Сам собі пан: хто і коли надавав томос церквам, і хто писав його для України

Хто ще надавав православним церквам незалежність, які томоси спричиняли конфлікти між РПЦ і Константинополем, а які допомагали долати розколи, коли автокефалії визнавали, а коли церкви були змушені співіснувати в межах однієї держави, як виглядає церемонія передачі такого документу і хто, власне, вже написав текст томосу для України — розбиралося Громадське.

Томос (грец. τόμος) — указ, декрет, окружне послання предстоятеля помісної православної церкви в деяких важливих питаннях церковного устрою. Такими документами врегульовували питання віровчення, а також устрою церкви.

Автокефалія (від грец. αυτός — сам та κεφαλή — голова) — це статус помісної церкви як самокерованої, незалежної частини Вселенської Православної Церкви, що очолюється патріархом або архієпископом чи митрополитом. Етимологія слова буквально означає «сам собі голова».

Хто надавав томоси, що стосувалися проголошення автокефалії

У більшості випадків такий статус надавав Константинопольський патріархат. Томоси отримували:

• Російська православна церква 1589 року — про піднесення до патріаршого достоїнства
• Православна церква Еллади 1850 року
• Румунська церква 1885 року, яка отримала патріарший статус 1925 року
• Сербська православна церква в 1987 році, патріарший статус Сербської церкви відновили 1922 року
• Польська православна церква 1924 року
• Албанська православна церква 1937 року
• Болгарська православна церква 1945 року
• Православна церква Чеських земель і Словаччини 1998 року

Крім факту визнання автокефалії церкви (в більшості випадків ішлося про визнання вже раніше самопроголошених автокефалій, які не визнавалися Константинополем), документ також визначав статус предстоятеля нововизнаної церкви, устрій, а також в окремих випадках установлював певну залежність від Константинополя.

Болгарська православна церква отримала автокефалію у 1945 році (на фото — предстоятель Болгарської православної церкви патріарх Неофіт під час Великодньої служби в кафедральному соборі Олександра Невського у Софії, Болгарія, 8 квітня 2018 року) Фото: EPA-EFE/VASSIL DONEV

Наприклад, у випадку Албанської та Чехословацької церков, «...на знак духовної єдності з Матір'ю-Церквою отримає святе миро від Вселенського Патріархату» (цитата з «Патріаршого і синодального Томосу про благословення автокефалії святої Православної Церкви в Чеських землях і Словаччині»).

Миро (стцерк.-слов. мѵро від дав.-гр. μύρον «ароматна олія») — в християнстві спеціально виготовлена і освячена ароматична олія, що використовується в таїнстві миропомазання для помазання тіла людини. У православ'ї використовується також і при освяченні новозбудованого храму, для помазання антимінса, престолу і стін. Освячене миро зберігається в православних храмах у спеціальному посуді — мирниці, яка встановлюється на престолі. Миро — важливий елемент здійснення церковних таїнств, а отже й функціонування церкви як такої.

Двічі томос про надання автокефалії видавала РПЦ. 1951 року в Москві Святійший патріарх Алексій I підписав «Акт про дарування автокефалії Чехословацькій Православної Церкві». Константинополь не визнав цієї автокефалії, адже, на думку Вселенського Патріархату, в той час, коли не відбуваються Вселенські Собори (останній відбувся 787 року), право надавати автокефалію має лише він. І зробив це у 1998 році.

1970 року РПЦ надала Томос про автокефалію Православній церкві в Америці. Як і у випадку з Чехією та Словаччиною, цю автокефалію не визнав Вселенський патріарх, не визнають її і дотепер. В обох випадках до визнання Константинополем церкви не визнавались автокефальними, а отже не вносилися до Диптиху.

Іерархи Північно-Американської митрополії наприкінці 1930-х років — сидять у першому ряду зліва направо: архієпископ Адам (Філіповський) митрополіт Феофіл (Пашковський), архієпископ Віталій (Максименко); стоять зліва направо: єпископ Макарій (Ильїнський), єпископ Леонтій (Туркевич), єпископ Ієронім (Чернов), єпископ Арсеній (Чаговцев) та єпископ Веніамін (Басалига) Фото: public domain/Russian Orthodox Church Outside of Russia/North American Metropolia

Диптих (гр. δίπτυχον — складений удвічі, від δίς — двічі і πτύσσω — складаю) — список православних автокефальних й автономних церков, де вони стоять по честі, в древності — це список імен, які поминаються під час літургії в православних церквах.

Що таке томос про створення автономної церкви та хто його отримував

До томосів, що стосуються впорядкування устрою церкви, також є томос про створення автономної церкви. Автономія в православ'ї — це статус помісної церкви, яка має досить широку, але не повну самостійність.

Основна відмінність між автокефальним і автономним статусом церкви полягає в тому, що предстоятель автономної церкви, хоч і обирається єпископами своєї церкви, але затверджуються предстоятелем автокефальної церкви-матері.

Перший предстоятель Естонської апостольської православної церкви, єпископ Талліннський Олександр (Паулюс), 1920-ті роки Фото: public domain

Існує два томоси про надання Естонській православній церкві статусу автономії. У 1923 році, через утворення незалежної естонської держави та гоніннями на церкву в СРСР, православна громада Естонії на чолі з єпископом Талліннським Александром звернулася до Вселенського патріархату про опіку. 1923 року Константинопольський патріарх видав томос про прийняття Естонської православної церкви (ЕПЦ) до своєї юрисдикції й дарував автономію. Єпископу Александру надали титул митрополита Талліннського та всієї Естонії.

Після історичних подій ХХ століття й окупації Естонії Радянським Союзом, ЕПЦ приєднали до РПЦ без статусу автономії. Після розпаду СРСР православні віряни Естонії почали дискутувати щодо юрисдикційної приналежності. У 1993 Синод РПЦ на чолі з патріархом Алексієм ІІ (Рідігєром), який у 1961-90 роках керував Естонською єпархією, видав томос про автономію ЕПЦ у складі РПЦ.

А в 1996 патріарх Константинопольський Варфоломій відновив дію томосу 1923 року. Відтак між РПЦ та Константинополем виник конфлікт, євхаристійне спілкування припинилося на півроку. Зрештою церкви прийшли до компромісного рішення — існування двох паралельних структур на території Естонії: Естонська апостольсько-православна церква в єдності з Константинополем та Естонська православна церква Московського Патріархату як самокерована церква в складі РПЦ.

Євхаристі́йне спілкування (повне співпричастя, повне сопричастя) — можливість спільного служіння літургії двома єпископами чи священиками. Тобто два єпископи, які можуть згідно з канонами та догматами служити разом, перебувають в євхаристійному спілкуванні. У православній еклезіології термін зазвичай вживають для позначення принципу єдності поміж автокефальними православними церквами в єдиній Вселенській православній церкві.

Українська православна церква (Московського патріархату) отримала статус самокерованої церкви з правами широкої автономії в 1990 році на підставі томосу Московського патріарха про дарування Українській православній церкві самостійності в керуванні.

Проте таке формулювання не відповідає статусу автономної церкви, а тому Вселенський патріарх не визнає УПЦ (МП) церквою, а лише частиною РПЦ. Це, зокрема, виражається у зверненні Константинопольського патріарха до предстоятеля УПЦ як «Ваше Високопреосвященство», а не «Ваше Блаженство», як заведено звертатися до предстоятеля церкви відповідно до церковного етикету.

Однак, варто зазначити, що згідно з доповідями на Синаксисі єпископів Вселенського патріархату, що проходив у Стамбулі на початку вересня цього року, ще однією причиною невизнання окремішності церковної структури УПЦ (МП) є той факт, що Київська митрополія анексована РПЦ незаконно в 1686 році, а отже всі Київські митрополити (включно з нинішнім предстоятелем УПЦ (МП) митрополитом Онуфрієм) діють поза межами канонів, не поминаючи за богослужінням Константинопольського патріарха як свого предстоятеля.

Глава Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП) митрополит Онуфрій (ліворуч) передає «святий вогонь» під час Великодньої служби в церкві Києво-Печерської Лаври, Київ, 30 квітня 2016 року Фото: EPA/ROMAN PILIPEY

Якими є передумови надання Томосу

Майже в усіх випадках наданню томосу про автокефалію або автономію православних церков передували відповідні політичні процеси — здобуття незалежності державою, православна спільнота якої просила про своє визнання.

Цей процес зазвичай включав звернення представників політичного керівництва конкретної країни, подальший розгляд питання й рішення Священного Синоду за головуванням патріарха, після чого відповідний документ передавався тому, хто звертався про автокефальний статус своєї церкви.

Варто зазначити, що розміри та організація церковних структур, яким в різний час надавався томос, були дуже різними. Росія, Сербія, Болгарія, Румунія та Греція були досить великими православними країнами, де вже існувала церковна структура.

Церкви просили автокефалії після здобуття політичної незалежності країни. У випадку Польщі та Чехії і Словаччини, йшлося про країни, в яких православні складали релігійну меншину. А в Албанії томос надали майже неіснуючій церкві, знищеній комуністичним режимом.

Майже завжди надання Томосу про автокефалію Вселенським патріархом ставало крапкою, яка врегульовувала вже існуючий стан речей і завершувала роки або й десятиліття невизнання або розколу. Наприклад, Томос про надання автокефалії церкві Еллади видали за 17 років після її самопроголошення, 73 роки тривала схизма (розкол) між болгарськими автокефалістами і Вселенсьим Патріархатом перед наданням томосу Болгарській православній церкві, 20 років минуло від проголошення автокефалії Румунської церкви до її визнання томосом. Російське православ'я було відірване від світового до визнання й надання відповідного томосу 141 рік.

Та з другого боку, враховуючи перспективу існування двох паралельних церковних структур в разі надання автокефалії православній церкві в Україні — автокефальної церкви та церкви в єдності з МП — навряд чи надання томосу стане крапкою в історії міжконфесійних протистоянь в Україні.

Як відбувається церемонія надання томосу

Через дуже відмінні історичні й політичні умови, в яких автокефальний статус церквам надавали в минулому, єдиної процедури не існує. Зазвичай ідеться про візит представника Вселенського патріархату до країни та урочисте зачитання документу за літургією в кафедральному соборі новоствореної церкви.

Єдиним подібним прецедентом для України було вручення Грамоти (томосу) про дарування Українській православній церкві самостійності в керуванні. Грамоту зачитали 28 жовтня 1990 року в Софії Київській. Патріарх Московський і всієї Русі Алексій ІІ вручив відповідну грамоту тодішньому предстоятелю УПЦ митрополиту Філарету.

Тепер, за 28 років, уже патріарх Філарет на тому ж місці має шанс отримати томос про автокефалію від представників Константинопольського патріарха.

Патріарх Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП) Філарет під час Різдвяного богослужіння у Володимирському соборі, Київ, Україна, 6 січня 2015 року Фото: EPA/ROMAN PILIPEY

Що пишуть у томосі і хто писав його для України

Томос про надання автокефалії як документ зазвичай складається з двох частин. Перша частина — догматичне та історичне обґрунтування ухваленого рішення про надання автокефалії.

Друга — більшою чи меншою мірою описує умови устрою та діяльності новоствореної церкви, щоб вона відповідала догмам і канонам православної віри та зберігала єдність зі світовим православ'ям.

За словами архімандрита РПЦ Кирила Говоруна, томос про надання автокефалії церкві в Україні вже написаний:

«Я навіть знаю, хто його писав. Писав мій учитель в Афінському університеті, де я навчався. Це один із найкращих каноністів у православному світі. Він абсолютно геніальний каноніст. І тексти, які він пише, канонічні, і є абсолютно досконалими. Тому я думаю, що томос буде прекрасним документом канонічності. До нього не можна буде висловити жодних претензій. Томос готовий».

/автор:Віталій Нелепов