Електробандура, кавер на Metallica та концерти на фронті: служба військового музиканта з «Культурного десанту»

Крізь вікно в маленьку кімнату пробивається світло. Кілька військових сидять у колі — в одного з них у руках бандура.

«Колись за гру на ній людей знищували», — заводить розмову один із бійців. Пальці бандуриста ходять струнами чарівним танцем. Через декілька секунд військові впізнають мелодію — лунає Nothing Else Matters гурту Metallica. За інструментом — заслужений артист України Тарас Столяр.

У цивільному житті він — бандурист Національного академічного оркестру народних інструментів. Першого дня повномасштабної війни він доєднався до лав ЗСУ, а зараз — у складі підрозділу «Культурний десант».

«У комісії сумнівалися, чи брати мене на навчання» 

Тарас родом із Чернівців. На бандурі грає з восьми років — на заняття його відвела мама. За його словами, любов до музики прийшла вже під час навчання.

«Коли ти тільки починаєш грати, це доволі рутинна справа. Попервах треба, щоб пальці звикли до струн, — пояснює Тарас. — Вперше насолоду від гри я відчув уже граючи в ансамблі. А на третьому курсі Чернівецького музичного училища зрозумів, що бандура — справа мого життя».

Хлопець вступив до Київської консерваторії. «Для мене це було змагання — хотів проявити себе й довести, що можу бути найкращим. Ще коли я навчався в училищі, узимку після першої сесії заввідділу зізнався, що у комісії були сумніви, чи брати мене на навчання.

Проте за перші пів року я довів, що рішення таки було правильним. Не знаю, чи я справді тоді був найгіршим серед вступників, але ці слова я потім дуже часто згадував. Іноді так трапляється, що нас мотивують вторинні речі, які ми запам'ятовуємо і шукаємо в тому сили».

Ця мотивація спрацювала: у 1998 році, вже студентом третього курсу, Тарас виграв міжнародний конкурс у Харкові — серед виконавців на українських народних інструментах імені Гната Хоткевича.

Близько двадцяти років Тарас грає у Національному академічному оркестрі народних інструментів (НАОНІ) — навіть став концертмейстером групи бандур.

«Я написав два твори для оркестру, зробив низку інструментовок. Наприклад, аранжування Володимира Івасюка у стилі фанк. Це неймовірне відчуття, коли чуєш, як ті ноти, що прийшли якось на руку, — звучать у виконанні оркестру».

Серед інших проєктів, музикант узяв участь у записі першого альбому гурту ONUKA — Look. Зокрема, через його бандуру в записі настільки виражений вплив української традиції.

«Були моменти, коли розумів — це мій другий день народження»

Першого дня повномасштабної війни Тарас залишив музику і став на захист України. Долучився до 112 бригади тероборони, брав участь у битві за Київ.

«У середині березня 2022-го ми були на околицях міста, по нас прилітало з мінометів. Поміж обстрілами укріплювали лінію оборони: копали пісок, встановлювали колоди, валили дерева, — згадує Тарас, який на війні отримав позивний «Бандура».

Тоді все було потрібно робити дуже швидко. Перед великою війною я завжди намагався самотужки поратися по господарству, тож так сталося, що я навіть став у своєму взводі виконробом».

Після Київщини Тарас воював на сході — біля Кремінної та Бахмута. Спершу був стрільцем, потім займався дронами.

«Були моменти, коли я розумів — це мій другий день народження. Та краще б таких спогадів не було», — ділиться військовий.

У листопаді 2023-го Тарас перейшов до підрозділу «Культурного десанту» — об'єднання українських митців, які відвідують військових на лінії фронту, у військових шпиталях і деокупованих містах.

«Відео, на якому я граю пісню гурту Metallica, записали хлопці з Третьої окремої танкової бригади на Харківщині ще коли я лише приєднався до “Культурного десанту”.

Тоді отримав відгук від Валерія Залужного. А ще, здається, самі Ларс Ульріх та Джеймс Гетфілд під тим дописом ставили жовто-блакитні сердечка. Хоч це відео не я публікував — у мене тоді навіть TikTok не було».

Зараз «Культурний десант» працює за п’ятьма напрямками: одна група працює в центрі України — виступають у госпіталях, навчальних і реабілітаційних центрах. Ще по одному — на Харківському, Донецькому, Запорізькому і Херсонському напрямках.

«Зі мною, наприклад, працюють колишній рок-н-рольник і гітарист Олександр Ремез; Артур Темченко — актор Львівського театру Лесі Українки; співачка Світлана Чередниченко, яка працювала у Зразково-показовому оркестрі ЗСУ, а тепер перевелася до нас.

На кожному напрямку різні колективи й, відповідно, програми. Наприклад, на Донецькому — значну частину займають вистави. Одну з них розробив актор Валерій Дзех — лялькову виставу для військових про ангела та людину. Це щось схоже на Антуана де Сент-Екзюпері: про сенси, де знаходити в собі силу йти далі — не здаватися і гуртувати людей, робити спільну справу».

«Коли потрапляєш на фронт — у тобі все завмирає»

«Коли ми приїжджаємо до військових — говоримо їм, що ми теж військовослужбовці, що більшість із нас має бойовий досвід. Вони нас сприймають як рівних, між нами немає бар'єра.

Тут ми не чекаємо, що будуть оплески, усмішки, що всі танцюватимуть. На цих виступах немає стандартної програми: треба розуміти військових, що для них виконувати. 

Часом приїдеш — бачиш позитивних хлопців, і хочеться підтримати цей дух, зіграти їм щось енергійне та світле. Коли ж військові трохи пригнічені, підбираю щось інше».

Музикантові особливо приємно, коли військові запитують про бандуру та запевняють, що раніше не чули, щоб інструмент звучав так могутньо.

«Музикою можна додати бійцю мотивації, підбадьорити. Захисники ще протягом декількох днів на своїх телефонах переглядають відео із цих концертів, шукають в інтернеті за нашими прізвищами пісні, що від нас почули.

Головне, щоб військові були мотивовані та здорові: тоді матимуть сили боротися, знаходити в собі сили для самовдосконалення. На війні слід постійно вчитися. Для мене “Культурний десант” — це про те, що ти різними формами можеш повернути й укріпити віру в перемогу. І знання, що для цього потрібно далі робити свою роботу. Що рано чи пізно це принесе бажаний результат — і можна буде повернутися до нормального життя».

Допоки військовий не перейшов до «Культурного десанту», грати на бандурі він не міг.

«На фронті взагалі немає бажання займатися музикою. Та й умов немає: у бліндажі такий інструмент не потримаєш — бандура від сирості розвалиться.

Ще й справ море: навіть коли приїздив на ротацію, то проходив багато різних курсів — теорію треба вчити, мов у школі. А коли потрапляєш на фронт, у тобі все завмирає, ти стаєш іншою людиною».

А от побратими Тараса неабияк потребували музики.

«Коли я був на ротації в Києві, мене постійно просили заграти на бандурі. Декого з тих хлопців уже, на жаль, немає.

У нас був афганець Джонні — він у вісімнадцять переїхав до України, знав трохи українських пісень. Я йому грав “Взяв би я бандуру”, а ще він любив “Ніч яка місячна” та “Розпрягайте, хлопці, коні”. Сам співав нам афганських пісень, я йому трохи підігрував. Цікавий дядько був. Загинув минулого літа».

«Сенс цієї війни не в тому, хто кого переможе»

Тарас вважає, що зустрічі з військовими допомагають також розвінчати пропагандистські міфи про українську культуру — через історію музичних інструментів і творів розказати щось більше, занурити углиб віків, показати тяглість традиції.

«Бандура завжди була символом боротьби. Кацапи боролися з немічними кобзарями та бандуристами. Це відбувалось і у XVIII, і у ХІХ, і у XX столітті. Тобто вони завжди розуміли, що бандура — це зброя опору — і повсякчас намагалися її знищити. 

Інструменти відбирали, палили, ламали, а самих виконавців — убивали. Під час поїздок мої розповіді допомагають військовим зрозуміти, що сенс цієї війни не лише в тому, хто кого переможе на полі бою. Це ще й війна за сенси».

Військовий-музикант додає, що коли грає «Щедрика» Леонтовича, завше переказує пов’язану з ним історію дипломатії Української народної республіки часів Симона Петлюри.

«Мелодія подорожувала світом, а хор, який її виконував, пропагував наше право на окремішність і державність.

Коли ти понад два роки в окопі — хоч-не-хоч починаєш думати над загальними питаннями: чому все зараз саме так, як має бути натомість. Тому під час цих зустрічей ми й намагаємося дати світоглядні орієнтири — за що треба триматися і чому ми вистоїмо. Пояснюємо, що українці робили це давно і довго».

Тарас часто грає пісні на історичні теми.

«Обожнюю академічний твір “Дума” композитора XX століття Миколи Дремлюги. Його фрагменти використані в стрічці “Пропала грамота” режисера Бориса Івченка. Зокрема, у “Думі” йдеться про те, як грали кобзарі, як прощалися з побратимом. Там є і маршові історичні фрагменти. Її я завжди граю на початку: вона може й інструмент показати в усій красі, й занурити людину в історію України».

Бандурист часто виконує і твори нашого сучасника Володимира Зубицького, і композитора початку XX століття Василя Барвінського. Але залюбки грає й естрадні пісні.

«Часом граю “Два кольори” Олександра Білаша, іноді — запорізький марш, коли хлопці бадьорі. Також закордонні кавери: Metallica, Scorpions, Sting. Часом військові просять і щось з українського — “Скрябіна” чи “Океан Ельзи”, бо їм цікаво, як вони звучатимуть на бандурі».

На виїздах «Культурний десант» супроводжує ще один проєкт — «Книга на фронт». У його межах українські видавництва безплатно передають книжки воїнам. «Вони їх дуже радо приймають, цікавляться різними темами — і філософськими, і історичними, і художньою літературою. Так ми приносимо бійцям промінчик знань своїми приїздами», — переконаний Тарас.

«За кордоном розуміють, що наша армія — не орда» 

Тарас також бере участь у закордонних місіях, де популяризує українську культуру грою на бандурі. Влітку 2022-го він грав «Мелодію» Мирослава Скорика на міжнародному фестивалі класичної музики в італійській Равенні разом із хором Національної опери України. Нещодавно бандурист повернувся з Вашингтона: посол України в США Оксана Маркарова опублікувала відео, на якому Тарас грає «Щедрика» Миколи Леонтовича перед будівлею Білого дому.

«Такі місії потрібні, щоб показати світові: ми такі самі, як і вони. Щоб допомогти людям за кордоном виокремити нас серед країн “пострадянського простору”, показати нашу унікальність.

Це справді працює — зрозумів це по реакції людей в Італії. Вони розуміють, що наша армія — не ще одна орда, а цивілізовані люди, які в мирному житті займалися геть іншим. Попри те, що це для людей за кордоном часто сприймається як щось химерне, такі виступи вкотре переконують їх у тому, що треба допомогти нам виграти цю війну».

Тарас переконаний, що зараз ми переживаємо особливий історичний момент, хоч наші предки вже не раз переживали війни.

«Нині про нас знає весь світ. Нас нарешті можуть підтримувати, адже інформація доходить устократ швидше. Людям за кордоном легше пояснити, хто такі українці, скільки нас, за що ми боремося. І завдяки цій підтримці є віра в те, що ми зможемо не залишити війну нашим дітям».

Найчастіше іноземці запитують Тараса, як називається його інструмент.

«Часто буває таке, що вони взагалі не чули такого слова. Коли ж граю щось знайоме закордонній аудиторії — люди дивуються, що мелодія звучить зовсім інакше, що бандура така потужна та глибока».

Про ексклюзивну електробандуру 

Коли Тарас потрапив до «Культурного десанту», купив нову бандуру через знайомих. За кілька місяців гри вона вже встигла розсохнутися в декількох місцях.

«Ці інструменти бояться і сухості, і вологості, і морозів. Тому на попередній концертній бандурі я стараюся не часто грати, хоч і привіз із собою на Харківщину. Вона в мене ніжна, унікальна», — пояснює музикант.

Головна ж гордість Тараса — його ексклюзивна електробандура.

«Спершу я мріяв про неї, бо хотів обробляти звук. Потім захотілося, щоб звук тривав, тягнувся. Бо на звичайній бандурі ти струну щипнеш — і звук затихає.

Так одного разу я переконав унікального майстра бандур із Чернігова, Олександра Бешуна, зробити мені незвичний інструмент. Дизайн розробляв він, я мав лише кілька побажань: хотів, щоб бандура мала кути та не була круглою».

Тарас пригадує, що коли переходив до «Культурного десанту», вже грав на електробандурі. Але використовувати її для виступів перед військовими недоречно.

«Ми граємо в дуже малих приміщеннях — іноді лише для кількох людей. А такий інструмент треба підключати до підсилювача, ще й бажано виступати з колективом.

Вже коли зможемо повернутися на великі сцени — тоді й робитимемо іншу музику. Проте поки постійно думаю лише про перемогу. Повернути все не вдасться, але хочеться, щоб у всіх все було добре. Хотів би продовжити, що почав. Якщо після війни воно ще буде потрібним і важливим».

Авторка: Анастасія Крупка