«Країна мігрантів» — авторська колонка Катерини Сергацкової

На лівому березі Києва, у районі Березняків, є будівля, котра, якщо дивитись на неї зверху, повторює обриси букви «Ж». Тут знаходиться головне управління міграційної служби столиці. Через нього щодня проходить потік операцій з видачі паспортів, посвідок на проживання і свідоцтв про статус біженця. У будівлі «Ж» багато дверей, але табличок, що мають інформувати де знаходиться той чи інший відділ, немає зовсім. Або вони приховані так, що з першої спроби не помітиш.

Зсередини «Ж» виглядає так, ніби будувалась з розрахунку на те, що прослугує не довше 20-ти років. Та й схоже воно більше лабіринт для тарганячих перегонів, аніж на простір сервісної служби. У маленьких кімнатках з низькими стелями нагромоджуються вкриті пилом сухі полиці з документами, а столи підпирають один одного так, що робітниці можуть пройти повз них лише навшпиньки зі втягнутим животом. У цих пильних, застиглих у радянському вакуумі лабіринтах вирішується доля людей, котрі змушені були тікати зі своєї країни.

Щодня до України мігрують близько 197 людей. Тільки у 2016-му сюди приїхало 53262 людини (за даними ДМСУ станом на 09.09.2016). Росіяни, білоруси, узбеки, афганці, сирійці, іракці, турки... Всі вони, у філісофському розумінні, – «соціальні дезертири». Люди, котрі не змогли чинити спротив системі, що вибудувалась у країнах, з яких вони тікали.

З Росії здебільшого тікають ті, кого називають опозиційними активістами – люди, котрі виходили на мітинги проти системи, побудованої Путіним, або релігійні мусульманські лідери, котрих ця система планомірно видавлює під прикриттям боротьби з тероризмом.

З країн Середньої Азії (здебільшого Узбекістан, Таджикістан і Казахстан)  тікають мусульмани, чиї релігійні погляди не збігаються з офіційною позицією диктаторів. Зазвичай, це люди, на яких заводили кримінальні справи за регулярні візити до мечеті, носіння релігійного одягу і непокору режиму. З Сирії та Іраку тікають від масштабної війни, що почалася у 2011 році між Башаром Асадом, опозицією та «Ісламською державою». З Північної Кореї і країн Африки - від бідності та голоду.

«Соціальне дизертирство» відбувається зараз по всьому світу. Процесси, що відбуваються на Східній півкулі Землі, підштовхують людей до вимушеного кочівництва. Кожного місяця країни Європи приймають десятки тисяч біженців та мігрантів, що полишають свої домівки і вирушають на пошуки кращого життя. Вони не готові боротись зі світом, у якому виросли і правила котрого не змогли прийняти. Для них єдиним способом вижити і зберегти здоровий глузд є втеча. У розвинених суспільствах є звичка спримати мігрантів як прокажених: не змогли влаштуватись на батьківщині, відмовились чинити спротив – такі собі невдахи. Хіба вони можуть бути корисними для тих суспільств, до яких тікають?

Насправді ж мігранти, за рахунок отриманого емоційного досвіду і вмінню адаптуватись, зазвичай стають пасіонарними одиницями, здатними на великі досягнення. Щоправда, лише у тому випадку, коли суспільсво їх приймає і надає інструменти дій. У зворотньому випадку вони зависають у сірій зоні, де світло постійно закривають хмари.

Після революції гідності мігранти все частіше обирають Україну. Причини у кожного свої, але одна об'єднує історії більшості з них: віра в те, що революція, яка відбулася з такими втратами, змінила країну. Змінила ставлення суспільства до тих, хто постраждав від диктатури, соціальної нерівності і потребує захисту. Змінила рівень толерантності до соціальних меншин. Змінила ставлення державних інституцій до політичних біженців. Зробила чиновницьку систему справедливою.

З чим стикаються ці люди, коли перетинають український кордон? Процес отримання статусу біженця триває роками. Більшості біженців міграційна служба відмовляє, посилаючись на те, що країна, з якої вони тікають, є демократичною. Як Росія, наприклад. Їм там ніщо не загрожує. Та й взагалі, люди, на яких заводять справи за антиурядові мітинги - хулігани , а хуліганам в Україні не місце, як в Україні Януковича не було місця для «злочинців», які вийшли на Майдан.

Ті біженці, яким відмовляють у статусі, потрапляють у глибоку соціальну яму: вони не можуть влаштуватися на роботу, оскільки більшість роботодавців в країні не готові брати іноземців з нерівною біографією, особливо якщо це вихідці з Близького Сходу і Середньої Азії, яких в нашому суспільстві апріорі вважають терористами; не можуть вільно пересуватися країною - при першій же перевірці документів, яких немає, поліція їх заарештує, а Генпрокуратура видасть рішення про примусову депортацію до країни, з якої вони втекли; поневіряння по чужих хатах, оскільки грошей на оренду житла у більшості немає; в кінці кінців, вони приречені на те, щоб постійно думати про власну несамостійність, непотрібність, нездатність жити далі.

Мігрантам, яким вдалося отримати посвідку на проживання або інший документ, що дозволяє легально перебувати в Україні трохи легше: у них є підстави працевлаштуватися або розпочати власний бізнес, вони хоча б частково захищені законами держави, в якій перебувають. Але і вони страждають від неприйняття українським суспільством.

Втім, українське суспільство все ж змінилося. Два мільйони людей (приблизно 5% населення країни) дізналися, що таке – бути гостем у власній державі. Два мільйони виявилися «соціальними дезертирами» і були змушені покинути домівки через війну або погрози з боку бойовиків «ДНР», «ЛНР» і спецслужб анексованого Криму. Вони знають, що таке поневірятися по чужих хатах, носити чужий одяг, харчуватися пайками гуманітарних організацій і відмовлятися від мрії. Знають, як непросто влаштуватися на роботу і зняти житло з довідкою переселенця, відкрити рахунок в банку і отримати кредит. З ними державна машина чинить так само, як і з біженцями. І, подібно до них, переселенці чекають своєї черги у вузьких коридорах будівлі, що зверху повторює обриси літери «Ж».

Насправді не тільки вони, а й всі ми – мігранти. Ми, звиклі змінювати місця проживання, пересуватися з маленького міста до великого, а з великого – до більшого у пошуках кращої роботи, кращих технологій і кращих правил. Усі, хто рятуються від диктатури, голоду або війни - в одному човні. І об'єднує нас, як не дивно, все та ж міграційна служба, а з нею і державна політика щодо переміщення. Віднедавна українців зобов'язали реєструватися в десятиденний термін після зміни місця проживання. Процес прописки став ще більш бюрократизованим, а прірва між сучасною світовою реальністю, яка стає все більш рухомою, і державними порядками України – все глибшою. Будівля у вигляді букви «Ж» – цілком чесна форма відображення цієї прірви.

Після революції Україна стала розглядатися світом як міст між Сходом і Заходом. Європейська країна нової формації, яка, отримавши свободу, може стати майданчиком для створення механізмів нової реальності. Як країна, відкрита до змін.

Україна може стати такою, якщо перестане розставляти іржаві радянські пастки для тих, хто вже давно живе за новими правилами. Якщо перестане городити стіни там, де потрібні двері, і навчиться вибудовувати захист там, де це дійсно потрібно. Якщо дасть повітря тим, хто його потребує.

Тому що сьогодні всі ми – мігранти. І це вже не проблема, а реальність, з якою необхідно будувати правильний діалог.