ENRU

«Якщо в тебе загубився контакт з людьми — йди з політики», — інтерв’ю з Русланою

Співачка Руслана Лижичко — для багатьох символ двох революцій — Помаранчевої і Революції Гідності. Після початку війни з Росією вона долучилася до обміну полонених, п'ять разів була в Донецьку, останнім часом співачка не в епіцентрі політичних подій.

Громадське поговорило з Русланою про відповідальність політиків після Майдану, нове покоління, розпитало, що вона думає про президентство Вакарчука, а також про Донбас і Крим.

Що ти насамперед згадуєш про Майдан?                           

Я боюся казати, що Майдан — це історична подія, бо розумію, що це будуть книжки, фільми, ролики, які дивитимуться і згадуватимуть: от у цьому светрі я був на Майдані,  а тут у мене такі прапори. Мені здається, ніби я щойно з Майдану прийшла до тебе на інтерв'ю і тепер знову треба йти на Майдан. Я у цьому тонусі, іноді серед ночі можу прокинутися і в мене буде враження: «А як там, на Майдані?» Воно не може бути в минулому. Воно зі мною просто зараз.

Тобі не здається, що ти в цьому самотня? Далеко не всі мають ті вібрації і для когось це все-таки вже історія.

Знаєш, коли хоча б один ліхтарик на Майдані був запалений, я знала, що Майдан є. Якщо одне серце страшенно вірить у перемогу — так і буде. Я не переживаю, скільки людей пішло займатися своїми справами. Я знаю, що ці люди в будь-який момент покинуть усе й знову прийдуть на умовний Майдан, аби довести до кінця справу, яку ми почали.

А за що ти переживаєш?

За те, що моє покоління — покоління молодих політиків може прийти, але не дати того спалаху, удару, може не дотиснути. Найєм — один з яскравих сучасних молодих політиків — скаржився, що недостатньо ресурсів, скажімо, медійних, проти олігархічної влади.

В Україні, попри Майдан, усе одно система укорінилася, ще більше себе захистила. Корупційна система, проти якої ми виходили на Майдан, сьогодні має імунітет, нині вона будь-який прояв мирного протесту називатиме «зборищем божевільних».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «В Україні існує поділ на тих, хто хоче змін і тих, хто їх боїться»

Ми щойно дивилися багато відео з Майдану: тут Найєм поряд з Юрієм Луценком, з Єгорем Соболєвим, далі — Таня Чорновіл. Усі разом. Сьогодні багато з них не хочуть розмовляти один з одним публічно. З одного боку видається — знову ця «Чорна рада», хоча ніби ж і очевидна річ — треба об’єднуватися. Де межа? З ким можна об'єднуватися, а з ким залишатися принциповими й казати: перепрошую, але цій людині я руку не потисну.

Ну, не можу сказати, що сьогодні не потисну руку комусь, з ким стояла на Майдані. Я намагатимусь достукатися, докричатися, допроситися до останнього, доки не наробили помилок, сказати: «Ти нині займаєш цю посаду — зроби все, поки не пізно». Люди, які після Майдану взяли на себе відповідальність за Україну, вони бавляться з вогнем.

Сьогоднішня команда, що її ми називаємо владою, зробила багато хорошого. Вони назвалися людьми, які принесуть мир. Можливо, це суб’єктивно, але я абсолютно свідомо кажу: нібито і Декларація відбулася, ніби щось з того і створили, однак усе зроблено лиш наполовину.

Давай розберемося, що від лукавого? Нам дали Декларацію як прояв їхнього чистосердя. Ці політики стояли на Майдані, вони нібито визріли, прониклися цим духом людським, цією вірою. Люди вірили до останнього, що вони нарешті щось зроблять, хоча ми всі й були «обломані» після Ющенка і Помаранчевої. Ми боялися знову зневіритися. Але в якийсь момент ми повірили. Давай називати речі своїми іменами. Ми не мали вибору. Ми повірили, що ці люди з Майдану стануть владою та якийсь лад наведуть, дійсно зупинять агресію Росії, спробують розв’язати ситуацію з окупацією Криму і Донбасу. Розв’язують? Щось я не бачу.

До чого я веду? Те, що задекларувала команда, яка прийшла до влади після Майдану, — це було щиро? Чи вкотре вони лукавили, маніпулювали і казали: «Ми вам дамо це, неодмінно дамо, лише почекайте, люди, дамо, дамо, дамо». А самі вирішують якісь власні справи, щоб якось це все перевести чи в бізнес-проекти, чи отримати комерційні вигоди.

Є речі, які би мені показали, що в країні відбуваються ґрунтовні зміни. Чому я зараз це кажу? Зовсім не для того, щоб повернулася влада така, як Тимошенко, Медведчук чи Ахметов. Не потрібно таких людей у владі. Усе, ми цей урок засвоїли. Є люди, які скривдили Україну, й ми ні за гречку, ні за які обіцянки не маємо права повертатися до такого минулого. Але ж сьогодні в політику приходять молоді люди. І я хочу зараз до Найєма звернутися: які ресурси потрібні? І ви, молоді політики, очікуєте, що вам ці ресурси прийдуть і віддадуть, чи ви просто позакриваєте телеканали з антиукраїнським контентом? Чи що ви зробите? Як ви візьмете цей ресурс?

Я звертаюся до всіх до молодих політиків зараз, зрозумійте: найбільший ваш ресурс — люди. Не ставтеся до них так, ніби їм треба постійно промивати мозок. Ідіть до людей, організовуйте зустрічі, спілкуйтеся. Це й буде вашим ресурсом, більшого ресурсу для молодих політиків немає і бути не може. Старше покоління політиків — олігархічна влада, яка ніколи до людей не піде, бо знає, що їх просто розірвуть.

Співачка Руслана Лижичко на барикаді на вулиці Грушевського, 10 лютого 2014 року Фото: EPA/SERGEY DOLZHENKO

Чи є в тебе відчуття, що антикорупційна боротьба відбувається десь далеко від людей, на Печерських пагорбах. Що активісти не відчувають людей. Так само є багато розмов про те, що багато залежить від самого суспільства і щось дуже складно буде змінити, доки люди й надалі переходитимуть дорогу на червоне світло, так само даватимуть хабарі…

Не можна перекладати відповідальність на людей. Якщо ти йдеш в політику, то береш на себе відповідальність. А якщо ти йдеш у політику відповідати за людей, а потім перекладаєш вину на них, кажеш: люди, ви просто мене не розумієте чи в нас з вами загубився контакт? Це якийсь абсурд. Загубився контакт з людьми? — іди з політики. Якщо я виходжу на сцену і мені не плескають — публіка винна чи я? Звичайно ж, я. Тому кожен політик, що має програму, чіткі наміри, мусить насамперед базуватися на аналітиці, пов’язаній із соціальними проявами.

Ми кажемо: давайте подолаємо корупцію. Давайте почнемо з того, що є безліч бідних людей, які сьогодні не можуть купити собі хліба. Давайте почнемо з цього найнижчого рівня життя в Україні. Чому ми не мислимо цією категорією? Добре, що ми з тобою маємо, у що вбратися, де поїсти, де поспати. А давайте подумаємо про тих, кому нині найгірше, хто соціально не захищений, хто соціально не забезпечений і не зі своєї вини. Це є переселенці, це пенсіонери.

Ти кажеш, що говорила б з тими, з ким була на Майдані. Ти телефонуєш їм? Що тобі відповідають, і хто ці люди? Говориш із президентом, з прокурором, з тими, хто на той час був легкодоступний?

Після Майдану я найбільше спілкувалася, звичайно, з молодими політиками. Мені ці люди ближчі, і від я них маю більше відповідей.

А з президентом?

Із президентом я спілкуюся в день свого народження, коли Порошенко мені телефонує, щоб привітати, мені дуже приємно. Він щороку це робить, щороку каже абсолютно щирі, теплі слова. Це єдиний раз, коли ми з президентом спілкуємося.

Найбільше я сьогодні співпрацюю з прем'єром Володимиром Гройсманом. Мій досвід роботи з урядом найбільш ефективний: і по Карпатах, по збереженню Карпатських пралісів. Спілкування з Парубієм на другому місці за ефективністю. Тобто я з Андрієм на контакті, ми разом дивимося, які закони найнеобхідніші. Інколи я йому просто телефоную й пропоную взяти участь у тому чи іншому проекті.

З Кличком спілкувалася багато разів, з ним теж на контакті. Яценюка я бачила один раз, не вдалося нормально з ним поговорити: якийсь він був стурбований, не надто налаштований до розмови. З Турчиновим один раз бачилася, один раз з Аваковим.

З Юрієм Луценком останнього разу я не змогла поговорити так легко, як говорила на Майдані. Я намагалася йому пояснити, що в Карпатах величезні проблеми, що вирубку лісів таку, яка є зараз, треба негайно зупинити. Він сказав, що ліс для того, щоб його рубати. Я вступила у страшенну суперечку. Я не почала з ним сперечатися гостріше, бо зрозуміла, що він — генеральний прокурор, і мені не хотілося говорити Юрі все, що думаю. Хоча те, на яких  посадах ці люди нині, я поважаю, бо це державні посади, і це для мене має значення, як не дивно.

Тому, коли я критикую людей, які займають ці посади, абсолютно відповідально ставлюся до своїх слів. Хоча дещо сказала б їм в очі, незважаючи на посади, усім абсолютно, з ким стояла на Майдані.

Насамперед, якби я мала можливість спілкуватися з президентом Петром Порошенком, з Юрієм Луценком, якби я прямо зараз дивилася в очі Парубію, Яценюку, Тягнибоку, Кличку Віталіку, Турчинову, Авакову, якщо була б зараз така ситуація, як на Майдані, я би сказала: кожна секунда нашого життя, вашого перебування в політиці коштує величезної відповідальності. Думайте, що ви робите. Проаналізуйте ще раз власні вподобання. Проаналізуйте ще раз цінності. Ви стояли з нами на Майдані. Ви казали про гідність, казали про незалежність і свободу. Усі ці промови записані, — люди можуть підняти й подивитися. Чи ці слова дійсно сказані від щирого серця, чи ви дійсно рятуєте країну, чи ви не лукавите, чи ви йдете курсом, який нам обіцяєте.

Не грайте в подвійні ігри. Займіть одну позицію, станьте командою. Об’єднайтеся всі, не влаштовуйте цирк. Ви чудово розумієте, які мають відбутися дипломатичні переговори всередині країни, щоб об’єднатися проти одного єдиного ворога, і ми знаємо його ім’я. Сьогодні на порядку денному — урятувати Україну.

Скажи, а тебе хтось з них розчарував, на якомусь особистому рівні?

Я не розчарувалася лише тому, що не було великих сподівань. І, можливо, команда при владі вважає, що вони зробили як могли і все що могли. Але чи розуміємо ми всю небезпеку? Чи лікар, який взявся врятувати Україну, дійсно усвідомлює, що він лікар. Чи це просто «давайте, щоб не боліло»?

Руслана Лижичко (в центрі) під час флеш-мобу біля представництва ЄС в Україні на підтримку євроінтеграції, 18 грудня 2013 року Фото: Віктор Сербин/УНІАН

Тебе дуже критикували після поїздки в Донецьк. Ти залишаєшся активною, пишеш у соціальних мережах, але про Донбас, про Схід усе одно меншою мірою. Як часто ти там? Як ти тоді поставилася до критики і до того, що частина суспільства не сприйняла це?

Я дію від власного імені, дію від серця. Піді мною немає ні політичної сили, ні політичних намірів. Усе, що я роблю, роблю як відомий голос, що може бути почутим.

Я намагаюся користуватися популярністю, щоб допомагати з проблемами, якими, як я бачу, ніхто не займається.

Коли постало питання звільнення військовополонених, мені було страшно, у мене було враження, ніби нікому це так не боліло, як мені.

Я і стояла під Адміністрацією президента за кілька днів до Іловайського котла, і одразу перша ж і поїхала… У мене був концерт у Дніпрі для військових, там я зустрілася з офіцерським корпусом. Я сама попросила їх взяти мене для того, щоб привезти хлопців, які потрапили в полон після Іловайська.

Перша поїздка якраз була пов’язана з трагедією під Іловайськом. Мені було дико, що ми формуємо армію, але не опікуємося кожним солдатом. Нам все одно, що сталося з тим одним українським солдатом, який, приміром, потрапив у полон. Це не армія! Ми не будемо мати сильну армію, якщо не будемо боротися за кожного свого воїна.

Я їздила в Донецьк п'ять разів. Після Іловайська я приїхала і мені кортіло дати якусь інформацію людям, тому що на той момент розгорталася одна з найбільших інформаційних воєн. Такого, напевно, сильного, агресивного наповнення інформаційного простору ніколи не було. Тоді нас усіх розтрусили, розлютили. Тоді, напевно, хотіли розігнати війну по повній програмі. Не вдалося.

Особисто привезла з собою 42 хлопця, двоє з них були батьками ще ненароджених дітей. Я щаслива, що вдалося, навіть ціною критики. Та це й не мало значення. Однин з тих хлопців, якого я привезла — це снайпер з батальйону «Донбас». Це був двоюрідний брат співачки Жені Власової. Вона мені зателефонувала й сказала: «Я тебе дуже, дуже прошу: зроби все, що можеш, бо ніхто мене не чує і ніхто мені не допоможе. Мій брат там».

І я поїхала тільки заради одного нашого солдата. Я привезла одного нашого снайпера! Ти прекрасно розумієш, що сепаратисти снайперів не відпускали. Як я його привезла — досі не розумію. Як ми взагалі вдвох живі приїхали назад!

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Документальну стрічку Мустафи Найєма і Богдана Кутєпова «Контакт» про обмін полоненими на сході України.

А що було далі з переговорним процесом, з обміном? Що ти продовжувала робити?

Я зрозуміла, що мене втягують у політичну петлю, й вискочила зразу з цього, тому що я вважала себе ефективною діяти на межі. Звичайно, я завжди розуміла, що мене використовуватимуть, російська пропаганда… ти ж чудово розумієш, хто розганяв проти Руслани негатив. Однозначно — Кремль, російська пропаганда. У них величезні ресурси, вони витягують з контексту мої фрази, вони ними маніпулюють дуже вдало.

Єдине, про що ніколи не пошкодую, це те, що я закликала до миротворчого процесу. Якщо стоятиме питання, проливати українську кров чи зберегти хоч одне життя українцеві, я однозначно оберу друге. Я в цьому плані займалася і займатимусь народною дипломатією.

Руслана Лижичко (четверта праворуч у другому ряду) з представниками Центру з обміну полонених, політиками та журналістами у колі військовослужбовців, звільнених з полону бойовиків самопроголошеної «ДНР», Днепро, 7 вересня 2014 року. У той день до Дніпропетровську приїхали 15 військовослужбовців, звільнених з полону Фото: Юлія Трембач/УНІАН

За чотири роки після тих подій, коли ти восени 2014-го туди їздила, є люди, які абсолютно не приймають позицію будь-яких перемовин з бойовиками…

Ні, очевидно, що тепер уже дипломатично процес утрачений. Можливо, тоді й треба було діяти, динаміка тоді була така, що сепаратисти були ще розгублені, вони могли ще якісь ухвалювати рішення. Нині вони своє вже відспівали, вони абсолютно залежні й нічого не робитимуть самостійно. Момент утрачено. І політики якраз і мали б відчути цей момент, скористатися ним.

Я згадую одну розмову на Майдані, це було після подій 19 січня, коли люди загинули. Ми ходили по Грушевського, по цьому згарищу, і якийсь дідусь, сказав: «Ви передайте там Кличку, щоб він їхав у Донецьк і говорив з людьми». І мені здавалося, якщо я це покажу, він, можливо, почує. Тепер я теж розумію, що якийсь момент, коли можна було говорити з Донецьком і Луганськом, утрачений. Однак люди там лишилися.

Українці залишилися.

Багато людей, які виїхали через небезпеку чи з політичних причин, нині відчувають, що тут їм не всі раді, це вже не секрет. Що б ти сказала цим людям? Не всі готові говорити і звертатися до них, бо це не популярно.

Коли деякі політики кажуть лише те, що можна, що не вдарить по їхньому рейтингу — це доволі боягузлива позиція. Я розмовлятиму з людьми, якщо це допоможе і врятує ситуацію, мені дійсно абсолютно байдуже, що буде з моїм ім’ям. Я буду розмовлятиму, ламатиму ці стереотипи, намагатимусь робити все для того, щоб отримати на карті знову ту Україну, яку я мала при народженні. Я народилася, коли Україна була такою. І я донині не сприймаю, що її чомусь на якусь частину стало менше.

Коли  думаєш про схід, війну, що тебе найбільше бентежить?

В якийсь момент ми стаємо байдужими до певних речей. Тому хай кожен сам себе спитає: наскільки я не байдужий, що нині відбувається з моєю країною, що з нею буде далі, що з Кримом, що з окупованими територіями, наскільки мені не все одно і що я можу для цього зробити?

Я багато разів питала себе про це. Чи, можливо, ми просто змирилися з тим що відбувається? Ніби почекаємо, що з цим дальше буде. Мені здається, поки ми не поставимо вимоги перед політиками, вони так і діятимуть, аби було зручно і вигідно їм. Поки ми самі не відчуємо свою соціальну активність і відповідальність, воно так і буде. Ми маємо навчитися користуватися тим, що нам дав Майдан, правом голосу.

Руслана під час виступу у першу річницю Євромайдану, коли згадували побиття студентів у ніч з 29 на 30 листопада 2013 року, Майдан Незалежності, 30 листопада 2014 року Фото: EPA/ROMAN PILIPEY

Ти підтримуєш закон квот української музики в ефірах?

Правда завжди посередині. Не можна завжди кидатися з краю до краю. Державники правильно роблять, вони мають це робити. Нищук має дійсно пропагувати українське, Кириленко має пропагувати українське, Парубій має пропагувати українське, що вони і роблять. Усі на чолі з президентом мають сказати: українське, українськомовне, українське по суті, по духу — це творення держави. Але ми ж не Радянський Союз, коли ми нав’язуємо сокирою по голові, а незгодних — у Сибір. Мають ухвалюватися закони, створюватися умови, мають бути пільги тощо абощо.

З іншого боку, ми — держава демократична, маємо дати свободу абсолютно всім. У цім процесі українське має прийти природно, щиро, з андеграундом. Я 90-ті згадала, тоді ми просто хотіли розвивати українську музику, у нас був мільярд ідей. Поговори зі Скрипкою, Вакарчуком, Пономарьовим. З Іриною Білик, вона тоді українською співала, Ані Лорак тоді українською співала, Таїсія Повалій тоді українською співала. Усі співали українською. Усе було іменем України, тоді, у 90-тих. Я хочу, щоб це нині знову сталося.

Не секрет, що Славко Вакарчук іде в президенти. Про це говорять. Він учиться на заході, він комунікує. Ви зі Славком були депутатами після Помаранчевої революції. Як ти взагалі до цього ставишся?         

Знаєш, ти напевно перша, хто мене про це публічно питає. Бо так само, як і багато українців, я завжди питала, чи він серйозно це анонсує, чи він ще це приховує, чи він хоче, але вагається тощо. Так чи йнак, він належатиме генерації молодих політиків. Вони для мене відбудуться, коли проявлять певну силу.

Я хочу розуміти посилання, я хочу розуміти інновації, прогресивне, я хочу розуміти професійне. Одна справа, відчувати публіку на стадіонах, зовсім інша — творити державу. Як усе це буде на практиці… Якщо мені Славко продемонструє практичність, я буду першою, хто скаже «так». Я його підтримую. Але я хочу розуміти, що крім риторики і промов, буде конкретика, конструктив, і це буде потрібно моїй країні.

Чи я ставлюся всерйоз до нього? Чому ні. Славко, відчуваю, Україну любить, він львів’янин, я його знаю багато років і такі люди, зокрема, теж мають право бути президентами, претендувати на цю роль.

Коли я почну сприймати його як політика, а не музикантом, залежить від його діяльності, як він це все поєднуватиме чи не поєднуватиме. З власного досвіду можу сказати одне: я була в політиці і мені надто важко відмовитися від сцени. Сцена дає набагато більшу силу, щоб змінити людей і дати людям щось краще. Мене політика не переманила, я не відчула, що моя арена там, я відчула, що як музикант зроблю набагато більше в політиці.

Які рішення Славко ухвалює для себе, я не знаю. У якийсь момент він має зрозуміти, що бути і музикантом, і політиком одночасно дуже важко. Доведеться стати або одним, або іншим. Якщо ж він справді вирішив піти з музики в політику, рано чи пізно буде якась його заява. Наразі ж це здогадки, розмови, не більше.

Ти з ним говорила?

Це наша приватна розмова, я не буду зараз казати, що ми з ним обговорювали. Ми багато говоримо про політику, дуже багато. Востаннє ми розмовляли влітку. Ми стрілися 4 липня, на день незалежності Америки, і говорили дуже багато... Але є речі, які має анонсувати він. Я повторюю: якщо я відчую в ньому силу, я його підтримаю.

Суспільство гостро критикує музикантів, які або залишаються аполітичними, або зараз виступають у Росії. До останніх здебільшого агресивне ставлення. Як ти взагалі до цього ставишся, приміром, до Ані Лорак і решти?

З одного боку, можна сказати, що музиканти мають залишатися поза політикою. По відношенню до України це несправедливо, сьогодні Україна на такому важкому етапі становлення, цей етап дуже непростий і кожен публічний голос, а надто голос музиканта — гіперпублічної людини, — кожен таких голос має величезне значення.

Я хочу звернутися більше до молодих артистів, бо це інше покоління. Вони вже напевно відчули іншу аудиторію і, можливо, вона стала ближчою. Можливо вони відчули, зокрема, й запах грошей —  не без того, повір. Я не хочу критикувати.

Хочеться, щоб молоді артисти, які стають популярними, просто пам’ятали, що вони — українці. Повірте, в Україні прекрасна публіка,  найкраща публіка, українців у світі дуже багато, ви зможете з українською піснею, з українським контентом бути популярними у світі. Я — живий приклад.

Будьте активними учасниками політичного життя України, політику зараз формуємо ми. Ми не маємо всю відповідальність перекладати на особистостей чи на якусь там команду. Я закликаю вас на цей період позбутися комерційних засад, позбутися якихось інших речей і бути зі своєю країною, бути в той час, коли ви найбільше їй потрібні, ви — музиканти — найбільше потрібні вашій країні й вона вам віддячить.

Відповідаю тобі прямо на питання: який вибір зробили українські зірки і де вони тепер опинилися, от там хай і будуть, до них претензій у мене особисто вже немає. Це їхній вибір. Зараз я найбільше хочу, щоб мене почули молоді українські зірки і зробили для себе правильний вибір.

Руслана Лижичко спілкується з журналістами після прес-конференції у Європейському парламенті, присвяченої подіям в Україні та річниці розстрілів на вулиці Інститутській, Брюссель, Бельгія, 19 лютого 2014 року Фото: EPA/JULIEN WARNAND

Як гадаєш, ми як суспільство на цьому етапі до кінця вірні принципам Майдану — свободи, гідності? Я кажу про контроль суспільства над владою, бо, здається, поки особисто не зачепило, ти не говориш про несправедливість. Надто, коли живеш у столиці, як ми.

Я тут відповім тобі зараз промовою майже президентською, хоча я таких амбіцій і не маю, але я мушу сказати це. У нас прекрасне суспільство, я захищатиму всіх українців, доки житиму, тому що я знаю всіх нас і на концертах, і знаю всіх нас під час революції. Я знаю і коли ми щасливі, і коли ми через біль і розпач збираємося разом, щоб подолати спільну проблему, а іноді й трагедію.

Власне, щоразу перед українцями постає завдання просто не втратити Україну. Так от, Україну неможливо розвалити, немає ще такого політика, який розвалив би Україну. Вона занадто сильна, сильна за рахунок усіх нас насамперед.

Останній Майдан був шаленим потрясінням, був дуже сильний соціальний вибух. А після кожної революції всім треба просто подихати, набратися енергії, зрозуміти, де ми, в якій системі координат треба згуртуватися і знову почати діяти.

Наступна наша хвиля, умовно кажучи, наступний наш Майдан має бути надзвичайно продуманим, надзвичайно конструктивним, позитивним, активістським рухом, який зрештою перегорне сторінку з поганою нашою історією, поганою нашою корупцією, з тою нашою поганою системою. Як диригент кажу: коли перед тобою хор і він одного разу сильно заспівав, збентежив увесь світ, треба дати людям просто відновитися. Це називається соціальне відновлення, нам воно сьогодні необхідне. Це не означає, що ми впали і опинилися десь там на дні, це не означає, що ми розпружилися й просто лежимо. Гуртування відбудеться, так чи йнак, це вже незворотній процес. Україна вже рушила вгору, і назад ми ніколи не вернемося.