Війна / Гуманітарна сфера

Карабаський конфлікт в історіях трьох жінок

JamNews
Війна/Гуманітарна сфера/Карабаський конфлікт в історіях трьох жінок
Зберегти
Вигляд
Двоє з них пройшли війну зі зброєю в руках, третя — вчиться військовій справі. Та всі вони — в очікуванні миру.

Громадське публікує матеріал JamNews у межах російськомовного партнерства незалежних медіа східної Європи.

У 1988-1994 роках з вірменського боку в карабаській війні брали участь 200 жінок, 42 з яких загинули на полі бою. Даних щодо квітневої чотириденної війни 2016 року немає. Але є інша статистика: після квітневої ескалації дівчат, що прагнуть отримати військову освіту, побільшало майже вдвічі.

Війна перша: Лялька Бабо

З Єревана до карабаського містечка Шуши треба їхати шість годин. Водій — чоловік середнього віку — дістає з кишені сережку у вигляді блакитної квітки:

«Десять днів тому я віз до Карабаху родину. З ними була дівчинка. Це її сережка впала. Тримаю в кишені, щоб знайти батьків і повернути», — каже він.

Не знаю, чи знайшов він власницю сережки. Ми шукали в Шуши іншу людину — Євгенію Арустамян.

Зморшки на обличчі й коротке з сивиною волосся — це вона, колись перша міська красуня. Бабо [бабуся], яку тут досі називають Лялькою.

   

Будинок великий, світлий. Тут так чисто, ніби вона чекала гостей.

Поруч із телевізором дві світлини — на одній вона сама в 16 років, на іншій — її син.

«Це мій Армен. Молодший син. Подивись, якого гарного кольору в нього очі. Помер два роки тому», — каже Бабо.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ На межі миру: як живе самопроголошена Нагірно-Карабаська Республіка

Вона важко переживає втрату сина. Вважає, що слідство не вивчило всі обставини. Не може змиритися з тим, що навіть війна змилостивилася над нею, не відібравши сина, а нещасний випадок — ні. Щоб змінити тему, запитую: «Бабо, в тебе часто закохувалися?»

«Ні, мене боялися. Я була дуже різкою. Був у мене коханий… Але і я вийшла заміж без кохання, і він. Так склалося життя».

Потім розповідає про своє сімейне життя та про дітей:

«Тоді демократії не було. Мій чоловік був моїм «хазяїном». Мами вже не було, нікому було мені допомогти. Я працювала, а діти, три сини, росли самі по собі. Старші сини — інваліди війни, в обох бойові поранення. Один поїхав до Ленінграда й не повернувся, інший досі служить. Після смерті чоловіка ми з Арменом залишилися вдвох. Усе, що ти бачиш у цьому будинку, він створив, але не встиг пожити», — каже Бабо, протираючи сухою ганчіркою дверцята пральної машини.

Так вона робить після кожного прання. Машина — подарунок Армена, не можна, щоб зіпсувалася.

   

У 1992 році двоє її синів пішли на фронт добровольцями, як і четверо братів. Того ж року, розповідає Бабо, сформувався й «жіночий загін».

«Нас було 12, усі жінки. На всіх ми мали одну снайперську гвинтівку й кілька автоматів. Я була снайпером. 23-24 серпня 1992-го була операція неподалік села Кубалту. Того дня ми втратили одну з дівчат, двох поранили, зокрема й мене», — розповідає Бабо та піднімає сукню.

Від коліна до грудей уздовж усього тіла тягнеться недбалий шов.

«Три дні «жіночий загін» брав участь у бойових операціях, наступні три дні вони залишалися вдома. Я приходила додому, готувала, прала. Доглядала за пораненими. А що було робити? У самої було двоє солдат на війні», — каже Бабо.

Перед прощанням дає нам великий пакет із травами для чаю, які збирала сама, печиво й цукерки — передати військовим. Знає, що ми збираємось їхати до військової частини.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Моя нова Вірменія: на межі з війною

   

Війна друга: Наріне

Я дивлюсь на Наріне — мініатюрну усміхнену дівчину-студентку, яка вже побувала на фронті. Ми разом їдемо до неї додому — до села Неркін Кармірахпюр Тавуської області Вірменії. Азербайджанські позиції з цього села можна спостерігати неозброєним оком.

«Дивись, це унікальна машина. У неї два дахи: один основний, а інший тимчасовий. Здебільшого — діра від снаряда. Тимчасову ми кріпимо, щоб захистити кабіну від дощу й снігу. Батько на цій машині їздить на виноградник — збирати врожай. Наш сад прямо під азербайджанськими позиціями. Напевно, всі снайпери знають нашу машину — червону з великою дірою на даху», — каже Наріне, коли дістаємося села.

Того ж дня, коли почалася квітнева війна у 2016-му, вона повідомила рідним, що добровольцем їде на фронт до Карабаху.

«Ця війна як погано зачинений кран: кап-кап-кап. Ми виснажуємося. Війна — це погано, неправильно», — каже Наріне.

   

«По різні боки кордону ми знаємо одне про одного лише із книжок. Пам’ятаю, в дитинстві думала, що турки — це страшні істоти, нелюди. Упевнена, те ж саме — по той бік кордону. Коли ми зрозуміємо, що перед нами такі ж, як ми, люди, з такими ж мріями, страхами, можливо, щось зміниться», — каже дівчина, що повернулася з фронту.

До вікна спальні майже не проникає світло — батько його заклав наполовину великим камінням і дошкою. Це вікно чітко проглядається з азербайджанських позицій. Кілька разів снайпери стріляли по ньому. Одна куля досі в стулці вікна. Наріне своє ліжко не пересуває.

«Два роки тому, в серпні, коли на кордоні було дуже напружено, люди намагалися убезпечити дітей. Але мене батьки не змогли забрати з дому. Я знала, якщо поїду, потім не зможу повернутися — мені буде соромно».

«Нар, а ти уявляєш собі цей мир?», — питаю я.

«Мир? Сьогодні не стріляли, значить, мир. Один день без стрілянини, без жертв — це і є той напівмир, в якому ми живемо, — відповідає вона. — Мені б хотілося, щоб питання вирішилося шляхом переговорів. А мешканці прикордонних селищ стежать за переговорами лише з однієї причини: знають, цими днями їхні будинки точно будуть під обстрілом. Я знаю лише, що хочу миру. Хочу одного разу прокинутись без страху, що щось утратила».

Війна остання або мир: Єва

Єва стала першою дівчиною, яку прийняли до військового ліцею в Степанакерті. Це було два роки тому. Нині вона — гордість взводу.

«Я точно знала, що хочу стати військовим юристом. Відтак з’ясувалося, що за цією спеціальністю вищу військову освіту не можу отримати — ні в Росії, ні у Вірменії немає прийому для дівчат. Тому змушена обрати протиповітряну оборону», — каже Єва.

У ліцеї нині навчаються й інші дівчата, але Єва — єдина, чиї батьки не були проти її вибору. Її батько, дядьки — всі військові.

«Я світу не бачила. Ми живемо на кордоні: день — добре, день — погано. У нас постійно найвищий рівень бойової готовності. Під час квітневої війни ми щодня дізнавалися про жертв і поранених. Хлопці мого віку, старші на рік або два. Це було жахливо. Потім організували захід пам'яті загиблих випускників нашого ліцею. Світлина одного із них була в мене в руках. Після події його мама підійшла до мене, обійняла й заплакала. Не знала, що сказати їй», — розповідає Єва.

   

Під час відпочинку в маленькій кімнаті між двоярусними ліжками панує невійськова метушня. Одна із дівчат заплітає подрузі коси, інша вмикає пісні на телефоні.

   

Єва складає в товсту теку свої грамоти. Одна — за гарний спів, інша — за спортивні досягнення. Одягає шинель і виходить з ліцею. Автобусна зупинка поряд. До маленької дівчини у військовій формі вже звикли, лише спершу на неї дивилися з подивом. Їй потрібно всього кілька хвилин, щоб дістатися будинку.

Удома на неї чекають мама й сестра. Батько — на кордоні. І на старих світлинах сімейного альбому теж вони втрьох. Батькове маленьке фото з паспорта приклеєне до одного зі знімків.

«Тато рідко був удома, працював. Я дуже сумувала за ним», — каже Єва, передбачаючи моє запитання. Двері відчиняються — батько повернувся з позицій на один день. Стримано вітається з усіма й лише Єву стискає в обіймах.

«Єво, для чого ти вчишся, для війни?» — питаю я.

«Для того, щоб бути готовою», — відповідає вона. Потім додає: — Сподіваюся, що ці знання мені не знадобляться на практиці. Але в політичній площині це питання не вирішується понад два десятки років. Ця війна старша за мене».

За дверима — силует батька. Сьогодні в них удома перемир'я — до шостої ранку, коли війна знову забере тата на позиції, а її — до військового ліцею, вчитися заради миру.

Авторка: Сона Мартіросян
Фото: Назік Арменакян, Сона Мартіросян, JAMNEWS
Пов`язані новини