Україна та Польща мають право на різне розуміння історії — польська громадська діячка Іза Хруслінська

Журналістка та громадська діячка, для сьогоднішньої України Хруслінська зробила багато важливих речей, але на одній із них варто окремо наголосити: вона повертає в українську культуру такий жанр як «книга-розмова». Жанр цей дуже розвинений у Польщі та загалом у західному світі — але у нас тільки зараз стає на ноги.

За останні роки з’явилося вже кілька таких книг-розмов Хруслінської з українськими інтелектуалами: з Оксаною Забужко («Український палімпсест» — видавництво «Комора»), Ярославом Грицаком («Розмови про Україну» — видавництво «Дух і літера») та Йосипом Зісельсом («Господи, Ти відкриєш уста мої» — «Дух і літера»). Розмови з Забужко та Грицаком виходили і в Польщі.

Водночас Хруслінська є представницею тих кіл польських інтелектуалів, які категорично не сприймають нинішнього політичного віддалення Польщі та України, використання історичної пам’яті в політичних цілях та політики нинішньої польської влади.

Про те, що робити сьогодні польському та українському суспільствам, як шукати порозуміння і як не піддаватися на спокуси нової агресії, Хруслінська розповіла в інтерв’ю Громадському. Далі — тези цієї розмови.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Українці до кінця не усвідомлюють польських страхів», — історик Андрій Портнов

Польська журналістка та громадська діячка Іза Хруслінська під час інтерв'ю Громадському, Київ, 2 липня 2018 року Фото: Громадське

Про зближення Польщі та України

Незалежно від того, яка ситуація сьогодні, Україна та Польща не починають з нуля. Ми маємо великі напрацювання — передусім те зближення, яке відбулося на зламі 1980-х і 1990-х років.

За ті двадцять п’ять років — тобто десь до 2015-го року — у польсько-українських відносинах відбулося те, що деякі експерти називають чудом. Бо під кінець 1980-х років здавалося, що з огляду на дуже тяжку польсько-українську спадщину, нам цього зробити не вдасться. І що між Польщею та Україною ніколи не буде дружби, солідарності чи близької співпраці. А виявилося, натомість, що масштаб тих дій, що їх вдалося зробити на громадському рівні за ті двадцять п’ять років, був неймовірний. І зближення відбулося.

Про орієнтири з польського боку

Звісно, однією з ключових фігур, на кого можемо спиратися, є Єжи Ґедройць (польський інтелектуал, редактор еміграційного польського часопису «Культура», що виходила у Парижі у 1947-2000 роках – Громадське). Починаючи з кінця 1940-х років він працював над концепцією, за якою Україна, Польща, Білорусь, Литва мали би бути незалежними країнами. В еміграції він співпрацював не тільки з польськими, але й з українськими, литовськими, білоруськими емігрантами. І публікував неймовірну кількість матеріалів про те, що відбувається в Радянській Україні — зокрема, про переслідування та репресії.

Іншою важливою фігурою з польського боку є Яцек Куронь (один із ключових діячів польської антикомуністичної опозиції — Громадське). Він вкрай важливий для польсько-українського порозуміння, зокрема для польсько-галицько-львівського порозуміння. Бо Куронь народився у Львові у 1934 році, за другої Польської Республіки; і для тих поляків, хто не сприймає стереотипного бачення українців, він був символічною особою.

Мирослав Маринович називає Яцека Куроня голосом польського сумління – і це дуже добре пояснює його роль. Для Куроня бачення Ґедройця було дуже важливим, і він його продовжував. Але важливо те, що він на практиці втілював це прагнення бути разом.

Ґедройць до Польщі так і не повернувся, навіть після 1989 року; натомість Куронь завжди був тут. Він був діячем опозиції 1960-1970 років; був діячем «Солідарності». З усіх польських опозиціонерів він мав найбільший строк ув’язнення (11 років з перервами) – хоч, звісно (і він сам про це казав), це неможливо порівнювати зі строками українських дисидентів.

Куронь говорив ось що: я розумію, що в Польщі та України є геополітичні інтереси, тому ми маємо співпрацювати; але між нами також є інша близькість, на основі якої можна творити нову якість наших контактів. І тому, скажімо, з його вуст ніколи би не прозвучало гасла, яке зараз звучить від нинішньої польської влади – що, мовляв, Україна з Бандерою не має права йти до Євросоюзу. Куронь вважав, що Українська повстанська армія (УПА) боролася за незалежність України і має право бути визнаною. Звісно, є моменти, про які треба говорити — але УПА має право на таке визнання.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Що треба знати про «антибандерівський закон» у Польщі

Нещодавно у Львові іменем Яцека Куроня назвали площу. Було так: спочатку ініціативна група інтелектуалів звернулася до львівської міської ради з ідеєю назвати іменем Куроня вулицю у Львові. Міська рада у відповідь звернулася до мешканців Львова із запитанням, де би вони бачили таку вулицю. І тоді самі мешканці Львова вибрали цю площу.

Це цікавий приклад того, як розвиваються польсько-українські відносини зараз – попри те, що на політичному рівні вони, можна сказати, переживають замороження.

Польська журналістка та громадська діячка Іза Хруслінська під час інтерв'ю Громадському, Київ, 2 липня 2018 року Фото: Громадське

Що робити для польсько-українського зближення?

На суспільному рівні в Польщі немає знання історії України та польсько-українських відносин ХХ століття. А якщо немає знання, то люди роблять, що хочуть. Бо немає розуміння, що процеси були складнішими, не такими стереотипними.

Тому має бути просвітницька праця. І треба розуміти, що і в Україні, і в Польщі приходить нове покоління. У Польщі – покоління тих, хто не відчував на собі комуністичної спадщини. Багато з цих молодих людей, наприклад, уже пройшли навчання з прав людини. Тому вони дивляться на українсько-польські проблеми інакше. І ці люди часто мають хороші підходи до роботи з молоддю. Тому важливо не дати знищити тих напрацювань, які вже були – але водночас шукати нових шляхів.

Про взаємне вибачення

Я особисто не вірю у силу вибачення. Яцек Куронь казав так: нам ще треба буде довго чекати на те, щоб ми почули вибачення один від одного. У 2003-му році він звернувся до українців із словами вибачення. Але він розумів: те, що він так сказав, не означає, що ми будемо всі вибачатися.

З іншого боку, на різних рівнях вибачення вже звучали. Перше — у 2003 році, коли була 60-а річниця Волині, з українського боку громадські діячі та інтелектуали, передусім у Галичині, підготували та оприлюднили таке звернення. Крім того, в такий спосіб неодноразово зверталася церква, з українського та польського боку.

Але ці численні взаємні вибачення не дають результату. Бо постійно з’являються нові критерії того, що означає — «вибачитися». Кожного разу, коли робиш якийсь крок, з’являється якась нова ідея вибачення.

У 2016 році було звернення українських політиків, інтелектуалів, громадських діячів до польської сторони — з ідеєю прийняття спільної формули: ми вибачаємося, і ви вибачаєтеся, бо наша історія складна. Політичний рівень на це не зреагував, натомість зреагували три колишні президенти Польщі, а також польські інтелектуали та польські громадські діячі. І було таке саме звернення до українського боку, з точно такою самою формулою. Тож ми вибачалися.

Але я вважаю, що сьогодні набагато важливіше переосмислити своє ставлення до історії.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Польський письменник Вітольд Шабловський: «Ми мусимо говорити про Волинь попри все»

Наприклад, у французько-німецькому примирення, яке було дуже важливим для Європи, зовсім не забули про історію. Французьке і німецьке суспільство, історики та політики, не закрили історичних справ. Але вони не використовували їх для політичних чи виборчих потреб. Не було маніпуляцій використання історії для політичних інтересів. Вони шукали інших шляхів.

Іншими словами, ми не повинні забувати нашої історії, - але сьогодні не вона має бути підставою для наших стосунків. Адже виклики перед Польщею, Україною, Європою є такими серйозними, що треба зосереджуватися на них.

А щодо історії – то, я думаю, поляки та українці мають прийняти ось яку формулу: кожен народ має право на своє розуміння історії. І ми не мусимо мати спільного розуміння: треба визнати, що українці мають право на свою історичну пам’ять, а поляки – на свою. До речі, немає навіть однієї історичної пам’яті ані по польському, ані по українському боці.

Польська журналістка та громадська діячка Іза Хруслінська під час інтерв'ю Громадському, Київ, 2 липня 2018 року Фото: Громадське

Про те, де шукати позитив у польсько-українській історії

По-перше, зараз дуже добрий час, щоб нагадати про союз Петлюри з Пілсудським сто років тому — та про спільну українсько-польську боротьбу. Українці-петлюрівці, які брали участь у боротьбі за незалежну Польщу, передусім боролися за незалежну Україну. Але боролися і помирали за незалежну Польщу. А ті, які не змогли повернутися в Радянську Україну, частково залишилися у Польщі і її будували. Деякі з них боролися за Польщу і в 1939-му році. Такі люди дуже важливі. Ті, хто вижив, також пожертвували, їхня жертва — не жити в своїй країні. Такі люди заслуговують на те, щоб через сто років з’явитися в нашій пам’яті, в нашому просторі.

Друга річ: у 1930-х роках Єжи Ґедройць запрошував до своїх часописів багато різних діячів з українського боку, наприклад, Дмитра Донцова. Аж ніяк не всі з них були прихильниками того, щоб Галичина залишалася в кордонах Польщі. Тобто Ґедройць відкривався — як у міжвоєнний період, так і після війни — до голосів українців різних поглядів.

Також треба звернути увагу на взаємодію польської демократичної опозиції другої половини ХХ століття та українських дисидентів. Їхній спосіб думання дуже близький. Були моменти співпраці, коли це було можливо (хоч українські дисиденти були від усього відрізані).

Коли з’явилася інформація про останній строк для Стуса, голос дисидентів чи антикомуністичної опозиції з інших країн, зокрема з Польщі, пішов у світ. І одні, і другі, бачили свою країну такою, якою ми хочемо бачити її сьогодні — європейською, відкритою, толерантною, де є місце для всіх етнічних і національних меншин. Країною, яка не закриваються від інших.

І, нарешті, можемо спиратися на те, що відбулося на зламі 1980-1990-х років, коли у Польщі та Україні з’явилися різні громадські середовища. І навіть сьогодні, попри всі проблеми на політичному рівні, тисячі різних осіб і по польському, і по українському боці, здійснюють свою роботу, попри все. І вона пов’язана з усіма галузями – це громадські проекти, підтримка реформ, здійснення децентралізації і так далі.

У березні цього року, після ухвалення польським парламентом поправок до закону про інститут національної пам’яті, польські та українські середовища, які виступають проти цього закону, зробили спільне звернення до суспільств.

Посил цього звернення був дуже сильний: ми проти того, щоб хто-небудь нас роз’єднував