Останнім часом у медіа все частіше з'являються історії про підлітків, які захоплюються крайньоправими рухами. Наприклад, анонімна матір на ресурсі Washingtonian розповідає про те, як її 13-річний син здружився та навіть здобув авторитет у крайньоправих групах на Reddit i 4Chan. Це сталося після того, як його жарт між друзями у школі дівчата сприйняли як харасмент. Він знайшов однодумців у групах, де у всьому звинувачували дівчат, чорношкірих чи мігрантів — типових «ворогів» для американських праворадикалів. 

Інша матір та колумністка Джоанна Шрьодер опублікувала потік у Twitter, який набрав понад 180 тисяч вподобань — вона розповіла, як Інтернет та соціальні мережі схилили її сина-підлітка у бік ультраправих поглядів. 

На її думку, увагу підлітків спершу привертають за допомогою сексистських, расистських чи гомофобних мемів, які здаються їм смішними та веселими. Але коли оточення — вчителі, батьки, друзі, дівчата — розвінчують ці жарти, хлопцям стає соромно. В результаті вони зляться, а однодумців знаходять у праворадикальних рухах.

«Часто ці хлопці з сімей із прогресивними або помірними поглядами, але нерідко [батьки] не звертають достатньо уваги на їхню поведінку та звички в онлайні», — вважає Шрьодер.

Колумністка Петула Дворак на The Washington Time вважає, що виною всьому — інтернет, адже там все частіше з’являються крайньоправі групи, а підлітків легше зацікавити через соцмережі. «Так, ваші діти вчаться бути расистами прямо у вас вдома», – пише Дворак.

Чому підлітків цікавить ідеологія ультраправих організацій та що вони шукають у таких рухах? Які наслідки це може мати та чи варто батькам бити на сполох, коли їхня дитина проявляє інтерес до таких тем? Про це — читайте в матеріалі hromadske.

«Це схоже на релігійну секту»

«Історією я почав цікавитися років з шести. Мене це все зацікавило, особливо — хрести на німцях», – розповідає 14-річний Роман (справжнє ім’я героя приховане на його прохання з міркувань безпеки). Він зі звичайної сім’ї з центральної України, ходить до школи, має друзів — і донедавна був пов’язаний з місцевими ультраправими рухами.

«Частково мене затягнула ідеологія, бо я мав до цього інтерес. Також не вистачало двіжів — ходити на різні групи, марші, зустрічі, акції. А з іншого боку — хотілося мати друзів, які з тобою в одній організації та які зможуть постояти за тебе, захистити», – розповідає хлопець.

Він вважає, що через те, що зараз молодь більшість часу проводить в Інтернеті, де циркулює купа посилань, груп чи сайтів про історію, нацизм, праві чи ультраправі рухи, підлітки знаходять собі друзів там. А ультраправі, у свою чергу, вже займаються «вербуванням» тих, хто проявив інтерес.

«Вони пишуть багато постів у групах про націонал-соціалізм тощо. Коли зустрічаєш їх, то вони ненароком починають усілякі розмові, кажуть, що все правильно. Це схоже, ніби ти приходиш у релігійну секту і тебе потрохи вербують», – згадує Рома.

Через деякий час йому перестало подобатися те, що відбувається в організації. Хлопець розповідає, що, попри те, що члени ультраправих рухів пропагують здоровий спосіб життя, замальовують telegram-канали з наркотиками на стінах, вони самі вживають алкоголь. Хоч і називають себе націоналістами, насправді вони “чисті фашисти й нацисти, які прикриваються патріотизмом, аби бити інших”

Рома так каже, бо нещодавно його друг та ще кілька хлопців напали на людей іншої національності, бо ті, за його словами, «псують чисту українську кров». Тож зараз хлопець відійшов від ультраправих, намагається витягнути звідти своїх друзів і відмовляє тих, хто хоче до них приєднатися. Хоча й прямо не заявляє, що більше в ультраправий рух не хоче.

«Я за себе не боюся, а більше за своїх рідних. Бо до них можуть застосувати насильство через мене», – розповідає Рома.

«Коли ми побачили його захоплення, нас це збентежило. Але ми м'яко його коригували, намагалися не бути категоричними, аби він не зайшов сам у себе в усіх цих захопленнях і не втратив довіру до нас», – пояснює батько Романа. Він не підтримує вподобань сина, але не намагається йому щось забороняти, натомість — за допомогою аргументів і доказів пояснити, чому не варто сліпо вірити в певну ідеологію.

Зараз Роман зізнається, що вже не так цікавиться нацистською символікою. Усі речі з нею, які він колекціонував, планує продати, а натомість — зосередитися на історії України. Каже, що він «правильний націоналіст».

Акція учасників праворадикальної організації С14 у Києві, 22 вересня 2018 року
Фото:

hromadske

Як світ програє крайньоправим

«Нас з’їдає зсередини. Чому Америка програє битву проти тероризму білих націоналістів», – так журнал Time анонсував обкладинку серпневого номеру у Twitter. На ній — назви 253-х американських міст, які останнім часом пережили масові стрілянини.

Багато з них мають спільну рису: нападником був білий молодий чоловік. В Ель-Пасо 21-річний стрілок за кілька хвилин до теракту оприлюднив маніфест, в якому висловив свої расистські та антиіммігрантські погляди. Стрілянину в Огайо влаштував 24-річний Коннор Беттс — більшість убитих були темношкірими.

У Сполучених Штатах змінилося уявлення про терористів, яке панувало ще від трагедії веж-близнюків 11 вересня: тепер це вже не джихадисти, а американські молоді білі націоналісти. Все більше масштабні акції праворадикалів викликають занепокоєння в суспільстві та медіа.

13 серпня у Портленді відбувся найбільший із часів Шарлоттсвілля (у 2017 там відбувалися акцій крайньоправих, одна людина загинула — ред.) марш крайніх правих, на який з’їхалися представники радикальних груп з усієї країни — «Горді хлопці» (Proud Boys), що називають себе «західними шовіністами», ополченці з «Трьох відсотків» (Three Percenters) та «Американські захисники», яких в Антидифамаційній лізі (організації, що бореться з антисемітизмом — ред.) описують як «екстремальних білих націоналістів». Поліція арештувала тринадцятьох учасників та вилучила зброю, насильства вдалося уникнути. А організатори пообіцяли влаштовувати такі марші щомісяця.

Ельвін Рзаєв у той день працював неподалік місця, де проходив марш.

«У нас був план: якщо марш піде у наш бік, треба зачинити всіх [відвідувачів закладу] на кухні, поки вони не пройдуть», – розповідає Елвін. Він зізнається, що коли переїхав у Портленд два роки тому, тут було безпечніше, ніж зараз.

«Пів року тому почалися напади на ЛГБТ+. Стало страшно й менш безпечно», – розповідає Елвін. Він каже, що з ним теж траплялися неприємні ситуації. Наприклад, коли він ішов зі своїм партнером за руку, перехожий чоловік із дружиною почали проявляти до них агресію. «Раніше такого не було», – каже Елвін.

Зліт праворадикалів у Портленді, 17 вересня 2019 року
Фото:

Jeremiah Wilson

«Країни в усьому світі зараз переживають невизначеність (міграційна криза, брак робочих місць, політика, фінанси тощо), – каже колишній лідер американських білих націоналістів-скінхедів Chicago Area Skinheads Крістіан Пікколіні. Зараз він є засновником організації «Життя після ненависті», що допомагає членам радикальних груп вийти з них. – А коли люди відчувають невизначеність, вони звертаються до екстремізму. Також це тому, що міжнародні гравці використовують пропаганду та фейкові новини, аби впливати на людей, схиляти їх вправо».

Він порівнює радикальні організації з наркотиками. «Молоді люди, та й усі люди, шукають трьох важливих речей у житті: ідентичності, спільноти та мети. Екстремісти дарують людям приємні відчуття на короткий час, даючи відчуття сім’ї, мети та ідентичності, і в той самий час руйнують людину», – розповідає Пікколіні.

Не можна стверджувати, що ультраправі рухи та їхня популярність — це щось нове, вони існували завжди. Проте також не можна закривати очі й на той факт, що сьогодні ці рухи нарощують свій вплив, а медіа про них пишуть усе частіше.

Черговий розквіт крайньоправих у США пов’язують з приходом до влади Дональда Трампа, чию перемогу радикали сприйняли як свою власну, йдеться в дослідженні Антидифамаційної ліги (ADL). Американського президента неодноразово звинувачували у расизмі — востаннє тоді, коли він «порадив» прогресивним конгресвумен повертатися додому і наводити лад в «тотально зруйнованих і заражених криміналом місцях». 

У дослідженні ADL також йдеться, що основними місцями для вербування нових ідеологічних побратимів стали коледжі та університети. «У 2016-2018-му у кампусах коледжів білі націоналісти були більш активні, ніж у будь-який інший сучасний час після громадянської війни [у США ред.]», — сказано в документі.

