Інтимна розмова з бліндажа: «Мама знає, що я на фронті. Жодного разу не поцікавилася, чи я живий»

Я дивилася черговий репортаж hromadske з фронту: бліндаж операторів БпЛА, хлопці говорять про війну й про життя. Буденні вже теми, буденні інтонації. І раптом у голосі одного з них забриніли така щемлива ніжність і гіркота, що я затамувала подих. Чоловік розповідав про свого малюка, народженого влітку 2022-го, про свою маму, що з початку повномасштабної війни, на яку він пішов добровольцем, жодного разу не поцікавилася, чи живий він. У тих словах була туга сина, що не може навіть подумки притулитися до мами, туга батька, якого не впізнавала його маленька дитина, коли він приїздив на ротацію.

Наші бійці звільняють, знищують, штурмують, атакують — затиснуті у «броніки», увібгані в камуфляж. Ми звично називаємо їх незламними «кіборгами». А вони скучають за ласкавим маминим дотиком і довірливими обіймами своїх дітей.

Мені захотілося поговорити з тим бійцем. Не про війну. Про нього й про його переживання. Знайомтеся: Максим із Білої Церкви, 28 років, майже 20 місяців на війні. 4 бригада оперативного призначення Нацгвардії України. Далі — монолог.

Я жив в одній квартирі з мамою, її братом, дідусем і бабусею. Але я не розумію, що таке домашній затишок, який створює мама. Завжди мав відчуття, що в житті для своєї матері я ніколи не був на першому місці.

Було так: ось мій син, і він мені — приший кобилі хвіст. Я ще школярем заявив мамі, що в моїй сім'ї буде не так, як у нас із нею.

Вона мені сказала: «От ти виростеш, у тебе буде своя дитина, тоді побачиш». Я виріс, у мене своя дитина. І в мене з нею вже точно не так, як було в мами зі мною.

Моє раннє дитинство — то 90-ті роки, батько багато працював, але грошей було мало, завжди сімейні проблеми. У мої 9 років батьки розлучилися. Мама завжди погано відгукувалася про батька. І мені треба було трохи підрости, щоб зрозуміти, як вона неправа. Тому що батько, коли я спілкувався з ним, був зовсім не такий, як про нього казала мама.

Я не розумію, чому всі говорять, що мама ніколи не кине дитину? Мама завжди хотіла жити в росії, просто марила Москвою. У мене батько українець, а мама — росіянка. Її батько був радянським військовим, служив в Україні, тут і залишився. У нас купа родичів у росії, у Москві.

Коли мама поїхала в Москву, мені було років 11. Я тоді якось не думав про те, що вона мене залишила, я був такий хуліганистий хлопець, жив на своїй хвилі. Потім, уже дорослим, задумався, що, може, я і хуліганив, аби мама звернула на мене увагу. На момент маминого від'їзду я вже усвідомив, що не маю повноцінної сім'ї. Мама надсилала якісь гроші, я сприймав це так, що вона хоче від мене відкупитися. Але водночас — і це жахливо — я розраховував на її гроші, точно знав, коли вони прийдуть. Ми спілкувалися по Skype. Вона телефонувала раз на місяць чи раз на два місяці. Я міг говорити їй про своє куріння, свої якісь зальоти, міг матюкатися в розмові з нею. Я не приховував жодного свого вибрику. Навмисне їй усе розповідав. Мовляв: ага, ось тобі, і що ти мені за це можеш зробити?!

Чи хотілося мені знову жити разом із нею? Якби в мене був позитивний досвід такого життя, то, мабуть, хотів би.

Після 7 класу мама забрала мене в росію. росія ще тоді мене так дістала, що я зараз на війні проти росії. Це було військове містечко льотчиків під Москвою, в'їзд лише за перепустками, навіть поліцію не пропускали. Те життя було для мене шоком: коли район іде битися на район; коли в класі серед 14-річних дівчат тільки одна була цнотлива і над цим усі сміялися; коли алкоголь, синтетичні наркотики. Вітчим, якого я терпіти не міг, ми з ним билися, він хреново ставився до мами. Я ревнував маму до нього. Можливо тому, що мені підсвідомо не вистачало її уваги, а вона більше переймалася своїми стосунками із цим чоловіком — у росії жила, мене навіть забрала з України, щоб тільки бути з ним. Я в росії відчув, що в цьому світі кожен може загризти іншого і мені треба якось вижити.

Після 9 класу приїхав на канікули до бабусі, розплакався і сказав, що не повернуся до мами, що більше не можу там жити.

Коли почався Майдан, я саме був студентом першого курсу в університеті «Україна», вчився на маркетолога. Пішов на Майдан, дер бруківку біля стадіону імені Лобановського, українською історією цікавився, Степаном Бандерою. Але мене вдома ніхто не підтримував. Дідусь із бабусею дуже радянські були. Піду гуляти, а з мого столу кудись прапорець український щезне. Скандалив із ними. Я хотів іще тоді йти в АТО, але бабуся з дідусем вмовили, що треба закінчити навчання. А я казав, як росіяни далі підуть, то не буду сидіти вдома.

Як почалася «повномасштабка», я мамі сказав: от ти все життя хотіла в росію, а тепер дивися, що твоя росія з нами робить. Моя вагітна дружина мусила виїхати в Польщу, щоб не ховатися від обстрілів у підвалах, я в теробороні з автоматом сиджу — от чого ти зі своєю росією добилася. А вона мені відповідає російською: «ми все розуміємо», «ви там тримайтесь».

А потім «шахеди» дуже вдарили по Білій Церкві, руйнування буквально в кількох кварталах від нашого будинку. Я мамі відео переслав і написав: дивись, от наш будинок, у якому ти виросла, дивися що у твоєму рідному місті відбувається. Вона лайкнула відео й нічого не відповіла. Відтоді я вирішив для себе, що мені не потрібна ця історія з мамою. Абсолютно. Що я маю і без неї багато близьких людей, про яких я піклуюся і які піклуються про мене.

Я не хочу виставляти її якимось монстром. Людина просто кудись неслась, все повтрачала, я не знаю, як вона зараз живе.

Мені дуже шкода, що так сталося, але я розумію, що зараз уже ніхто нічим не зарадить нашим стосункам.

Вона знає, що я на фронті. Жодного разу не поцікавилась, чи я живий. Найімовірніше, вона в соціальних мережах бачить мої пости. Можливо, вона образилася на той мій останній пост. Але вона могла переступити через образу, підтримувати свого сина, бо йому загрожує небезпека. Так має бути, і не лише тоді, коли йдеться про війну. Та якби вона мені написала от зараз як мати до сина, це було б занадто нещиро, я б їй не повірив.

Бувають ситуації, коли батьки можуть втратити довіру дитини. Кожна людина має право на помилку, батьки теж. І вони мають право на шанс виправити ситуацію. Але я не відчуваю, що мама хоче щось виправити.

От я вже теж батько, і мені страшно втратити довіру свого сина.

Я знаю, що можуть бути моменти, коли мій син на моє запитання відповість: «не твоє діло». І це буде для мене удар під дих. Але тут важливо буде, як я на цей удар відреагую. Від цього залежатимуть усі наші подальші стосунки з дитиною. Я точно знаю, що не буду, як моя мама, замість допомогти мені в якійсь ситуації, телефонувати всім знайомим і казати, що не маю ніякого стосунку до вчинків своєї дитини. Я не буду спершу думати про свій так званий авторитет, а вже потім про почуття дитини.

Я знаю, як то, коли в складній ситуації мама відгороджується від тебе, каже, що ти її осоромив, і залишає тебе абсолютно беззахисним, або навіть стає на бік твоїх кривдників. Я хочу бути для своїх дітей другом: біда — спільна, проблема — спільна.

Я буду думати насамперед про підтримку, а не про покарання. Не треба грати перед дітьми ніяку роль, фальшивити, треба бути самим собою і дітей заохочувати до такої ж щирості. Не погрожувати дитині — це найдебільніше, що може бути. Я досі пам'ятаю свою реакцію на погрози мами, наприклад, вигнати мене з дому. Не тицяти рукою в голову дитині, мовляв, роби як я кажу, а пояснити дитині наслідки її вчинку, роз'яснити, як вона нашкодить собі й іншим необдуманим кроком, роз'яснити, у чому вона неправа. Так колись робив мій батько, так ніколи не робила моя мама.

Моя мама ніколи не просила в мене вибачення.

А я переконаний, що батьки мусять у певних ситуаціях просити вибачення в дитини. І навчитися дякувати дитині. Навіть найкрутіший, найсуворіший тато мусить навчитися цього.

Бо через вибачення і подяку висловлюється повага до дитини. І дитину треба привчати дякувати батькам і просити вибачення. Тоді спілкування в сім'ї буде нарівні, без шпиняння, принижень. От кажуть: любити дитину. А що це значить? Я думаю, це допомогти дитині знайти себе, зрозуміти себе. Я поведу свого сина в усі гуртки й секції, у які він тільки захоче. І ніколи не скажу «дурниця» про якесь його захоплення.

Я закінчив університет, якось життя не клеїлося, і я пішов на строкову службу. Через Інстаграм познайомився з Лізою. Потім ми зустрілися — і говорили про своє дитинство, своє бачення сім'ї. Наші прагнення збігалися. Ліза дуже надійна. Наше спільне життя почалося з того, що в моїй важкій фінансовій ситуації вона без зайвих слів мені допомогла. І тепер я знаю, що можу на неї розраховувати і їй довіряти. От я повернуся з війни, і ми з Лізою переграємо наше весілля. Воно було офігенне, Лізі сподобалося, а мені хочеться зараз якогось більш душевного весілля. І воно в нас точно буде.

Я з пацанського віку мріяв про свою сім'ю. І от одружився, Ліза вагітна — і тут війна. І я сказав собі: піду на фронт тільки після того, як потримаю на руках свою дитину.

Ну не міг я відмовитися від цієї мрії. Богдан народився 28 червня 2022-го, Ліза з ним повернулася з Польщі в серпні. На той час уже деякі мої друзі зі строкової служби загинули, деякі — потрапили в полон. Мене це дуже мучило. І через два тижні після приїзду сина я підписав контракт.

Я гівнюк, бо не пам'ятаю, у який день Ліза сказала, що в нас буде син. Вона хотіла сина, а я хотів дочку.

Дивився в інтернеті, як чоловіки своїм дочкам вплітають стрічки у волосся, це було так зворушливо. Може, ви й праві, може я мріяв про дочку, яка на противагу мамі буде мене завжди любити, і в мене з нею будуть прекрасні стосунки. Якби була дочка, я назвав би її Соломією. Маленька Мія. Може вона ще колись народиться. Дівчатка — це більш інтимна історія, це ніжність, лагідність. Це виховання жінки, для якої будуть важливі сімейні цінності. А хлопчик — це трохи інший кейс, це про готовність взяти на себе відповідальність.

Коли Ліза повернулася з Польщі, Богданові було вже майже два місяці. Я дивився на нього, брав на руки — був абсолютно приголомшений. Не можу описати це відчуття. Оця маленька людина — моя дитина.

На жаль, я дистанційний тато. За весь час із Богданового народження я бачив його сумарно, може, три з половиною місяці. Але мені щастить, я маю ротації, а хлопці з інших підрозділів своїх дітей із початку війни, можливо, не бачили.

Зараз уся робота батьківства на Лізі. Мені подобається, як вона справляється. Вона все робить так, як робив би я, якщо був би поруч: без обмежень і заборон дозволяє сину проявляти себе й досліджувати навколишній світ. Богдан малий, і я не знаю, як його виховувати на відстані. У перші ротації я приїздив, і він мене не впізнавав. Так сумно було. Ліза зараз показує йому мої фото, розповідає про мене.

От я колись ріс без матері. Мій син зараз росте без мене. Але я знаю, що в мене з ним буде про це дуже адекватна розмова. Це буде розмова про життєві цінності.

Я йому скажу, що бути чоловіком — це не про геніталії. Що якби я і такі, як я, не пішли на фронт, то вся Україна перетворилася б на російський концтабір.

Що я та інші батьки не покинули своїх дітей, а пішли їх захищати, бо ми дуже їх любимо. І що колись може настати його черга захищати свою сім'ю і країну, і що це чоловічий обов'язок. Щоб він із дитинства розумів, скільки наші люди віддали за право існування своєї держави, себе. Я хочу цієї розмови із сином.