Сьомого листопада світ відзначає міжнародний день вина сорту мерло, а дев’ятого в Україні — день писемності. Здавалося б, свята непоєднувані, та й негоже серйозний текст про правопис розпочинати із жарту. Проте, зізнаюся, краще було б об'єднати ці дні й писати радіодиктант національної єдності із келихом мерло в руках — для безстрашності. Бо тим, хто вважає себе українськомовним і активно демонструє це на письмі, — буває непросто не лише в середовищі російськомовних шовіністів. Поясню.

Український правопис — питання болюче, важливе і складне. Та й не може бути інакше в країні, що століттями потерпала від колоніальної й комуністичної, фізичної й ментальної окупації. Українську забороняли, викручували, спрощували, і що чи не найстрашніше — штучно уподібнювали російській, для того, щоб нащадки, за якихось років надцять уже не відрізняли рідні структури від чужих мовних покручів. Багато з цих технік лінгвістичних тортур, на жаль, спрацювали. Сучасні українці часто боляче реагують на якесь нібито надто українське слово, пропозицію повернення «индиків» до нового правопису, звертання «пані» чи зауваження щодо російських кліше. «Какая разніца», «і так панятно» — це одна сторона проблеми, з якою нам іще довго і наполегливо боротися. Проте є й інша небезпека.

Лагідна українізація — часто повторювана фраза в сучасному патріотичному дискурсі. Так, ми й справді живемо в складні часи, часи коли українців іще й досі варто українізовувати, повертати до рідного слова, культури й національної самоповаги. Щоб зрозуміти, наскільки все сумно, лише вдумайтесь в аналогічні фрази — італізувати італійців, іспанізувати іспанців чи французувати французів. Правда, дивні не лише такі вирази, а й непросто уявити контекст для них? Бо всі ці народи давно зрозуміли ціну незалежності — як політичної, так і мовно-культурної (насправді це одне і те ж). І ось у цій боротьбі за українізацію кожен новий голос — то справжній солдат невидимого фронту. Я завжди щиро тішуся, коли чую історії, як хтось переходить на рідну чи вивчену українську — водночас безпечні кордони нашого світу розширюються. І завжди щиро засмучуюсь, коли натрапляю на агресію тих, хто краще знає мову. А коли іще такий нелагідний мовний пурист зустрічає новонаверненого українськомовного, тоді й поготів — небезпека.

Мовна норма і правопис не менш важливі для незалежності держави, ніж конституція чи армія. Саме правопис і словники гарантують — спадок буде збережено і примножено, усі терміни легітимні, школярі навчені, а ведучі — правильно читають новини. Але от як бути із тими, хто помиляється — пише, розмовляє, публікує і помиляється? Я, до прикладу, помиляюся. Моя пунктуація — анархічна, любов до неологізмів — небезпечна, а фах — германістика — іноді токсично впливає, і я перевищую норму англіцизмів на один абзац. Часто я читаю правила, перевіряю і виправляю себе. Ще частіше я довіряю цю місію ресурсам автоматичної перевірки тексту, але іноді таки втрапляю в халепу. І скажу вам: з особистих спостережень за інтернет-комунікацією — є два типи мисливців за мовленнєвими помилками. Одні, як ті янголи, пишуть зауваження і поради в приватні повідомлення, надихаючи розмовляти й писати краще — й збагачувати свій словниковий запас. Інші ж, як демони, перекреслюють увесь сенс твого повідомлення, нищать хвилі добра і мудрості, коментуючи сердито і розчаровано, не навчаючи й не підказуючи, а засуджуючи й не пробачаючи навіть дрібних мовленнєвих помилок. Такі пуристи небезпечні, бо декого непевного зіб'ють зі стежки українізації, закомплексують і полишать у незнанні.

Мова жива, різноманітна — і тим багата. Вона належить всім водночас і кожному зокрема. Ті, хто розмовляють, хто пишуть і читають українською або лиш хочуть навчитися, заслуговують на підтримку. То ж виправляймо помилки мовленнєві, але робімо це без помилок поведінкових. Не принижуючи, не висміюючи, а пояснюючи й надихаючи.

Поділитись: