Про спокій «ДахиБрахи» та ковчег ГОГОЛЬFESTу — велике інтерв'ю з режисером Владом Троїцьким

Режисер Влад Троїцький та музикант Марко Галаневич співпрацюють понад 10 років. Серед результатів — спільні постановки театру «ДАХ», етно-хаос гурту «ДахаБраха» й організація ГОГОЛЬFESTу.

У нашому «Великому інтерв’ю» вони поговорили про зміни в культурі за останнє десятиліття, спокій «ДахиБрахи» і продуктивність Dakh Daughters, нову енергію проекту «ЦеШо», а також те, що надихає працювати далі.

Культура і зміни

Влад Троїцький

Театральний режисер і культурний діяч. Заснував театр «ДАХ» і ГОГОЛЬFEST. Співпрацює з гуртами «ДахаБраха», Dakh Daughters і «Театром-Пральнею»

Марко Галаневич

Учасник гуртів «ДахаБраха» й OY Sound System. Разом із «ДахоюБрахою» виступав в ефірі BBC. Грав на фестивалях по всьому світу, включно з Glastonbury

Марко Галаневич (зліва) і Влад Троїцький (справа), hromadske.ua 

Марко Галаневич: Розкажіть про тенденції культури в Україні за останні 10 років.

Влад Троїцький: Я щодалі все більше бачу, що в Україні нема прошарку людей, які розуміють важливість культури, того, що вона формує і створює націю. Формально вона існує — фольклор, все таке, але те сучасне мистецтво, яким ми маємо бути представлені в світі та в країні — цього розуміння взагалі нема. Нема навіть інституції, яка б системно цим займалася.

Є мінкульт.

 Ні, мінкульт займається обслуговуванням старих театрів, хорів.

 А хіба старе — це не культура?

Вся суть нашої старої культури — це репродукція того, що вони колись зробили. У них є функція жити вчорашнім днем.

А культура — це постійні зміни?

Ні, звичайно є надбання, є те, що варто зберігати, але варто й робити щось нове. Це нове, по ідеї, і є обличчям держави. Але все одно потрібно цінувати недавнє. Навіть нашого чарівного Оглобліна. Це великий режисер був, реально великий режисер. Але чи пам'ятають про нього? М'яко кажучи, навряд чи.

Чекайте, ви ж сказали, що потрібно про нове говорити, а зараз говорите про те, що було колись.

 У цьому інша історія, навіть тренд. Забувається те, що було навіть нещодавно. Якісь реальні роботи. Наприклад, якщо зараз питаєш про Жолдака — режисера світового рівня, про нього майже ніхто не пам'ятає.

Так, тому що його немає у культурному полі.

Ну, в світовому культурному полі є. І ми цим можемо пишатися, говорити, що він українець, тому що він не шифрується, всюди каже, що він українець. Згадують Лозницю, слава Богу. Але є певна планка, до якої ти прагнеш, якісь камертони. Якщо раніше медіа навіювали тобі катастрофічну повістку світу — завтра апокаліпсис, корупція, АТО, Путін, Трамп, мігранти, терористи — то були й речі, на які можна було спертися, знайти дорожню карту. Ну от як церква — щоб покаятися, висповідатися, причаститися. Зараз це не настільки актуально, особливо у центральній та східній Україні. Виходить, що людина залишається віч-на-віч із цим нав'язуваним апокаліпсисом, що увесь час насувається.

Марко Галаневич і Влад Троїцький, hromadske.ua 

Отже, за 10 років ви жодних позитивних тенденцій та змін не знайшли?

Ну, теж не зовсім так. Все ж людина не може постійно жити у відчутті, що вона втратила власне життя. Тому все одно є паростки. Наприклад, дуже цікава сучасна українська література. І це для мене феномен магічного реалізму, що продовжує традицію Гоголя, є реплікою латиноамериканській. Починається кіно. Шедеврів мало поки що, але життя є. Щодо музики — вона є. Особливо для мене цікава нова академічна музика. Українські сучасні композитори — вони реально світового рівня. Починаючи від таких стовпів, як Сильвестров, Станкевич, Скорик, і до молодих, як-от Антоша Байбаков, Ілля Разумейко, Рома Григорів, Олексій Ретинський. Це реально круті композитори.

Тобто навіть оця, зашкарубла система культури, вона може продукувати...

Зазвичай це продукція незалежна, тобто це не відбувається у державних інституціях.

Але все одно освіту вони отримують у державних вишах.

Ну, це наперекір освіті. Це теж парадоксальна історія, тому що освіта має за мету зафіксувати тобі вчорашній день. Як той же Карпенка-Карого.

Марко Галаневич, hromadske.ua 

Але це ж нормально, вони дають базу. Вчорашній день — це база, на яку ти можеш опиратися і робити щось вперед.

Освіта, по ідеї, особливо у сучасному світі, має на меті навчити шукати, шукати мови. Не фіксувати тобі, умовно кажучи, якийсь один канон.

Тобто освіта — це google?

Ну, ні. Ти ж маєш розуміти. З одного боку, так, звичайно,  і google теж...

Освіта не потрібна?

Ну, ні. Дивись, коли кажуть «експериментальне мистецтво». Зазвичай цим прикриваються, коли нічого не вміють. Щось робиш, називаєш це експериментом. З точки зору академічної науки, експеримент — це коли ти знаєш базис, теорію. Потім висуваєш гіпотезу. А потім, на експерименті, перевіряєш дієвість твоєї гіпотези і розробляєш нову теорію, що підтверджує твою гіпотезу. Власне, так іде нормальний академічний розвиток.

Насправді, у мистецтві схожа штука. Але те, чому тут вчать, з театру (що мені відомо) — це, грубо кажучи, 3% з того, що відбувається в театральному світі. А там розвитком освіти і просторів для молоді займається держава — вона інвестує в майбутнє. Тобто, ти формуєш ці простори, де починається каталізація — створення нових смислів, нових образів.

Міністерство культури має це робити?

Ну, напевно. Але не в рамках старих інституцій. Бо в мене є ця моя стара метафора: «Не можна робити реформу на кладовищі».

ГОГОЛЬFEST: раніше і тепер

Марко Галаневич: Перейдімо до Гогольфесту. Як він змінився за 10 років: з чого починали, що планували з нього зробити і в що він виріс?

Влад Троїцький: Оскільки ти стояв біля витоків, то тобі нема про що розповідати, але зіграймо в цю гру, поностальгуймо.

Ну, по-перше, він був придуманий в Лондоні, під час наших гастролей з «Макбетом». Я тоді подумав, що було б круто зробити фестиваль. Просто театральний не вийшло б зробити, бо нема свого базису театрального, тому потрібно поєднувати різні види мистецтва. І ми тоді, у вересні 2007 року, зробили перший фестиваль, на швидку руку, буквально за місяць. І насправді був резонанс.

Ця подія відразу прозвучала.

Марко Галаневич і Влад Троїцький, hromadske.ua 

Після цього ми продовжували робити фестивалі, які надалі накопичували свій багаж. У мене спершу була наївна ідея, що я зроблю один, максимум другий, а далі держава підставить своє міцне плече і все буде дуже прекрасно.

Я пам'ятаю, ви тоді казали: «Як це можна не помітити? Це ж потужний культурний вибух у центрі столиці».

І загалом в Україні. Але не особливо є фідбек. Хоча минулого року місто Київ дало мільйон гривень на фестиваль.

Помітили, можна сказати, на 9-й рік.

Я сподіваюсь, що ця традиція триватиме, хоча це дуже мала частина бюджету. Але оглядаючись назад, хоч я це і не люблю, можна побачити, яка чудова історія сталась. Коли вся наша компанія «ДАХу» відчистила цей Арсенал, він задихав якоюсь дивовижною енергією.

Влад Троїцький, hromadske.ua

Ми тоді заповнили всі два поверхи і підвал, фактично три поверхи. Навіть зараз, у напівосвоєному Арсеналі, немає таких масштабних подій. І це романтичне відчуття...

От як у вас тримається це романтичне відчуття десятий рік поспіль? Ми багато обговорювали це. І всі працівники, які дуже важко видихали після ГОГОЛЬFESTу і думали, що вже стільки проблем було, може, все тоді? Чи є сенс це робити? Де ви віднаходите в собі духовні сили?

Є в одній п’єсі КЛІМа оце «дерзай». Оце відчуття «дерзновения» і, може, дитячість, наївність, розуміння, що це важливо мені, важливо цим десяткам тисяч людей, для яких це є певним камертоном. Ну, от цього року нам присудили звання європейського фестивалю.

Це новина, я вас вітаю. На 10-й рік ви стали європейським фестивалем де-юре. А що це дає і хто присудив?

Ну, є європейська асоціація фестивалів і ми туди увійшли. Там є ще одне коло, найтоповіших фестивалів, і якщо ми туди потрапимо — а за всіма параметрами ми підходимо — то це буде статусно.

Марко Галаневич і Влад Троїцький, hromadske.ua 

Минулі кілька років ми рухалися концепціями фестивалю. Першого року це було «Своїми силами», потім «Мистецтво війни, миру і любові», потім минулого року «Вавилон». І цього року в мене таке відчуття, що будемо робити «Ковчег». Одразу виникає асоціація з ящиком, з «кожній тварині по парі», потопом. Але для мене це дещо інше. Якщо повернутися до цієї апокаліптичної інформації, коли на тебе несеться цей потік трешової інформації, це і є потоп. І місце порятунку — що це? Чи можна його побудувати? Тому що ковчег — це не лише місце. Це набір правил. Це вибір: що ти візьмеш з собою, як будеш спілкуватися всередині, як вибудуєш систему довіри, співтворчості, як відбувається комунікація, як формуються внутрішні інформаційні потоки? Це предмет дослідження фестивалю. Але це буде і реальний простір ковчегу. Ти приходиш і розумієш, що ти не лише спостерігач, але й реальний учасник.

Кожна людина може стати учасником? Це як фестиваль Burning Man — там немає глядачів — всі беруть участь?

Так, є кілька ідей і якби у мене був ресурс, я б точно їх реалізував. І цьогоріч у нас виходить непогане партнерство — StarLightMedia стає нашим партнером, ВДНГ, Центр Довженка. Тому це буде серйозний результат.

Будуть дві локації — ВДНГ та центр Довженка. ВДНГ буде працювати у форматі вікенду (з п’ятниці по неділю), а в будні події відбуватимуться в центрі Довженка.

Отаку ми зробили гарну презентацію майбутнього фестивалю.

Від Porto Franko до Одеського кінофестивалю

Влад Троїцький: Ще про великі плани цього року. Є фестиваль Porto Franko. Минулого року була ініціація — пройшов спільний фестиваль Porto Franko Gogol Fest. Це дуже хороша історія, адже колись Рома Григорів, вражений ГОГОЛЬFESTом, захотів зробити схожий фестиваль у своєму рідному місті — Івано-Франківську. І він зробив. Але тоді це було важко й потім історія законсервувалася.

І от минулого року ми його вирішили відновити. ГОГОЛЬFEST допоміг з логістикою, менеджментом і все пройшло успішно. До організації підключилися місцева адміністрація, бізнес і цього року вони вже самостійні. Там буде дуже крутий, серйозний фестиваль.

Марко Галаневич і Влад Троїцький, hromadske.ua 

Потім буде Atlas Weekend — теж дуже крута історія, яку робить Діма Сидоренко. Ми там будемо робити дві опери: «IYOV» і «Babylon». А також нічні події — з Katya Chilly і з NOVA OPERA.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Чим нова NOVA OPERA? Розповідають творці опер «IYOV» і «Вавилон»

Потім будемо з Dakh Daughters робити відкриття на Одеському кінофестивалі.

Нова енергія «ЦеШо» і спокій «ДахиБрахи»​

Марко Галаневич: А розкажіть про цей звук, що зараз нам заважає на фоні.

Влад Троїцький: Це новий, абсолютно бомбовий проект «ЦеШо»...

Шо це?

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Театр-Пральня: молодість, гра і вигадки

«ЦеШо». Проект виник на основі Театру-Пральня, вони лялькарі. Прекрасні дівчата та хлопці, зробили одну виставу. Дуже самостійні, драйвові. Спочатку я познайомився з Марічкою, а потім, коли побачив їх усіх, то зрозумів, що з них може вийти щось дивовижне. Зрозуміло, що вони фанати «ДахиБрахи» і Dakh Daughters, це відчувається в їхньому початковому репертуарі, але зараз це щось зовсім інше. Це ніби і кабаре, і ляльки, і дуже юна енергія. Вийшов дуже соціальний проект, дуже гострі тексти й інша енергія. Тому що «ДахаБраха» — це вже монстри...

Та не те слово — мастодонти (сміються — ред.).

За вами тисячі виступів і це вже спокій. Тому в останньому диску «Шлях» є це право на неспішність роздумів. Це дуже класно, я дуже люблю таку енергію, але це інше.

Dakh Daughters — це сильні молоді жінки. Вони всі багато «народжують» і у цьому теж є щось своє...

Як ви казали, «беременские музиканты»...

Так, в них є відчуття свободи, але є і зрілість. Крім того, це школа театру — все ж 14 років, ці дівчата робили ГОГОЛЬFEST, брали участь у купі спектаклів.

А цей проект — вже зовсім інше. Мені це цікаво, тому що у нас чотири музичних проекти, ще ж NOVA OPERA, і всі настільки різні, тому мені, як відомому композитору... (сміється — ред.)

Ну, так, я — відомий музикант, ви — відомий композитор

Обоє не знаємо нот. Чи ти вже знаєш?

Я трохи знаю. Вже вивчив. Не всі, але... (сміються — ред.)

Тому в цьому щось є. Традиція українського музично-драматичного театру — це реальна нафта.

І в «ЦеШо», з одного боку, музична традиція, але одночасно вона розімкнута у світ. Коли ти бачиш світові тренди, але не копіюєш їх, а всотуєш. У мене колись був образ України, як у Гете був образ «всесвітньої жіночності» у «Фаусті», як матка, що приймає у себе і може народжувати чарівних дітей, якщо у тебе нема комплексів. Як «ДахаБраха» — абсолютно чарівна дитина. Всі розуміють, що це з України, але ти все одно чуєш арабську, болгарську, японську музику.

Так, кожен може почути те, що хоче.

Марко Галаневич, hromadske.ua 

Тобто вам, як я розумію, потрібна постійно нова, свіжа кров для експериментів? Адже «ДахаБраха» вже пішла кудись далі, стала вже майже окремим проектом, ми рідко буваємо в Україні. Dakh Daughters теж постійно в Європі.

Ну, дивись, з вами все одно разом придумували останній альбом. Так само і з «Дотерсами». Зрозуміло, що є місце сили, в яке ти повертаєшся. Зрозуміло, ви всі дорослі люди, але є дім і це ваш дім.

У цьому нам пощастило однозначно.

Знаєш, я часом шкодую, що в мене тут нема такого велетенського театру, як в Аттили Віднянського в Будапешті. А з іншого боку, може, саме це дає винахідливість і бажання «дерзать».

У мене є ще одне підступне питання, яке мене просили запитати колеги з «ДАХу». Розкажіть про свою мрію, Владе.

Ти знаєш, жити. Все. Не втрачати дитинство. У мене зараз дуже дивний стан. Ми тут багато згадували, але це вже фактично не моя історія. У мене немає вчорашнього дня.

І фактично, хоч я і розповідаю про плани, це теж лише туман. Все одно, кожен день — це диво, яке дароване небом, Богом, долею. Коли я обіймаю дружину, доньку, говорю з сином, приїжджаю на репетицію, просто бачу небо, дерева. У цьому щастя і є.