Лист до Стівена Кінга і спортивний майданчик. На що готові родичі, щоб їхні загиблі продовжували «жити»

Через прагнення до справедливості не міг знайти себе

«З Михайлом було важко. Він відрізнявся від усіх дітей. У селі ж воно як? Усі ходять однакові, як під копірку, говорять те, що від них хочуть чути. А того, хто вирізняється, забивають камінням. А він сам собі на умі, — розповідає старша сестра загиблого Інна Шкляр. — У школі ірокез зробив як в улюбленого музиканта. З нього глузували, а він ходив мовчки».

Впертість, затятість вдачі Михайла проявлялися у всьому. Вирішив зібрати сам комп'ютер. Прочитав купу книг, розібрався і склав. Коли щось брав у голову, питання вивчав глибинно. Просиджував у бібліотеці, вивчав інформацію в інтернеті, радився з фахівцями, поки не докопувався до суті.

«З ним тяжко було дивитися фільми. Він спершу прочитає книгу, за якою знято кіно. А тоді починалося: те не відповідає, а те в книзі не так. Розбирав по кісточках. А ще ж фільми вибирав важкі, ніяких тобі легеньких комедій», — згадує Інна.

Коли чогось хотів, ніщо його не зупиняло. Раз набрав вагу, вирішив скинути за два місяці. І вийшло — схуд на 15 кілограмів, підкачався. Набув тієї форми, якої прагнув.

Інна з одного боку захоплювалася братовою цілеспрямованістю, з іншого — її лякала така непохитність. Навіть фанатичність. Адже брат не дозволяв собі жодних слабинок, які характерні для більшості людей.

Через прагнення до досконалості та справедливості, Михайлу жилося нелегко. Він залишив навчання в одному з харківських вишів через два роки — розраховував на інший рівень знань. Працював на будівництві, покинув: будували не за стандартами, «несовісно».

Коли Михайла призвали в армію, взяли в елітний спецназ, повернувся розчарований. Не було там натівського підходу. Вчили то добре, але на практиці — траву фарбуй і зривай листя з дерев у грудні.

У кінці 2017-го Михайло Чабаненко написав у всі бойові бригади, питав, чи він їм потрібен. І ось на руках у нього відношення: його чекає 30 механізована бригада. Разом із нею воює на всіх напрямках: Бахмут, Слов'янськ, Луганська, Донецька, Харківська області.

Війна — місце, де правильний Михайло нарешті знаходить себе. Тут він може бути корисним. На війні, все можна і треба робити правильно. Інакше загинеш.

«Ненавиджу свиней»

До повномасштабного вторгнення військового Чабаненка з позивним Фокс уже двічі поранено. Останній раз, у 2021 році, насилу вишкрябався.

Після поранення в ногу почалося зараження крові. Температура не спадала. 30-річний чоловік помирав у Харкові, потрібного обладнання для очищення організму там не виявилося. До столиці наземним транспортом він би не доїхав. Тому за бійцем вислали вертоліт. Тиждень лікарі рятували Михайла, щодня тримаючи під загальним наркозом.

«Дуже боялася, що він не витримає. Але молодий вік і загальний стан здоров'я його витягли. Міша завжди за собою доглядав: не пив, не курив, приймав вітаміни, гарно харчувався, був спортивним. Навіть в окопах відтискався чи шукав, де на дереві підтягнутися», — розповідає Інна.

Вона сама військовослужбовиця, офіцерка-психологиня. Зараз у декретній відпустці.

30 березня 2022-го в брата закінчувався контракт, після якого він збирався здобувати вищу освіту як військовий. Але через повномасштабне вторгнення контракт автоматично продовжили.

Інна пригадує, як одного разу Михайла вважали загиблим: «Їхню позицію раптово взяли вороги. Українці відступали швидко, залишаючи документи, телефони, планшети. У Міші дрон був, гаманець, паспорт, військовий квиток — та й усе. І от росіяни заволоділи цим добром і відразу виклали у своїх чатах документи й писали: такого-то нациста ліквідовано. Мені зателефонували з української пошукової групи: “Загинув”. Приїхав староста села: “Двохсотий”. Оскільки я сама військова і знаю порядок, набрала військкомат. Саме його спискам можна вірити. Міші в них не було».

Брат озвався пізно ввечері. Істерично кричав у слухавку: «Я живий, я живий!»

Сестра ніколи не чула, не бачила виявів емоцій від нього. Завжди стриманий чоловік відповідав: «Усе добре», «Усе гаразд». Цей (і ще один) випадок показав, як війна змінює всіх.

«Якось він мені звірився. Його відпустили на реабілітацію після лікування від чергового поранення. Вечорами Мішу проривало, міг годинами розповідати, як там на фронті. І от один момент: вони стояли під Сєвєродонецьком. Із розбитої свиноферми на дві тисячі голів розбрелися околицями тварини. На них нападали голодні собаки з сіл. 

І от Міша з командиром взводу після бою опинилися на окупованій території. Їхнього побратима поранило в пах, вивалилися кишки. До нього підійшла свиня й почала хрумати обличчя. Ще живого! Міша лежав за два метри й усе бачив, але не міг ворухнутися, щоб не виявити себе. Він вирив ямку руками й дві доби лежав ниць. Кашляв у землю (він почав курити на війні — ред.), ходив під себе в туалет, поки зміг відповзти до своїх», — жінка ридає.

Вона дуже переживала, що в Михайла зірве дах, якщо почує, як рохкають свині в сусідів. Постійно повторював Інні, як ненавидить свиней.

Отримав Героя

Після нового поранення, отриманого вже під час повномасштабної війни, Михайло повернувся на передову. На початку серпня 2022-го в складі своєї бригади відбивав штурми опорного пункту біля села Мазанівка на Донеччині. Чабаненка нагородили званням «Герой України» за мужність у боях і за те, що врятував понад десяток побратимів, знищив ворогів і їхню техніку.

Але звання надали посмертно. 16 серпня він загинув під час інтенсивного артобстрілу. Куля влучила в око, роздробила череп. Інна вирішила поховати брата у відкритій труні, щоб він «бачив небо».

У день поховання провести односельця вийшли всі. Дорога до цвинтаря зайняла замість 30 хвилин чотири години. Бабусі трималися за стільці, чоловік без ноги став на єдине коліно.

«Він лежав такий красунчик. За собою дуже дивився: навіть на фронті мав гель для волосся», — каже сестра.

Родина вирішила поховати героя не в Черкасах на алеї слави, де лежать інші військові, а вдома, біля бабусі з дідусем. Замовили пам'ятник у найвідомішого скульптора міста. Заплатили близько мільйона гривень.

«Він стоїть у повний зріст на купі книг — дуже любив читати. Вийшов як живий, аж страшно дивитися, наскільки схожий», — жінка вражена результатом.

Каску Михайла повернули в крові: її відчистили й зараз у ній воює на передовій його молодший брат Василь. Мама, Валентина Чабаненко, зібрала документи й надіслала його керівництву: мовляв, коли в родині є один загиблий, інші можуть не воювати — відпустіть.

«Але це ж його рішення. Смерть Міші дуже Василя змінила. Як і всіх нас (у родині п'ятеро дітей — ред.). Його дружині народжувати наступного місяця. Всім страшно за нього, мама спить із прив'язаним телефоном до вуха, щоб не пропустити дзвінок. Вона ледь животіє: смерть одного сина й присутність на війні другого вибила землю з-під її ніг», — Інна важко зітхає.

Майданчик імені сина

Одного разу мама хлопців побачила сюжет, де інша мама, із Закарпаття, на отримані кошти після загибелі свого сина побудувала міні-футбольне поле. Вирішили, що їхня родина теж зробить щось подібне для Михайла. Зупинилися на ідеї спортивного майданчика з тренажерами.

«Ярошівка до 2001 року була квітучим селом завдяки цукровому заводу. Він давав роботу, опікувався довколишнім парком. Річку чистили, доріжки викладали, траву косили. Але завод загнувся, і всі ці роки парк став суцільними заростями», — оповідає Інна.

Жінка зіштовхнулася з тим, що мати гроші й бажання допомогти — замало. Вона занурилась у вир домовленостей, тендерів, угод, дозволів. Це затяглося на місяці. У кінцевому підсумку, жінка витратила 220 тисяч гривень на майданчик, ще 60-70 тисяч виділили місцеві підприємці, син яких — однокласник Чабаненка, що теж воював.

На суботник, куди запросили жителів Ярошівки (у селі мешкає 1300 людей — ред.), прийшли лише Інна з сокирою та її сусід. Але через годину підтягнулися.

«Люди не вірили, що це просто так. Звикли ж: якщо їм дають, треба віддати щось натомість. І тут те саме. Боялися, що заберуть паї, хати, змусять за когось голосувати. А тут усе інакше. Треба було бачити, з яким ентузіазмом діти, старенькі прийшли копати, тягати, бо це для них», — голос Інни злітає.

На спортивному майданчику площею 200 м² є тренажери й тенісний стіл. Усе огороджене. Стадіон і парк поруч розчистили, траву покосили й «знайшли» доріжки під 60-сантиметровим шаром сміття. Встановили лавки, пісочницю й вуличну камеру.

На день відкриття в червні цього року одне з місцевих підприємств замовило надувне батутне містечко, щоб порадувати дітей.

«Вони стрибали з 10 ранку до 18-ї. Виходили, блювали, верталися і знову стрибали, — сміється Інна. — Чорні, бруднючі, але такі щасливі. Діти втомилися від війни. