«Хлопцям потрібна позитивна реабілітація»: як ветеран возить військових до Лурда й долає марафони

«Я багато пив, підсів на амфетамін, переживав нестерпні панічні атаки, кидався до лікарів, бо не міг зрозуміти, що зі мною відбувається: з’являлося відчуття, що вже наступної миті я або заб’юся в епілептичному нападі, або помру від шаленого нервового напруження», — розповідає житомирянин Олександр Швецов.

Той самий Сашко, завдяки якому ветерани з інвалідністю сьогодні пірнають з аквалангами у тропічних морях, їздять у долину гейзерів і беруть участь в інших феєричних проєктах.

hromadske поспілкувалося з Олександром і дізналося, як чоловік зумів перевинайти себе й навчився повертати своїм побратимам смак до життя.

«Я плакав і молився»

«Ти крутий хлопець, який знає сто й один спосіб заробити гроші, ти азартний тусовщик, який іскрить ідеями та запалює будь-яку компанію. А у 2014-му ти за мобілізацією потрапляєш в АТО: Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Щастя. Під Луганськом зазнаєш поранення і втрачаєш ногу. 

Інвалідний візок. Друзі ніяково опускають очі, бо вони не готові прийняти тебе таким. І ти сам теж не готовий — твій металевий протез рік стоїть, схований у ванній кімнаті. Ти не можеш змиритися, що оця залізяка відтепер є частиною тебе. А тобі лише 29», — пригадує Олександр.

Але завдяки кільком поворотним моментам у житті Сашко зміг узяти себе в руки.

Міськрада Житомира виділила йому як ветерану з інвалідністю квартиру. Хлопці, яких запросив зробити ремонт, виявилися колишніми наркозалежними, які пройшли реабілітаційний курс у християнському центрі.

«Хлопці бачили, як я мучуся з бодуна, — розповідає Сашко. — Запросили до себе в центр. Вони молилися навколо мене, щоб Бог допоміг мені позбутися шкідливих залежностей. Там якась така атмосфера виникала, що я сам плакав і теж щиро просив у Бога звільнення. Курс реабілітації — 6 місяців, я пробув лише три дні, бо мої родичі злякалися, що ці люди виманять у мене квартиру і гроші, які я отримав від держави. 

Словом, через три дні я вийшов. Був кінець грудня, повітря морозне і свіже, я його вдихнув і відчув, що все, я не буду більше ні пити, ні курити, ні вживати наркотики. Я до цього сотні разів поривався усе це кинути — і не міг. А тут відчуття повного звільнення», — розповідає чоловік. 

Згодом за порадою друзів Сашко поїхав у французьке місто Лурд, що вже кілька століть славиться своїми начебто чудодійними джерелами. Його все ще мучили головні болі й наздоганяли панічні атаки.

«Туди військові з усього світу приїжджають молитися за зцілення, — говорить Сашко. — Я теж купався у лурдській воді й молився. Мені там сон приснився: якийсь чернець умиває мене цілющою водою і крутить волосся на моїй голові. Після сну мої жахливі головні болі щезли, жодних панічних атак, самопочуття добре. І я захотів інших поранених і покалічених ветеранів привезти в Лурд». 

З цього бажання — поділитися дивом зцілення — і почалися Сашкові ветеранські проєкти.

«Перестаєш гнітитися своєю інакшістю»

На той час Сашко мав власний автобус — планував займатися пасажирськими перевезеннями. Він опублікував оголошення у соцмережах: мовляв, збирає хлопців на поїздку в Лурд, а заодно шукає, хто б допоміг із пальним та готелями в дорозі.

Спонсор знайшовся за кілька годин, а охочих їхати назбиралося стільки, що довелося замовляти великий туристичний автобус. Проєкт отримав назву «Автобус-герой», а кількість виконаних рейсів, як і побратимів, яким показав світ, Сашко вже давно не рахує.

Згодом до підтримки проєкту долучилася Житомирська міськрада, учасники програми «Розсміши коміка», гурт «Океан Ельзи». Пересічні українці теж робили численні пожертви, аби підтримати Сашкову ідею.

Ветерани з ампутаціями купалися в Лурді, каталися Сеною, бачили «Джоконду» в Луврі, прогулювалися Краковом і Прагою, пірнали у Червоному морі. Нещодавно чергова група повернулася з Ісландії, де вперше в житті бачила гейзери і кратери вулканів.

Сашкові хотілося, щоб ветерани навчилися жити з протезами, без сорому пересуватися містом.

«Я 8 років на протезі, довго його освоював, і хочу, щоб хлопці з моєю допомогою зробили це скоріше, — говорить Сашко. — У Європі це просто: там люди не дуже ззираються на групу людей на візках чи з протезами, що намагаються піднятися сходами, сісти у катер. І ти перестаєш гнітитися своєю інакшістю. Я впевнений, що хлопцям потрібна саме така реабілітація — на позитивних емоціях, яка заохочує до активності». 

«Думав, що капець мені»

Сам Сашко у пошуку позитивних емоцій навіть піднявся на Говерлу на протезі.

«Літо, я вирядився в шорти, а на висоті дощ зі снігом! Холодно, все розкисло, слизота під ногами. Я у групі був один з інвалідністю, тож хлопці мені допомагали. Фізично було дуже важко. Спуск зі слизьких схилів — це взагалі божевілля. Думав, що капець мені. А тепер міркую про Тибет — колись обов’язково поїду», — говорить Сашко.

Він також хоче, аби хлопці стрибнули з 90-метрової вежі з допомогою троса або з парашутом із висоти 4 кілометри. Сам Сашко вже стрибав з парашутом — кілька років тому в Одесі.

«Я з’їздив у Польщу, вивчив ситуацію. Інструктор подивився на мою куксу і сказав, щоб у хлопців була не коротша, інакше вони зі спорядження вилетять у момент розкриття парашута. Ми будемо стрибати у зв’язці з інструктором, як пасажири. У кожного на зап’ясті буде камера — зніматимемо себе, щоб потім опублікувати мотиваційні ролики», — розповідає Сашко.

«Я не можу просто сидіти»

Восени 2022 року чоловік вирішив зібрати 800 тисяч гривень на покупку пікапів і бусів для ЗСУ, пройшовши 800 тисяч кроків — від Одеси до Яремча, символічно об’єднавши Чорноморське узбережжя і Карпати. Кожна отримана гривня скорочувала дистанцію на один крок.

«Дуже боліла вціліла нога, бо ж усе навантаження було на неї, — розповідає Сашко. — Я мусив подолати усі 800 тисяч кроків, але за день мені вдавалося пройти в середньому до 12 тисяч». 

Щодня у соцмережах він публікував відеозвіт про свій перехід — хотів максимально поширити інформацію про свою акцію. Так узявся за справу, що коли пройшов лише 100 тисяч кроків, на його рахунку вже зібралося понад 7 млн грн. Іти далі не було вже ні сенсу, ні фізичних сил. На зібрані гроші вдалося придбати автівки для ЗСУ та інші потрібні військовим речі.

А у травні 2023-го Сашко влаштував марафон, аби зібрати кошти на гастроскоп для Головного військового клінічного госпіталю в Києві. Він стартував із Житомира, а його побратим Сергій Храпко, який утратив на війні руку й ногу, — із Києва. Вони йшли назустріч один одному: кожен їхній крок «коштував» 22 гривні. Для госпіталю, в якому колись самі лікувалися після поранення, чоловікам вдалося зібрати 3,5 мільйона гривень.

«Я отримую хорошу пенсію, маю інші доходи, тож можу не працювати заради заробітку, а допомагати людям. Зараз для душевного спокою мені потрібна наша перемога, слід наближати її», — говорить Сашко.

Коли буде «після війни»

До війни на Донбасі Швецов не мав ні часу, ні настрою здобути спеціальну освіту. Працював продавцем, торговим агентом, їздив на заробітки в Польщу. Уже після АТО вирішив служити в поліції, але там від нього зажадали хоч якийсь диплом.

Статус учасника бойових дій дозволив Сашкові безплатно здобути освіту еколога й держуправлінця, але все те не гріло душу. Тепер за власні гроші й для власного задоволення він навчається на факультеті національної безпеки, права та міжнародних відносин Житомирської політехніки.

«Чим займуся після війни? Не знаю. У мене все завжди спонтанно. Зараз думаю, що після перемоги захочу нічим не займатись. Поїхати в Тибет. Якщо пощастить закохатися — то одружитися. Не знаю, чи буду відчувати щастя в день перемоги. Можливо, будуть якісь інші емоції», — каже чоловік.