Катерина Гнєздицька, медсестра інфекційного відділення Рубіжанської міської лікарні перед початком роботи у «червоній» зоні
Фото:

Катерина Гнєздицька/Анастасія Власова для hromadske

Кількість нових випадків коронавірусу за добу в Україні щодня зростає. Лікарі та медсестри по 4-6, а іноді й більше годин працюють у так званих «червоних зонах» у захисних костюмах. У них важко дихати, потом просякнутий одяг, окулярами стікає конденсат. Улітку в такому захисті медики подекуди зомлівають, вони змушені носити підгузки та бути психологами для кожного пацієнта. Своїм досвідом та емоціями під час епідемії COVID-19 з hromadske діляться лікарка, медсестри та санітарка.

Ольга Харченко, 42 роки, завідувачка відділенням №2 у Харківській обласній інфекційній лікарні
Фото:

надане Ольгою Харченко

«Коли у пацієнта хвороба закінчилася летально — відчуваєш спустошення, але сили справлятися з цим знаходиш у сім'ї»

Ольга Харченко, 42 роки, завідувачка відділенням №2 у Харківській обласній інфекційній лікарні. Працює лікаркою з 2005 року. До цього довгий час працювала медсестрою.  

Зараз до нас потрапляє від 20 до 50 людей на добу, але це хворі, у яких ще не підтвердили COVID-19. У 20 з них вірус підтверджують, і ми залишаємо їх на лікування. 

Намагаємося розподіляти людей так, щоб місць вистачало. У нас ще є диспансер радіаційного захисту (Харківський обласний диспансер радіаційного захисту, який потрапив до переліку опорних лікарень ще в березні), він нам допомагає розвантажити лікарню. Туди переводимо пацієнтів, що вже стабілізувалися. 

Персоналу наразі вистачає, більшість — жінки. У травні-червні близько 70% медперсоналу захворіло у різних формах, цього варто було очікувати. Зараз таких випадків майже немає, напевно, у нас вже сформувався «імунний прошарок». 

Якщо порівнювати з минулими місяцями, то тепер до нас звертаються набагато більше пацієнтів, і хворіють вони значно важче, ніж ті, що були на початку. Зараз у нас із 240 людей понад 100 — у важкому стані, вони отримують дотації кисню. 

Епідемія до нас нарешті дійшла, тоді були лише перші ластівки, а зараз вона в розпалі. Багато залежить від сімейних лікарів, чи контролюють вони динаміку процесу. Працювати і психологічно, і фізично важко. Ти постійно в костюмі, а влітку понад десять хвилин у ньому вже викликає запаморочення та відчуття втоми. Обхід займає ще більше часу, ніж це було раніше, а ці пацієнти потребують постійного нагляду, щоб вчасно зреагувати на всі погіршення. 

Стан у хворих з COVID-19 дуже швидко змінюється в негативний бік. Крім цього, ще багато документації, яку ми маємо заповнювати, тому вкластися в робочий час вкрай важко, ми працюємо понад 12 годин щодня. Графік ненормований, але ми робимо свою роботу, бо хочемо, щоб люди одужували і виживали, це головне. 

Зарплата близько 5 тисяч, якщо не рахувати доплати у 300% (з березня всі медпрацівники, які лікують пацієнтів з коронавірусом, мають отримувати 300% доплати до зарплати). Але ми працюємо не по 5-6 годин, як це прописано, а по 12-18. Піти раніше я не можу собі дозволити, тому що у відділенні може що завгодно статися. Свої родини ми майже не бачимо. 

У «червоній зоні» в костюмах ми перебуваємо щонайменше шість годин. Коли прибувають нові пацієнти, ти маєш їх оглянути, знову переодягаєшся та йдеш у «червону зону». 

Психологічно важко. Ти лікуєш людину, вкладаєш усі знання, але не завжди лікування завершується позитивно. Коли хвороба закінчилася летально, відчуваєш спустошення. 

Сили справлятися з цим знаходжу в сім'ї, яка підтримує, завдяки любові та підтримці близьких і усмішкам пацієнтів, які виписуються. У нас був пацієнт, на щастя, він зараз виписується, у нього швидко погіршився стан, ми перевели його в реанімацію. 20 днів він був на ШВЛ (апарат Штучної вентиляції легень), дякувати богу, він вижив. Потім у нього покращився стан, його перевели назад до нас у відділення, він нам вже як рідний.

Мої рідні не намагалися відмовити мене ходити на роботу, знали, що це безнадійно. І діти, і чоловік розуміють. Я приходжу додому пізно, а стіл вже накритий. У мене троє дітей, вони готують мамі їсти, підтримують лад удома, прибирають. Чекають мене з роботи і міцно обіймають. 

Дуже хочеться, щоб ця праця цінувалася. Наше керівництво нас розуміє, бо воно поруч із нами. Хочеться, щоб вище керівництво теж із розумінням до нас ставилося. І люди, які ходять у громадських місцях без маски, також повірили в те, що коронавірус існує.

Фото:

Олена Барановська/Анастасія Власова для hromadske

«По 6-10 годин у “червоній зоні”, тож працюємо в памперсах» 

Олена Барановська, 44 роки, медсестра інфекційного відділення в Подільській міській лікарні. Працює медсестрою з 2000 року.  

Наше інфекційне відділення було закріплене за такими пацієнтами одразу. Тоді в моїй родині почали говорити про моє звільнення — чоловік наполягав. Але я сама обрала таку професію, ніхто не знав, що нам доведеться зіштовхнутися з такою хворобою. Я сказала, що не можу зараз піти, тож залишилася працювати далі. 

Спершу ми були розгублені, не знали, що це все аж так серйозно. До нас виїхала бригада з Одеси, вони нам дуже допомогли, зокрема відкрити додаткове відділення. Було дуже важко, бо люди до нас потрапляли у важкому стані, і навіть середня важкість хвороби була непростою. 

У нас був 80-річний пацієнт, ми разом із ним плакали і раділи, що він вийшов із цього стану. В червні було затишшя, у нас було десь до 20 людей у відділені, всі стабільні. 

Зараз пішла друга хвиля, дуже багато пацієнтів. Наразі (станом на 5 серпня) у відділенні перебуває 28 людей віком десь від 45 років. Медсестер у нас 8, їх вистачає, санітарок також. У нас лише жіночий колектив, чоловіків медбратів немає. 

Зарплата у нас мінімальна — 4.200 і до них додаються ще 300%. Працюємо зараз одну добу і три дні потім вдома. Це наше бажання, щоб більше часу проводити з сім'єю і відпочивати. 

Перебування в «червоній зоні» залежить від кількості важких хворих, тому що у нас можуть бути пацієнти, яким тричі на день необхідно ставити крапельницю. Буває, по 6-10 годин проводимо там, через що працюємо в памперсах. За можливості ми змінюємо одна одну. Тому після робочих змін мрію просто прийти до родини, сходити в душ та виспатися. 

Найважче в роботі — це морально підтримати пацієнтів, тому що ти заходиш і бачиш, як вони очима благають про допомогу. Тут треба бути не лише професійною медсестрою, а й психологом, вміти підтримати, заспокоїти людину. Вони просять про допомогу, ти намагаєшся це зробити, але не завжди виходить, на жаль, летальні випадки є. 

Люди розслабилися, вони не розуміють, із чим ми зіштовхнулися. Я б хотіла, щоб хоча б хтось із тих, хто каже, що коронавірус — це міф, прийшов до нас в лікарню і подивився, які є пацієнти, як важко вони хворіють. Я хочу, щоб люди розуміли, що це не вигадки, вірус реальний. Я хочу, щоб вони носили маски, хоча б у громадських місцях, у транспорті. 

Катерина Гнєздицька, Рубіжне, медсестра
Фото:

Катерина Гнєздицька/Анастасія Власова для hromadske

«Влітку дуже важко бути в цих захисних костюмах, доходить до втрати свідомості»

Катерина Гнєздицька, 27 років, медсестра інфекційного відділення комунального некомерційного підприємства Рубіжанської центральної міської лікарні. Медсестрою працює 7 років.

Наша лікарня почала приймати хворих, тільки-но почалася епідемія. Але завідувачка готувала нас ще до того, як вірус прийшов в Україну. Вона проводила лекції, ми ходили на практичні заняття. 

Думки про звільнення, звісно, були, був страх через невідомість, невивчену інфекцію, родичі переживали, що я працюю в такому місці. Щоразу, коли я йшла на зміну, вони непокоїлися. Тоді ще ніхто не знав про ці 300% [доплати], ми ходили за мінімальну зарплату. Але я заспокоювала своїх рідних, говорила, що обрала таку професію, і якщо всі опустять руки, хто тоді лікуватиме людей? 

