Історія Ольги Кобзар, яка понад рік сама живе в понівеченій багатоповерхівці на Північній Салтівці
26 червня Ользі Кобзар виповнився 71 рік. Майже половину з них вона мешкає на Північній Салтівці — у «спальному» районі на околиці Харкова, який найбільше постраждав від російської агресії.
Після початку повномасштабної війни Ольга місяць провела під обстрілами. У березні отримала контузію та виїхала. Проте вже через два місяці повернулася до рідної дев'ятиповерхівки. І понад рік у будинку із шістьма під'їздами вона мешкає сама. Її чоловік помер, син — у ЗСУ, а внук — за кордоном.
hromadske поспілкувалося з Ольгою Кобзар про життя до і після.
Дев’ятиповерхівка №72 на вулиці Наталії Ужвій покрита чорними плямами кіптяви, вікна — забиті фанерою. На лавці біля будинку з павербанком у руках сидить самотня жінка.
«Позавчора телефон почав підводити, 50% [заряду] злітає за три години, не їду до тих “лунатиків”, майстрів телефонних, бо надурять, — жаліється та пояснює нам, звідки на будинку взялися чорні плями. — Сюди поцілили в кінці березня. На сьомому-восьмому-дев’ятому [поверхах] — згорілі квартири».
Ольга Кобзар народилась у Луцьку в 1952 році. Закінчила там медучилище, два роки служила в Прикарпатському військовому окрузі. Потім за направленням поїхала до Харкова, отримала диплом юриста, влаштувалася на роботу, вийшла заміж.
У 1989-му вони з чоловіком отримали квартиру в новому будинку на Північній Салтівці. Того ж року Ольга брала участь в організації харківського телевізійного каналу «Тоніс», 15 років працювала там юристкою. Зараз на пенсії.
Чоловік Ольги викладав у Національному юридичному університеті імені Ярослава Мудрого, подружжя збиралося переїжджати до США.
«33 роки прожили із чоловіком душа в душу, — згадує Ольга. — Його запросили на роботу до нью-йоркського університету, ми вже збирали документи [для переїзду]. Але він захворів. Поховала його у 2014 році. Він там, йому добре, а я тут мучусь. І гадки не мала, що може бути війна».
«Сашенько, зрозумій: доки я сиджу на порозі, ти живий»
З початку повномасштабного вторгнення росіяни обстрілювали Північну Салтівку з усіх видів озброєння. Ольга спочатку сподівалася, що активні бойові дії швидко вщухнуть.
«[24 лютого 2022 року] перші бомби впали на військову частину й на будинок [поруч], 16-поверхівку. — розповідає Ольга. — Обстріли могли бути і через чотири години, і через дві, і як зарядить! Літаки були, як пролетить — моторошно».
У перші дні повномасштабної війни 40-річний син Ольги Олександр вивіз свою сім’ю до Німеччини, а сам 27 лютого пішов на фронт, про що повідомив матір постфактум.
«Син юристом працював, закінчив у нас юридичну академію, у них воєнка була. І совість не дозволяла сидіти так, як інші ховаються — то ноги перев’язують, то ще щось. 29 [лютого] зателефонував мені: “Мамо, малой — там (син Олександра — ред.), я — там”. Говорю: “Ну а я тут, б’ють”».
6-7 березня росіяни поцілили в дитячий садок навпроти будинку Ольги. Люди в паніці вискакували на вулицю, в сніг та мороз, в самих капцях. 8 березня влучили в газову трубу біля будинку, спалахнула пожежа. Її загасили, але газ зник. На той час майже всі сусіди вже роз’їхалися.
«Син пропонував: “Може, йди?”, — згадує Ольга. — Говорю: “Сашенько, зрозумій: доки я сиджу на порозі, ти живий”. Сказала, що нікуди не поїду».
Місцеві спочатку ховалися в підвалі будинку. Коли снаряди впали неподалік, містяни перемістилися в інший будинок — на вулиці Метробудівників, 9. Ольга спершу не хотіла спускатися в підвали, сиділа в коридорі. Доки 14 березня не потрапила під обстріл.
«Мене контузило, з вуха кров пішла. І, собака, досі погано заживає».
Після цього Ольга ще понад тиждень залишалася в підвалі. У її будинку тим часом зникло світло.
«Мені було погано, на матраці лежала [в підвалі], — згадує Кобзар. — Ще сніг був, мороз -27°С. Не знаю, як ми вижили там. Потім ще лупануло добре, прилетіло нам під вікно, і люди вже в метро [перейшли]. Але я не хотіла нікуди йти».
22 березня, після тижня в підвалі, сусіди з п’ятого під'їзду все ж вмовили Ольгу поїхати. Вони забрали її до своїх родичів у район Жихор, на півдні Харкова, з протилежного боку від Салтівки.
«Через контузію почувалася погано, — пригадує жінка. — Дивлюся на людину — і не можу сказати, як її звуть. Дістала гроші, думаю: “Папірці? Ні, гроші. А як їх порахувати?” Телефони дзвонять, треба записати, беру ручку: “А як писати?” У лікарнях нікого не було. Говорила волонтерам, що мене непокоїть і що треба. Привозили знеболювальні, кроворозріджувальні, серцеві. Ліки дуже гарно допомагали. Я зрозуміла, що якщо не повернуся додому, швидко не відновлюся».
І через два місяці Ольга повернулася.
«Кажуть: “Їдемо обратно!” А я: “Ні, я вдома ночуватиму!”»
«Приїхала, сіла на лавочку, мені кажуть: “Їдемо обратно!” А я: “Ні, я вдома ночуватиму!” — згадує Кобзар — Тут усе було склом засипано. Дверей немає, вікна побиті, але стіни цілі. Кажуть: “Олю, де ти збираєшся ночувати? Протяг!” Прикрила [вікна], на мотузочку зав’язала. З покривала стряхнула скло. Вони [сусіди] дивляться і кажуть: “Вона не в собі!” Говорю: “Не вважайте мене дурачком, все нормально”. І залишилася ночувати, вперше поспала до п’ятої ранку».
Трикімнатна квартира Ольги розташована на другому поверсі. На сходовому майданчику біля її дверей розкладені стопки книжок.Господарка одразу пропонує нам каву.
«У мене з їжею немає проблем, завжди все в запасі: консервація, мед, чай, кава, — демонструє вона вміст кухонної шафи та переводить погляд на дірку біля холодильника. — Все навколо побите, а в мене он тільки дірочка від уламку. І бог милував, врятував мені холодильник».
Коли Ольга повернулася, в будинку не було ні світла, ні газу. Квартира навпроти зруйнована, знизу — залита водою, житло на верхніх поверхах згоріло вщент. На весь дім — ані душі.
«Був майже цілий будинок №123 на вулиці Гвардійців-Широнінців, туди до людей ходила на восьмий поверх, ліфт не працював, але світло та вода в них були, — розповідає вона. — Візьму термос, закип’ячу воду. Заправлю телефон, два павербанки — на тиждень мені вистачало. Джерело в нас за 500-600 метрів, щодня [ходжу], 30 банок собі приношу».
«Остеохондроз почався, бо мерзла із квітами, котами, собаками»
Північна Салтівка досі виглядає постапокаліптично, а рік тому взагалі нагадувала декорації до фільму-катастрофи. Попри це Ольга, тільки-но повернулася, почала активно прибирати у своєму дворі.
«На весь район було лише сім чи вісім людей, — згадує вона. — Тут були гори сміття, побитого цементу, з холодильників почали викидати сміття, стільки бруду, щури бігають. Я взяла мітлу, все замела, прибрала, вимила».
Згодом відремонтувала двері, позакривала плівкою вікна. А 26 червня, на 70-річчя, син надіслав їй великий букет білих троянд. І Ольга почала займатися тим, що робила тут завжди— вирощувати зелень і квіти. Зараз біля понівеченого будинку квітнуть півонії та троянди, ростуть хости та іриси, ялинки та навіть оцтові дерева, саджанці яких вони з чоловіком привезли з Криму у 2000 році.
«У мене за 30 років, подивіться, скільки квітів — усе купляла за свої гроші, — показує вона. — А тепер попересаджувала. 220 кущів ірисів із того боку перенесла. А ось мої троянди залишилися, півонії, хоча й побило їх. [Троянда] була висока, снаряд упав, її збило, я її підрізала, підживила, думаю: “Хай хоч так буде!”»
Також Ольга почала доглядати й годувати місцевих котів і собак. Із кормом їй допомагають волонтери.
«Котів у мене 17 штук, собак було сім, — розповідає Кобзар. — Нікого ж ніде на районі немає, а вони ходять табунами. Годую. Ну, а як інакше, якщо воно живе? Трохи розібрали їх, трохи повивозили до притулків».
Минулі осінь і зима були для Ольги важкими. Через холод і вологу квартира поцвіла. У будинку завелися миші. Жінці доводилося боротися з різними напастями. 6 вересня спеціально до квартири Ольги провели газ, а через три місяці — електрику. Втім, температура у квартирі взимку все одно рідко піднімалася вище 9–11 градусів тепла. При цьому за електрику з грудня до травня господарка заплатила майже 8 тисяч гривень.
«У мене електрики не було до 6 грудня. О третій годині [дня] темно, то свічку, то ліхтарик, то газ увімкну, — згадує Ольга. — Із грудня — бронхітом хворіла, бо було волого, мокро, холодно. Остеохондроз почався, бо мерзла з цими квітами, котами, собаками. Газ вмикала і духовку тут [на кухні], обігрівачі там [у кімнаті] і в такий спосіб пережила [зиму]».
Ольга не вірить, що до наступної зими в неї з’явиться опалення. Проте сподівається, що до початку холодів їй відновлять вікна та підлатають дах, який тече. А ще — виведуть до будинку кран із колодязя, бо прання та домашня робота потребують багато води.
Водночас обстріли Північної Салтівки, каже вона, знову почастішали. Останнім часом регулярно гатять і по селу Циркуни, яке розташовано прямо за цим районом.
«Минулим не живу — його пам’ятаю, щоб брати уроки на майбутнє»
Уже понад рік Ольга мешкає в будинку сама. Її сусідів розкидало по всій країні та світу. Повертатися ніхто не поспішає.
«На мене дивляться: “Вона поїхала дахом!” — каже Кобзар. — Але я щаслива, що в мене залишилася квартира — так, у такому стані, але нічого. Хоть “ребра” залишилися, не [хочу] тинятися по чужих хатах, вже якось перебуду».
Син Ольги в січні в районі Соледара отримав поранення. Наразі відновлюється у шпиталі, незабаром його мають виписати.
«Дні рахую, щоб до мене синуля приїхав. Не знаю, чи комісують, чи знову піде [на фронт], не втручаюся, кажу: “Синочку, вважаєш за потрібне, — йди!” А він: “Мамо, подивлюся”».
Попри всі лиха, через які пройшла й проходить Ольга Кобзар, вона не втрачає оптимізму та чекає на закінчення війни.
«Одно [засмучує], що не пускають на 17-й цвинтар [на Окружній] — там чоловік, свекруха, бабуся поховані, — каже вона. — Я минулим не живу — я його тільки пам’ятаю, щоб брати уроки на майбутнє. А жити треба сьогоднішнім днем. Насамперед сподіваюся, що скоро настане мир. І в мене синуля буде здоровим».
- Поділитися: