Фосфорні бомби, «рускій мір» та ракети: як мешканці Донбасу наважуються покидати свої будинки

«Нам “рускій мір” не потрібен»

Олена сидить на нижній частині двоповерхового ліжка. Чотири таких дерев’яних втиснули в цій невеличкій кімнаті. На сусідньому мирно спить хлопчик. Літній вітер розвіває велику білу фіранку. За столом перед вікном працює за комп’ютером чоловік — іще один переселенець, з яким родина Олени живе в одній кімнаті.

На Олені синя футболка й картаті штани вільного крою. Тут, у центрі для переселенців у Кропивницькому, вона знайшла притулок. Їй 52 роки. Разом із двома синами вона втекла від російської окупації. «Ми довго не могли наважитись, але коли старший син приїхав і сказав, що вони за три кілометри, на бетонці між селами, ми сіли на мотоцикл і поїхали».

1 червня Олена виїхала з Лиманського району, де мала два будинки. Її старшому синові 31, молодшому — 18. Останній ще студент, тож родина хвилювалася, що його відрахують з училища, якщо лишиться в окупації. Але не це було причиною, через яку покинули все.

«Ми ще у 2014 році сказали, що нам “рускій мір” не потрібен. Чоловік був живий, поїхав на риболовлю. Побачив блокпост наших — хлопці стояли голодні й холодні. То він два тижні їм їсти возив із дому. Тут знайшлися такі, що пообіцяли здати», — Олена бере паузу, на очі накочуються сльози.

Через таких сусідів Олена не повертатиметься додому, доки її район не деокупують. Тому не береться прогнозувати, чи тимчасово, а чи назавжди вона у Кропивницькому — місті, де народилась її мама. «Про майбутнє не думала, бо там обстрілюють, і може бути таке, що вертатися вже нікуди».

«І дім так здригнувся — раз і вдруге»

У кропивницькому міському соціальному гуртожитку проживають 98 переселенців, із них 24 — діти, розповідає hromadske директор закладу Віталій Греку. Колись тут була закинута школа, однак у класах зробили ремонт і поселили людей. Пів року переселенці можуть жити тут безкоштовно, а потім потрібно буде платити за комунальні послуги. Їх забезпечують їжею та необхідною гуманітаркою. Віталій Греку проводить екскурсію гуртожитком: показує кімнати на 7-12 людей, пральню, ігрову, кухню.

На кухні зустрічаємо двох жінок. Старша нарізає помідори, навпроти сидить молодша. Ірина Плешко та її донька Вікторія — з Лисичанська. Виїхали втрьох — у Вікторії однорічний син. Лишалися вдома доти, доки за вікном Ірина не побачила фосфорні бомби.

«Я взяла малого і так накрила, — Ірина показує, як закрила тілом маля. — І видно фосфор із цього боку — світло. І дім так здригнувся — раз і вдруге. Вікна по той бік повилітали».

А якось Ірина ледь не загинула. «Біля мене щось розривалося. Дивлюся — гараж горить. Там два трупи, ще третій труп. Завдяки Богу я вціліла». Після цього сумнівів не лишилося — вирішили негайно виїжджати.

Кілька разів упродовж нашої розмови вони емоційно дякують директорові за підтримку. «Найголовніше — це життя. Усе решта — дрібниці», — каже Ірина.

Доки Лисичанськ окупований, Ірина й Вікторія туди повертатися не хочуть — «не люблять росію». Але сподіваються, що другий день народження малого відсвяткують у рідному місті.

«Лягаєш відпочивати і чуєш, як ракети летять»

Директор веде нас до спальних кімнат на другому поверсі. Одна з них найбільша — на дванадцятьох людей. Біля дверей люди лишають взуття, аби не ходити кімнатою взутими. На бильцях двоповерхових ліжок сушаться рушники. На одному з ліжок у блакитній майці на бретелях і в білих шортах із чорними смужками сидить молода жінка. Любові Божко — 29 років. Сюди разом із двома доньками та родиною сестри вона приїхала 2 серпня — з Дружківки Донецької області.

«Лягаєш відпочивати і чуєш, як ракети летять. І думаєш, куди вони зараз прилетять — у твій дім чи в сусідній. Це тяжко морально. Я принаймні доросла, а дітям важко усвідомлювати, що не можна вийти навіть на дитячий майданчик».

У Дружківці Люба працювала фасувальницею м'ясопродуктів. Нині з двома дітьми лишилася без роботи. «Виїхали, тому що життя дітей найдорожче. Навіть якби у спортзалах довелося спати, це краще, ніж перебувати там. Бо не знаєш, що буде завтра і чи прокинешся взагалі».

Тепер у Кропивницькому Любов шукає роботу, адже «поки все не закінчиться», лишатиметься тут, хоча й має бажання повернутися додому. «Ми не здаємося. Заради дітей треба жити і продовжувати шукати майбутнє у цьому місті», — посміхається Люба, дивлячись на своїх дітей, і кличе до себе Вероніку. Вона вмощується на ногах у матері, і я запитую, як їй у Кропивницькому.

«Подобається. Тут люди добрі», — знітившись, відповідає дівчинка.