більшість з яких — нащадки палестинців, які залишили Газу та Західний берег Йордану. Це один з найбільших таборів у Йорданії Фото: EPA-EFE/ANDRE PAINДіти з табору біженців на північ від Аммана, Йорданія, 20 червня 2018 року Фото: EPA-EFE/ANDRE PAIN

Палестинці закликають до перемовин. Нині або ніколи. Не тому, що довіряють Ізраїлю. Навпаки. Тому що не довіряють Ізраїлю. Зовсім. Отже, нащо чекати? Ми маємо щось змінити.
Але видається, що їхні лідери заклякли. Цього дня я зустріла Басема Наїма, — кажу друзям у кав'ярні. Басем Наїм — речник «ХАМАС» з міжнародних питань. І в Секторі Гази, і за його межами на нього дивляться з повагою. «Справді бачила? Що він сказав?» — перепитують в один голос.

«Каже, що вони хочуть кінця облоги, — відповідаю. — Негайного, безумовного завершення облоги». «А потім?» — запитують мене. «Каже, що облога не лише незаконна, але й аморальна».
«А ще щось він сказав? — дивляться на мене з розчаруванням. — Ну це очевидно. Ясна річ, ми хочемо кінця облоги. Нащо стільки смертей, аби лиш почути, що було сказано мільйони разів».

Найбільше палестинцям болить те, що після скількох років вони на межі краху через владу Палестинської автономії: кілька місяців тому вони припинили виплачувати зарплати. Припинили оплачувати електрику. Світло є лише 4 години на добу. Навіть антибіотики, завдяки яким можна було уникнути всіх цих ампутацій, заблоковані на Західному Березі (в іншій частині Палестинської автономії, що не має спільного кордону з Сектором Гази — ред.). Це радикальна спроба, як кажуть тут, палестинського лідера Махмуда Аббаса змусити «ХАМАС» поступитися. Попри те, що точно складно зрозуміти, кого більше підтримують палестинці, — «ХАМАС» чи «ФАТХ». Адже і тих, і тих обрали на чесних виборах. Але, нагадаю, у 2006 році. Махмуда Аббаса також обрали, і його повноваження мали скінчитися вісім років тому.

Ахмаду Аль-Асі, якщо відверто, до цього байдуже. Йому 29. Він один з багатьох рибалок, які ловлять рибу для себе, бо ніхто не може дозволити собі купувати її. «У нас є «ХАМАС», який не комунікує з Ізраїлем. І є «ФАТХ», що чекає, поки міжнародна спільнота говоритиме з Ізраїлем. У Сектора Гази два кордони, не один. Єгипет може відкрити КПП Рафах і все вирішити. Нам не допомагають араби. Чи маємо ми чекати на підтримку США?», — каже він.

Усе, що він говорить про палестинську владу, — «вони щодня багатшають».

Молоді люди обіймають родичів перед виходом у море на риболовецьких суднах у межах символічної акції, на захід від міста Газа, 29 травня 2018 року. Мета акції — прорив морської блокади, яку Ізраїль підтримує вже 12 років після приходу до влади в Газі руху «ХАМАС» Фото: EPA-EFE/HAITHAM IMADІзраїльські військові неодноразово атакували човни й кораблі, які мали намір покинути прибережні води Сектору Гази, 29 травня 2018 року Фото: EPA-EFE/HAITHAM IMAD

У день, який називали П'ятницею з п'ятниць — останній день Рамадана 8-го червня, — геть небагато палестинців вийшли на протест. Усього 10 тисяч. Переважно брати, батьки, двоюрідні брати і друзі 123 загиблих. Вони рішуче йшли в напрямку армії, з дітьми, які казали: «Мені 12 років», «Мені 3 роки». І це вражаюче. Ішли в напрямку Ізраїлю, до снайперів, і вишикувалися в ряд: кордон тут просто на піску, тож видно все. Видно завжди. Ти завше перед очима. Твій єдиний щит — чорний дим палаючих покришок. У палестинців є лише каміння й повітряні змії. Ці знамениті повітряні змії, що ширяють над полем через паркан, але через вітер приземляються на наші ж голови. Та вони — потужний символ. Вони коштують кілька центів, але долають «Залізний купол» — ізраїльську систему протиповітряної оборони, де лише заряди ракет коштують сто мільйонів доларів.

«Вони — не зброя, вони — сигнали. Ми не можемо виграти. Але й Ізраїль не може», — каже хлопчик, поки за його спиною інші хлопці проштовхують до стіни з колючого дроту  запалену покришку. Натовп схвально кричить. Однак шина надто важка, і може покотитися на старого худорлявого чоловіка, і здається, поцілить у нього. Усі сміються. Це Палестина! Кажуть вони. І ось перші поранені. Позаду через дим навіть не було чутно пострілів. Раптово, просто поряд, чоловік падає на землю. Його сорочка стає червоною. І якщо це марш, то це марш у зворотній бік: замість того, щоб іти вперед, палестинці повертаються. На ношах. Один за одним. Поспішають до шпиталів, на другий фронт, туди, де битва триває за відсутності антибіотиків.

Протестна палестинська акція біля ізраїльського кордону в п'ятницю, 8 червня 2018 року Фото: EPA-EFE/MOHAMMED SABER

І коли якомусь малому вдається сачком на довгій мотузці впіймати дрон, усі палестинці забувають ізраїльтян і збираються довкола впалого дрона, щоб зробити селфі. Надвечір, коли зайшло сонце, нарахували чотирьох загиблих. На цьому закінчується п'ятниця. Дроном, який везуть вулицями Гази, немов статую святого. Принаймні це якийсь осяжний здобуток.

Наступного дня на кордоні тихо. Один лише пісок. Кілька палестинців дрімають у затінку: деякі випускники, хтось — з ампутованими кінцівками, всі безробітні. Приходить жінка в чорному. Її сина вбили. Він був годувальником. Ніхто навіть не запитав, як вона, — каже. Вона в розпачі. Торкається когось, ридає, падає виснажена. Допоможіть нам! Допоможіть нам! Кричить. Сидячи на землі, в пилюці, поки якийсь чоловік грубо не відтягує її геть.