Антидифамаційна ліга також порахувала, що у 2018 крайньоправі у США були причетні до найбільшої кількості вбивств, починаючи з 1995 року.

В Європі в останні роки також набрали популярності праворадикальні партії, як на національних рівнях, так і на загальноєвропейському. Попри те, що правим та популістам пророкували значно більше місць у Європарламенті, на виборах у травні вони отримали 25% мандатів — це більше, ніж вони коли-небудь мали. 

«Тут немає нічого дивного, – каже дослідник ультраправих рухів Антон Шеховцов. – Партії виставляли молодих, бо їм потрібна зміна лідерства, зміна поколінь. Є запит на нові обличчя».

Підлітки біля поліцейських під час демонстрації праворадикалів у Дортмунді, Німеччина, 25 травня 2019 року
Фото:

EPA-EFE/FRIEDEMANN VOGEL

Що робити, коли підлітки захоплюються ультраправими

Експерти згодні — в ультраправих рухах підлітки рідко шукають ідеологію, а скоріше — компанію, ідею, відчуття причетності. Керівник групи моніторингу прав національних меншин ГО «Зміна» та експерт з праворадикальних рухів В’ячеслав Ліхачов вважає, що нинішні ультраправі рухи скоріше нагадують субкультури, де важлива не стільки ідеологія, скільки спільне проведення часу, музика, інтереси. 

«Не так важливою є роль законодавства, конституційного уряду чи актуальні політичні питання, як підтримка комфортного самопочуття юнака в середовищі, – каже експерт. – Ультраправий рух надає ідеологічне обгрунтування для використання насильства, що дуже привабливо в підлітковому віці, коли для юнаків природно якось самостверджуватися». 

Захоплення українських підлітків та молоді він пояснює війною. Ті, кому зараз 18 чи 20, п’ять років тому були ще дітьми, і, на думку Ліхачова, на той момент вони не могли ще брати участі в реальній боротьбі за українську незалежність та ідентичність. Тож, долучаючись до праворадикальних рухів, вони компенсують для себе той час та можливість бути героями та захисниками. Водночас, це легко штовхає їх до насильства щодо тих, кого вони вважають ворогами на внутрішньому фронті — представників ЛГБТ, ромів тощо.

«Підліткам, які справді хочуть зробити щось для України, логічним здається йти саме до ультраправих. Можна сказати, що держава чи суспільство недостатньо працюють із молоддю, щоб роз'яснити, що справді є любов'ю до батьківщини, і що необов'язково бити когось на вулицях, аби виразити цю любов. Але спроба приватизувати патріотизм з боку ультраправих справді створює дуже викривлене розуміння», – пояснює експерт.

Психологиня та старша наукова співробітниця Інституту соціальної та політичної психології Ірина Губеладзе пояснює, що діти, котрі не можуть поговорити про свої проблеми з батьками, не знаходять підтримки у сім’ї, а також не мають сформованої самооцінки чи морально-ціннісної системи, значно більше схильні долучатися до радикальних груп. 

Молодь бере участь у смолоскипній ході націоналістичних рухів у центрі Львова,4 березня 2018 року
Фото:

EPA-EFE/PAVLO PALAMARCHUK

Щоб запобігти захопленню підлітка крайньоправими рухами, батькам слід встановити довірливі стосунки зі своєю дитиною, а також — слідкувати за її оточенням, інтересами та соціальними мережами. Водночас психологиня наголошує на тому, що стосунки дітей з батьками мають будуватися на довірі.

«В ситуації з підлітками спроба контролювати діє з точністю до навпаки: що більше батьки обмежують, контролюють, говорять, як правильно жити, то більше шансів, що підліток буде дистанціюватися, закриватися, втаємничувати свої вподобання, – каже Губеладзе. – Треба дати дитині зрозуміти, що ми живемо не в режимі повчань, а з будь-якою проблемою чи ситуацією можна звернутися до батьків».

Якщо підліток потрапив в оточення крайньоправих, психологиня радить не забороняти йому спілкування з ними, а намагатися спокійно поговорити про те, чому це подобається дитині, що вона хоче для себе знайти, та разом з нею пошукати відповідь на питання, чи справді її коло спілкування чи організація дасть бажаний результат. 

До жорстких методів вдаватися не варто, вважає Губеладзе, натомість можна спробувати вплинути на підлітка через його рольові моделі — вчителів, кумирів чи відомих людей, які можуть послужити прикладом.

Поділитись: