«Спротив невидимого міста» — репортаж із Західного берега річки Йордан

Ахед від грудня 2017 року — під арештом. Її звинувачують у «нападі на ізраїльські служби безпеки» за те, що дала ляпаса ізраїльському солдатові в день, коли поранили її двоюрідного брата.

Франческа Боррі — відома італійська письменниця й журналістка, що спеціалізується на Близькому Сході. Упродовж року вона була єдиним західним кореспондентом в Алеппо.

Її книжки присвячені конфліктам у Косово, Палестині та Ізраїлі, війні в Сирії, перекладалися різними мовами. Під час одного з останніх репортажів на Західному березі Йордану, Франчека Боррі поспілкувалася з родиною Ахед Тамімі в поселенні Набі Салех, довкола якого триває давній конфлікт через сусіднє ізраїльське поселення. Цей матеріал вона передала для публікації Громадському.

Раптовий спалах. Вибух гранати. 2:20, глупа ніч, армійський наліт. Але, схоже, це нікого не турбує. «Зазвичай вони приходять трохи пізніше», — каже Манал Тамімі й починає вести з вікна трансляцію наживо для місцевого телебачення, попри те, що на неї націлюють гвинтівку. Манал — двоюрідна тітка Ахед Тамімі. У цьому невеличкому поселенні всі родичі.

Кілька вояків вистрибують з броньовиків і розбігаються вулицями. Вони стріляють у повітря, кидають світлошумові гранати, які не завдають поранень, але глушать та осліплюють, також застосовують сльозогінний газ. Усе в диму. Аж ось на дахах будинків та подвір'ях крізь дим прозирають силуети палестинців, вони жбурляють каміння у відповідь.

Насправді рейд не має жодної мети. Солдати нікого не шукають. Вони не вдираються до помешкань. Отож, люди розслаблені. Однак, у кожній спальні на столику біля ліжка поряд з будильником — протигаз.

«Зрештою, у в’язниці ви будете в більшій безпеці, ніж на вулиці», — каже Манал.

Вона знає це з власного досвіду. Як і більшість палестинців, її неодноразово затримували. В її оселі триває інша боротьба — вода з кранів тече тоненькою цівкою. Тож перше, що вона згадує про в'язницю, — «там чудові душові».

Поселення Набі Салех — це купка будинків на Західному березі Йордану. Але впродовж місяців Набі Салех не сходить з перших шпальт світових медіа. А все тому, що саме звідси родом 17-річна Ахед Тамімі. Її двоюрідний брат дістав поранення в голову і впав у кому. Отож, побачивши біля власного будинку вояка, дівчина наказала йому піти геть, а коли той не відреагував, накинулася на нього й дала ляпаса.

Це сталося 18 грудня 2017-го. За кілька годин армія повернулася й забрала дівчину. Відтоді Ахед — за ґратами, її звинувачують у нападі на служби безпеки Ізраїлю.

Для міжнародних активістів вона — новий Мандела. Нова Малала Юсафзай. Натомість для ізраїльтян вона — акторка. Буквально. Кнессет наказав провести розслідування, щоб з'ясувати, чи білявка з блакитними очима, яка не носить хіджаб, справді палестинка. І чи не заплатили їй та її родині, аби ті розворушили протистояння селища Набі Салех і сусіднього ізраїльського поселення Халаміш, яке триває з 2010-го. За весь час протистояння із 600 жителів Набі Салех поранені 350. А 50, зокрема й матір Ахед, стали непрацездатними.

Палестинка Ахед Тамімі (в центрі) в залі військового суду в ізраїльському поселенні Бетунья на Західному березі річки Йордан під час чергового розгляду її справи, 15 січня 2018 року Фото: EPA-EFE/ABIR SULTANРодичі й прихильники Ахед Тамімі біля території ізраїльського військового суду, де проходить слухання у справі Ахед, Західний берег річки Йордан, 13 лютого 2018 року Фото: EPA-EFE/STRINGE

Набі Салех, відверто кажучи, трохи нагадує південь Італії. Але у віддалених районах тут більше ніхто не живе. День усі місцеві палестинці проводять у Рамаллі, куди півгодини автівкою.

Одноповерхові занедбані будівлі Набі Салех розташовані довкола порожньої площі. Є ще автозаправка й невелика продуктова крамниця. Більше нічого. А за кудкудахтанням, дзижчанням цвіркунів і шурхотінням порожніх пластикових пляшок на вітрі, чується гул. Це дрон. У Набі Салех ви ніколи не буваєте наодинці. Закрадається думка: якби місцеві палестинці не чинили спротиву незаконним ізраїльським поселенцям, ті давно б уже зайняли це місце.

От що сталося із сусіднім ізраїльським поселенням Халаміш. Будинки зведені на безплідних, вигорілих на сонці й забутих богом пагорбах, де хіба що можуть пастися кози, вони тут лише для того, щоб зайняти місце, аби раптом не поселилися палестинці.

Після побудови Роз'єднувального муру безпеки, Ізраїль таки зупинив атаки смертників і Другу інтифаду. Але стіна розділила Західний берег річки Йордан і перевернула з ніг на голову життя палестинців. Вони почали протестувати щоп'ятниці. Але останнім часом сутичок немає. Немає дії — немає реакції. Хіба що зранку на вулицях — дрізки скла, каміння й уламки снарядів, а в повітрі — залишки сльозогінного газу, він стискає горло й забиває дух. Це наслідки нічного рейду.

Ібрагім, Ібрагім Тамімі, — він має таке ж прізвище, як у Ахед, адже тут усі родичі, — живе перед в'їздом до Набі Салеха. Поки він готує каву, за вікном пролітає камінь. Хлопець не влучив. Свистять кулі, розірвалися дві світлошумові гранати. «Не хвилюйся, — каже Ібрагім. — Тримай рота відкритим, так не розірвуться барабанні перетинки, — він розставляє крісла так, щоб можна було сидіти й роздивлятися у вікно вояків, ніби ми в кіно. — Ми вже звикли. Таке триває цілий день. Усі дні».

Причину годі шукати. Інколи палестинці жбурляють каміння, і ніхто не реагує. Інколи вояки кидають гранати — і не отримують відповіді. Потім, у певну мить, ізраїльтяни втомлюються або закінчується їхня зміна, і перед тим, як поїхати, вони розпиляють сльозогінний газ із машин, який заповнює все навколо. Коли я повертаюся, дім Манали огортає біла хмара. Але всередині — танці.

Тут триває вечірка.

Хоча, звісно, в поселенні небезпечно. Невдовзі 17-річного підлітка доправили у шпиталь з кульовим пораненням у ногу. У найближичий ізраїльський шпиталь. «Інколи вони навіть гвинтокрил присилають», — каже Біляль Тамімі, чоловік Манали, він зафільмував цілу історію селища Набі Салех. Єдине відео, якого він не має, — це відео його арешту. «Спершу вони стріляють у тебе, а потім рятують», — каже чоловік. Він позирає на мене. — Звучить доволі безглуздо?»

В арабських країнах п'ятниця — вихідний день, як для нас неділя. Те саме в Набі Салех: от тільки, крім родичів із солодощами та горіхами, до селища з'їжджаються журналісти з усього світу, а діти телефонують додому з в'язниць, подібно до того, як в Європі їхні однолітки, що навчаються за кордоном, телефонують батькам на свята.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Єрусалим Трампа: крок у бік миру чи стрибок до прірви війни?

Палестинський протестувальник кидає каміння в бік ізраїльських прикордонників під час акції протесту, Західний берег річки Йордан, поблизу палестинського селища Набі Салеха та сусіднього ізраїльського поселення Халаміш, 16 грудня 2011 року Фото: EPA/OLIVER WEIKENІзраїльські вояки стріляють сльозогінним газом у напрямку палестинських демонстрантів під час щотижневої п'ятничної акції протесту проти продовження будівництва в ізраїльських поселеннях, Західний берег річки Йордан, поблизу палестинського селища Набі Салеха та сусіднього ізраїльського поселення Халаміш, 27 травня 2011 року Фото: EPA/ATEF SAFADI

Кого справді бракує в цій метушні, так це палестинців. Після заяв Трампа щодо Єрусалима та арешту Ахед Тамімі, багато хто з аналітиків очікує на нову Інтифаду. Але сьогодні в Рамаллі єдині демонстрації — це демонстрації за 3G.

«Угоди в Осло все змінили, — пояснює Манал. — Їхня головна ідея полягала у відстроченні домовленості щодо найскладніших питань, як-от питання біженців, та початку будівництва цієї славнозвісної незалежної держави. Розвиток Палестини мав би зменшити напругу та полегшити перемовини. І справді, в якомусь сенсі наше життя стало кращим. Але добробут, який ви бачите навколо, є ілюзією. Ілюзією та пасткою. Наша економіка тримається на боргах. На банківських позиках. Якщо ви цілодобово працюєте, щоб віддати борги, то не маєте часу на Інтифаду. Не маєте часу ні на що. Заразом більшість можливостей для заробітку — в Ізраїлі або в Палестинській національній адміністрації: в обох випадках, спершу треба пройти безпекову перевірку. Це означає, щоб отримати роботу, краще не бути політично активним».

Після угод в Осло, окупаційна влада перейшла до Палестинської національної адміністрації, яка витрачає третину бюджету на поліцію. Наразі угруповання «Хамас» та ФАТХ більшою мірою, ніж Ізраїль, займаються питанням громадського порядку, і, зокрема, змушують замовкнути незгодних. В обмін на монополії та різноманітні економічні привілеї — це те, що тут називають «подвійною окупацією».

Єдине місце в Рамаллі, де багато кафе й ресторанів, та, окрім інших туристичних пам'яток, ще й Стіна, — порожнє. Тут розташована Палестинська законодавча рада. Востаннє вона збиралася у 2007 році. Очільник Палестини Махмуд Аббас керує нею за допомогою декретів.

Голова Палестинської Національної Адміністрації, голова руху ФАТХ Махмуд Аббас виступає на засіданні Ради безпеки ООН про становище на Близькому Сході, Нью-Йорк, США, 20 лютого 2018 року Фото: EPA-EFE/JASON SZENES

Декілька років тому ізраїльтян утягували в сутички мало не щоп'ятниці. Але сьогодні відео YouTube каналу Біляля Тамімі, які він знімав «для історії», самі стали історією. На протести ніхто не приходить. Навіть іноземні співробітники численних громадський організацій, які працюють на Західному Березі річки Йордан.

«Вони проводять вихідні в Тель-Авіві, на пляжі, — каже Бассем, батько Ахед Тамімі. — Ви, європейці, приїхали вчити нас демократії, але насправді ви її і зруйнували. Ви зруйнували наше громадянське суспільство, замінивши його, а також замістили політику технологією», — каже він, переглядаючи відео сутичок на екрані телефону, ніби дивиться уповільнені повтори футбольного матчу.

«Але як ми, палестинці, можемо конкурувати за увагу з джихадистами? — питає він. — Сирія? Ірак? Відтинання голів? Зрештою, що тут у нас відбувається? Нічого. Хіба трохи сльозогінного газу. Палестина вийшла з моди, сьогодні в тренді Курдистан».

Для ізраїльтян Західний Берег річки Йордан сьогодні — тренувальна база. Вправа, не більше. Вони, позіхаючи, патрулюють місцевість. Лише репортери в захваті, як завжди — знімають палестинців, які переглядають документальний фільм бельгійського режисера про життя в сусідньому ізраїльському поселені Халаміш. Вони в захваті. Газони, басейни. Халаміш геть поруч, але палестинці ніколи не бачили тамтешнього життя.

Зіткнення між палестинськими протестувальниками та ізраїльськими військовими, Західний берег річки Йордан, поблизу палестинського селища Набі Салеха й сусіднього ізраїльського поселення Халаміш, 31 січня 2018 року Фото: EPA-EFE/ALAA BADARNEH

Звичайно, і в Халаміші ніколи не бачили, як живуть люди в сусідньому Набі Салех. Для ізраїльтян палестинці — невидимки. Чи принаймні однакові. Іноді армія плутає близнюків Лоая та Одая Тамімі й затримує не того.

«Сьогодні все тихо», — каже мені вояк. Справді, Ізраїль щойно влучив в іранський дрон у Сирії та збив один винищувач F-16, а також бомбардує Дамаск. А «Хізболла» прагне стерти його з лиця землі.

Але зараз вечір. І помешкання Бассема, яке впродовж дня нагадує місце, де збирається громада, активісти й журналісти, порожнє. Довкола безлад, як після вечірки: склянки, тарілки й недопалки. Його дружина Наріман — у в'язниці за те, що знімала, як її донька Ахед давала ляпаса ізраїльському поліцейському, а отже «підштовхувала до насилля». Тож нині Бассем господарює сам з трьома хлопцями.

Вони вечеряють, сидячи за невеликим квадратним столиком між холодильником та акваріумом. Акваріуми тут мають чи не всі родини — це символом моря, до якого палестинці із Західного берега Йордану не мають доступу. За їхніми спинами на стіні зображене число, яке постійно оновлюється. Це — кількість тих, хто в усьому світі підписав петицію за звільнення Ахед. 1 мільйон 728 тисяч 106 людей, на той час, коли вони самотньо вечеряють у тиші. З опущеними головами.

/Переклад Люда Корнієвич, Тетяна Огаркова