Хто ближчий до заводу: філософія виборів у Маріуполі

На двох берегах річки Кальміус, яка ділить Маріуполь, розташовані два металургійні комбінати – імені Ілліча та Азовсталь. Вони - ключ до політичних вподобань маріупольців, який сьогодні в руках Ріната Ахметова. Металургійні комбінати, що нині обоє належать групі Метінвест, залишились єдиними конкурентоспроможними підприємствами у регіоні, на тлі вже занедбаного напівдержавного Азовмашу.

Соціологи обіцяли перемогу Опозиційному блоку. Однак 25 жовтня маріупольці так і не отримали бюлетені на дільницях – вибори зірвали.

Як завод дасть

Олександр Малаховський з початку 2000-х працює на комбінаті Азовсталь провідним інженером з автоматизації. У вільний час – художник. Із власної кишені утримує галерею Ars Altera. У розмові повсякчас наголошує на власній аполітичності. На вибори йти і так не збирався: мовляв, усе настільки просякнуте війною й політикою, що потрібно абстрагуватися від цього. Проте філософію політичного життя заводу погоджується пояснити:

– Заводчани у нас є всякі – і проукраїнські, і проросійські, точніше такі, хто ностальгує за Радянським Союзом. Але не проденеерівські. Приблизно наполовину тих і тих. Яка влада надворі, ті й голову підіймають.

Голосують заводчани радше за інерцією, ніж під тиском керівництва.

– Колись було й так: ходили цехами й тицяли, за кого голосувати. Але зараз – ні. Обирати, думаю, будуть так, як звикли: свого, хто до заводу поближче.

Все ж, активісти досі знаходять докази втручання керівників заводів у процес волевиявлення. Під час захоплення друкарні Приазовский рабочий, де були бюлетені, місцевий журналіст Вадим Джувага демонстрував представникам Служби безпеки України лист, начебто розісланий працівникам Азовсталі. У ньому персонал «ненав’язливо» попросили зробити правильний вибір та поінформувати про результат керівництво.

– Погляньте лишень на це! – обурювався журналіст, вимахуючи листом перед носом співробітника спецслужби.

У ніч перед виборами, що так і не відбулися, Джувага разом з активістами та представниками демократичних, як вони себе називають, політичних сил шукав у друкарні, що належить групі Ахметова, докази фальсифікації та передвиборного тиску.

Один із двох найбільш імовірних претендентів на крісло мера Маріуполя – директор із персоналу та соціальних питань комбінату імені Ілліча Вадим Бойченко. Кандидат від Метінвесту ідеально вписується в уявлення про «свого господарника із заводу», який знає, як треба, а не діє за вказівкою з Києва. Окрім співробітників заводів, його опорою на виборах могли би стати працівники маріупольського торгівельного порту, який після окупації Криму збільшив економічну вагу.

– Я взагалі-то нічого сказати не хочу, але Маріуполь усю Україну тепер годує своїми двома заводами й портом, – запевняє чоловік середнього віку, який назвався Андрієм.

Вони із другом Сергієм сьогодні із самого ранку рибалять на пірсі. Згрубілими, червоними від холоду пальцями він повільно розплутує тонку жилку. Часом обсмикує рукави светра: намагається прикрити посинілі татуювання на зап’ястках. Чоловіки рибалять тут щоранку. Кажуть, краще, ніж пити із самого ранку.

– Ми в порту працювали. До скорочень. А потім… Ну, хто куди. Серьога в охорону пішов. А взагалі у нас тут усе тихо, нудно, всі бухають. Буває погримить на околицях.

Необов’язково, якщо опозиція, то проросійська

– Мені лиш одну зупинку проїхати! – кричить чоловік у неохайному кожусі у переповненому тролейбус №11. Від пасажира злегка тягне вчорашнім застіллям.

– Ні, виходьте, – сердиться на нього жінка-контролер.

– Дарма кажуть, що війна не потрібна. Війна потрібна! Я ось із Донецька приїхав… – веде далі «заєць», учепившись у поручень.

– Ось і йдіть пішки!

– Я б глянув, як ти йдеш пішки після обстрілу Градами! Коли вже нарешті прийде ДНР?! –вивалюється з тролейбуса пасажир.

– Навіщо ж тоді із Донецька поїхав, а? Жив би собі у своїй ДНР, – буркоче контролер.

Перестрілку між бойовиками самопроголошеної республіки та українськими військовими фельдшер Роман Ємцев міг спостерігати щодня: із його балкона добре видно позиції обох сторін.

– Люди стали занадто спокійно говорити про війну. Для них це вже як на роботу сходити. Хтось не витримав, поїхав. Або вмер. Або спився. Без різниці. На околицях міста трапляються місця, де люди постійно напідпитку. Їм страшно. Починають стріляти, вони біжать ховатися і кажуть: ой страшно,підемо, мабуть, хильнемо.

Роману тридцять дев’ять. Він носить яскраву сорочку під светром, любить Герберта Маркузе і Єгора Летова. І все, що тут відбувається, схоже, теж. Роман із ентузіазмом розповідає про події 24 січня, коли обстріляли Східний район Маріуполя. Хто – в місті досі сперечаються. Один снаряд упав за кількасот метрів від Романового будинку.

– Тут згоріло три десятки машин на парковці. Пам’ятаю, вони потім ще довго стояли, поки нарешті не пішли на брухт. Чи то власники здали, чи злодії. А цю вулицю ми з колегами називаємо «вулицею мізків». Це була субота – люди прийшли на базар. Тут і померли. Потім, уже за кілька днів, наступні торговці прийшли. І нічого: сіли біля калюж крові, продавали сир і молоко.

Майже рік потому на постраждалих будинках помітні лише сліди косметичного ремонту. Вирви від снарядів заасфальтували.

Роман став санітаром навесні минулого року: пройшов фельдшерські курси і долучився до Червоного хреста. Допомагав і українським військовим, і бойовикам так званої ДНР, і хуліганам після п’яних бійок. Дев’ятого травня, коли українські сили ввійшли до міста, працював із важкопораненими. Те, що відбулось на Донбасі після Майдану, називає «Російською весною» – відповіддю на події у Києві:

– До приходу ДНР не можна було сказати, що в місті переважали проросійські настрої. Все навпіл. Тієї весни половина машин їздила із прапорцями ДНР, друга - з українськими. Водії могли сперечатись просто на дорозі, а пішоходи свистіли їм услід на знак підтримки чи осуду.

Зараз, каже Роман, навіть ті, хто голосують за Опозиційний блок чи Наш край, не конче проти України:

– Це не ті, хто підтримував ДНР та кликатиме її назад. Чи Росію. Ті вже давно в Донецьку, або в Росії. Місцеві просто вважають, що лише перевірені люди впораються із заводами. А з Києва прийде невідомо хто і все позакриває. А крім заводів тут і нема нічого.

Кілька разів Романові щастило зняти бойові дії на відео і навіть продати це іноземним новинним агенціям. Він щиро дивується, чому місцеві журналісти цього не робили:

– Війна ж бо раз у житті буває, й ніхто її заради вас не повторюватиме. А взагалі, війна – це весело. Тільки би люди не гинули.

Маріупольський Ренесанс

Перед виборами Маріуполь причепурився. На проспекті Леніна всюди українські прапори – на тролейбусах і трамваях, адміністративних будівлях і крамницях, балконах і лініях електропередач.

Жовто-блакитне форм і розмірів чергується з надмірною кількістю зовнішньої реклами. Під однією з вивісок ломбарду на вулиці Металургів співає під гітару худорлявий чоловік. Із маленького комбіка лунає:

– Як на ті чорнобри-и-ивці погля-я-яну-ууу… Бачу ма-а-а-атір старе-е-е-еньку…

Перехожим, здається, репертуар до смаку. Гривня, дві, гривня, п’ять – купюри падають до кашкета. Інший Маріуполь – не промисловий і не військовий – все ж існує, і останнім часом він переживає культурне піднесення.

Документаліст-аматор Олександр Протяг називає це Маріупольським Ренесансом. Саша знімає фільми у вільний від роботи час. Він дає приватні уроки англійської, щоб витрачати зароблене на зйомки. Говорить українською. Розповідає, що раніше культурного середовища в місті майже не було. Молодь залишалась у Маріуполі, якщо не вдавалось утекти від батьків до мегаполісів. На запитання, чому не поїхав сам - відмовчується.

– Ключову роль сьогодні в Маріуполі відіграють ті, хто «понаїхали». Багато освічених людей переселилося до нас із Донецька, і культурне життя пожвавилось. Бувають дні, коли подій так багато, що й не знаєш, куди краще піти.

Олександр ще не знає, що вибори 25 жовтня не відбудуться.

– Нарешті в нас будуть нормальні вибори! – розквітає він. – Вперше за багато років зможемо вибрати нового мера. Бо, мені здається, бути на посаді міського голови так довго, як Хотлубей, навіть непристойно. Найбільше претензій активісти мають до нього через неоднозначну позицію під час окупації міста навесні 2014. Тоді міський голова залучав бойовиків ДНР до патрулювання міста, а на Перше травня поспішав фарбувати бордюри. Утім старше покоління вважає, що мер-господарник зберіг місто у лиху годину.

Олександр сподівається на нові партії – Силу людей і Молодь до влади, які останнім часом активізувались у Маріуполі.

– Не знаю, чим ці партії займаються у країні взагалі, і який у них імідж, але в Маріуполі про них дуже добрі відгуки. Я навіть стареньку сусідку намагався переконати, щоб за них голосувала.

Однак уплинути на вибір маріупольських пенсіонерок прагне не лише Саша.

– Маріуполь – це місто, де панує великий бізнес, комбінати, – зітхає кінематографіст. – Вони настільки впливові, що можуть переконати жебрака проголосувати за того, хто його обібрав. І той із любов’ю в серці проголосує. Використовують усе: фальсифікації, підкуп, промивання мізків.

Оптимісти вірять, що Верховна Рада зможе призначити вибори у Маріуполі вже на 15 листопада, коли у багатьох містах пройде другий тур виборів мера. Скептики роблять ставку на початок січня.

Аліна Смутко, Наталія Патрікєєва для hromadske.tv

/Фото: Аліна Смутко