В інфекційному відділенні Рубежанської центральної міської лікарні працює лише одна лікарка і чотири медсестри
Фото:

Катерина Гнєздицька/Анастасія Власова для hromadske

У нас не вистачає медсестер та лікарів. Маємо лише одну лікарку і 4 медсестри. Влітку до нас прийшли працювати троє студентів медичного університету, двоє з них хлопці. Мінімальна зарплата — 4.200, з них ще десь гривень 600 податку вираховується і додаються 300%. 

Я працюю на півтори ставки, тому мій графік — 24 години на роботі і два вихідні. У «червоній зоні» намагаємося мінятися кожні 4 години, але залежить від ситуації, хворі можуть надходити протягом всього дня. Є ранкові і вечірні процедури: перевірка кисню в крові, вимірювання температури, аналізи. 

Літом дуже важко у цих захисних костюмах, у ньому дихати й в холодну пору не просто, а влітку взагалі зомліваємо. З палат ми виходимо мокрі, наш робочий одяг під захисним костюмом можна викручувати. Із захисних окулярів стікає потік води, практично нічого не видно, і при цьому ти маєш допомагати пацієнтам.  

«З палат ми виходимо мокрі, наш робочий одяг під захисним костюмом можна викручувати»
Фото:

Катерина Гнєздицька/Анастасія Власова для hromadske

Хворі довго перебувають у стаціонарі, тому що вірус не залишає швидко організм. У них опускаються руки, вони засмучуються від того, що довго не бачать рідних, дітей. Я дуже переживала за молоду дівчину, вона у нас була 39 днів, а у неї вдома дворічна донька. Вони спілкувалися телефоном, вона дуже сумувала за нею і чекала на одужання. Щоразу, коли ми приходили брати мазки, вона з надією чекала результату. Доводилося опановувати себе, щоб не розплакатися, кажучи, що результат, на жаль, позитивний. 

Олена Крикунова, Рубіжне, санітарка
Фото:

Соціальні мережі

«Я боялася принести цей вірус додому»

Олена Крикунова, 58 років, санітарка інфекційного відділення комунального некомерційного підприємства Рубіжанської центральної міської лікарні. Працює санітаркою 16 років. Має двох дорослих синів. 

У мене не виникало думок залишити роботу, але було страшно. Я боялася принести вірус додому. Спершу була проблема з костюмами, але я розуміла, що треба допомагати хворим та відділенню. Зараз уже звикла до цього, ми знаємо, що за чим треба робити. Зараз все є для роботи. Йдеш у палату і знаєш, що одягнути, робота налагодилася. У кожній палаті стоїть свій окремий інвентар для прибирання. 

Загалом у нас у відділені 9 санітарок, а от медсестер не вистачає, їх лише 4. Графік — 24 години на роботі, а потім 3-4 дні вихідні. У «червоній зоні» ми можемо перебувати 2-3 години, на зміні дві санітарки, тому намагаємося мінятися. Приміщення, де перебуває хворий, ми прибираємо кожні 2 години. Можемо ще допомагати медсестрі, наприклад, піти забрати аналізи. За цей місяць я отримала 7,5 тис. — це зарплата плюс 300%.

Важко працювати в костюмах через спеку. Якщо хочеш у туалет, то треба зняти костюм, скласти в пакет для сміття, який дезінфікується, винести на спалювання. Коли це все зробиш — лише тоді одягаєш робочу форму і йдеш у туалет.

Діти переживають, телефонують постійно, у мене два дорослих сини, запитують, як справи у нас у відділенні. Вони читають соцмережі, стежать за ситуацією, доводиться їх заспокоювати. Я намагаюся сильно не афішувати, що відбувається в нас, кажу, що все добре. Сусіди мої також багато запитують — непокояться, бо знають, з ким я працюю. Я їм говорю: «Не переживайте, я не принесу нічого у під'їзд, тому що ми повністю дезінфікуємо себе».

Дивіться також історію медпрацівниць Київської міської дитячої інфекційної лікарні, яка з самого початку епідемії приймає хворих на COVID-19 дітей і батьків. Зараз у відділенні, яке розраховане на 30 ліжок, перебуває 26 пацієнтів. Щодня до лікарні потрапляє від трьох до чотирьох нових хворих. Тепер, за словами лікарів, їх набагато більше, ніж у травні-червні. Перші 7 днів перебігу хвороби найважчі, тому за хворими пильно стежать медпрацівники. Вони працюють подобово, деякі навіть майже без вихідних, у спекотних захисних костюмах та спітнілих окулярах ставлять крапельниці, збирають аналізи, проводять ретельний огляд, а приходячи після зміни додому мріють просто помовчати. Історії лікарки, медсестри та санітарки — далі у відео.

Поділитись: