Двоє дітей, літня свекруха і літаки над головою. Історія сім'ї, якій вдалося виїхати з Гостомеля

Ірина з дітьми та чоловіком донедавна мешкали в Гостомелі. Мали просторий будинок з великими вікнами. Однак 24 лютого вони зрозуміли: більше там жити не можна — війна підкралася надто близько. Постійні обстріли, бомбардування та літаки над головою змусили сім'ю залишити домівку. Спершу вони перебралися до ванної кімнати в гостьовому будиночку, а згодом виїхали з Гостомеля подалі.

«Війна вже біля нас»

24 лютого ми прокинулися о шостій ранку. Чоловік сказав, що почався напад на Київ. Він одразу зібрався і поїхав до столиці забрати речі: робочий ноутбук, печатку і документи.

Щойно він виїхав з дому, як пролунав потужний вибух, я такого ще ніколи не чула. Тоді й стало зрозуміло: війна вже біля нас.

Я не готувалася до війни. Читала новини, але не вірила, що це станеться насправді. Лише за день до вторгнення зробила велике замовлення продуктів, значно більше, ніж зазвичай — м'ясо, крупи, макарони. Напевно, інтуїтивно.

Наш будинок розташований за 4 кілометри від гостомельського аеропорту, неподалік від району Кимерка, де теж було гаряче. Тією дорогою постійно йшли російські війська, їх підганяли. Там були перестрілки, бомбардування. Наші знайомі з того району з першого ж дня сиділи в підвалі.

У нас будинок з великими вікнами, ще й без підвалу. Довелося перейти звідти в гостьовий, поменше. Ми облаштували в ньому льох, занесли піддони, матраци, ковдри, але все ж вирішили туди не спускатися. Боялися, що як раптом будинок обвалиться, то ми звідти не виберемося.

Ховалися і ночували у ванній кімнаті. Коли було тихо — переходили на кухню. А коли відключили газ — виходили на вулицю до мангалу: готували, гріли їжу, та й самі грілися. Щоправда, таке затишшя тривало недовго.

Світло ми мали лише в перші дні. Зв'язок якийсь час був, згодом теж зник. Ми піднімалися на горище і там ловили зв'язок. Звідти я також могла спостерігати, що коїться в Бучі — через поле все було видно. В мене там жили мама з сестрою.

«На нас напав ворог»

Нашій доньці Надії — 8 років, сину Максиму — 4. Ми не приховували від них, що відбувається. Якщо вони запитували, ми розповідали: є ворог, який на нас напав, він обстрілює наші міста, будинки.

Вони бачили, як розбомбили сусідній будинок. Бачили, як хвилею знесло ворота в дитячому садочку поблизу.

Проте вони не плакали вночі, не говорили про смерть. Так, чули вибухи, бачили вертольоти, але не розуміли, чи це наші летять. Вони гралися, відволікалися планшетами.

У них теж була підвищена тривожність: рюмсали, вимагали уваги. Дуже добре зчитували наш з чоловіком емоційний стан — коли ми переймалися, вони теж ставали дратівливі.

«Не виїхали, бо думали, що все от-от закінчиться»

Ми не виїхали ні в перші дні, ні в перший тиждень, бо думали, що от-от це все закінчиться і їх виб'ють. Не було думки, що Гостомель окупують, що він буде не нашим, або що нашого сільського голову вб'ють. Але події розгорталися геть не так, як гадалося.

Бувало таке, що я розмовляла з сестрою по телефону, а наді мною настільки низько пролітали ворожі літаки, винищувачі, що я навіть могла роздивитися гвинтики на їхній обшивці. Це було дуже низько і дуже гучно. В мене ледь не зупинилося серце від страху.

Через паркан від нас у приватний садок влучив снаряд. Хвилею винесло ворота і вікна. Ми з сусідами зібралися, забили вікна килимами, щоб туди не падав сніг і щоб захистити будинок від мародерства. Ще через вулицю від нас будинки вщент згорілі, побиті. Чоловік ходив, допомагав сусідам.

До нас нічого не прилітало, але якось я знайшла у дворі чималенький гострий осколок. А якби на тому місці стояла дитина, і він упав би на неї?

Мої знайомі ще розповідали, що до них заходили російські солдати — забирали телефони, не хотіли когось відпускати на евакуацію.

Репетиція евакуації

4-5 березня ми зрозуміли, що треба вибиратися з Гостомеля. Події не втихомирювалися, ставало дедалі важче. До того ж вимкнули газ, спати було дуже холодно, а захворіти, коли немає доступу до лікарів і медикаментів — не найкраща перспектива. Тож треба було щось робити.

Нашим сусідам вдалося виїхати самостійно, однак вони з трьома дітьми потрапили під обстріли. Я розуміла, що такого допустити не можу. Можливо, сама я б втекла, але з дітьми і старшою свекрухою — ні.

Ще знаю, що люди йшли пішки до Бучі, а звідти — до Романівки, щоб виїхати. Я вже навіть зібрала речі, але все одно не була певна, що дійдемо. Тому вирішили чекати офіційного зеленого коридору.

9 березня його відкрили.

Ми виїхали, як і більшість з нашої вулиці. Доїхали до Ірпінської колонії і стали там на 5 годин — чекали, поки нам дозволять рушити далі. Нічого не було зрозуміло, стояла велика черга з машин і людей, які йшли пішки з усього Гостомеля.

Там вузькою вулицею повз нас проїжджав російський танк. На танку сиділи молоді озброєні хлопці з георгіївськими стрічками, дивилися на нас. Вони сказали, що десь далі хтось підірвався на міні, тому нам заборонили їхати. Усім довелося повертатися. Але ми були поруч зі своїм домом, тож повернутися нам було куди, а от багатьом людям — ні. Вони зупинялися на нашій вулиці, на сусідній, йшли ночувати до місцевих.

Я називаю це репетицією евакуації. Було неспокійно: ми не знали, чи вдасться виїхати наступного дня. У нас залишалося обмаль продуктів, закінчувалося паливо для генератора.

Я ще раз склала сумку, перебрала речі, пройшлася будинком, вимкнула всі електричні пристрої, газ.

«Гостомель був зовсім не наш»

Наступного дня, 10 березня, ми зібралися і зрозуміли, що назад вороття немає. Стали в чергу на евакуацію.

Ми їхали через центр Гостомеля, дивилися на розбиті будинки. Танки з літерою V стояли прямо в людей у дворах. Уздовж дороги були солдати з георгіївськими стрічками. Вони тримали автомати.

Було дуже страшно їхати, Гостомель був зовсім не наш, а коли стане нашим — невідомо. Він окупований.

Наш маршрут пролягав повз важливі місця боїв: їхали через Бучу, дивилися на місця нашого дитинства, на наші пам'ятні вулички, будинки, магазини.

На розі на Ворзель стояла окупантська обгоріла машина. Там я відчула жах. Пізніше ми дізналися, що та машина вибухнула і людям з колони винесло вікна в автівках.

За 7 годин через Стоянку й Капітанівку ми виїхали до Білогородки, де нас зустріли та нагодували — приємно було бачити наших людей, військових, волонтерів. Звідти вирушили на Київ. Зараз ми з сім'єю в Хмельницькому, мої рідні з Бучі — у Києві. На певний час я відчула себе спокійно.

Але вчора нам розказали, що окупанти розбомбили наш гараж, заходили в наш двір — можливо, і в будинок. Я пам’ятаю, що там дитячі велосипеди, ролики, наша стара, але рідна, перша машина. Від цього стає важко на душі.

Напевно, я б і не хотіла знати ці новини — що я можу зробити з тим, що мій будинок зараз відчинений? Від цього лише більше тривоги, ніж впевненості. Але буде більше бажання повернутися назад до нашого Гостомеля.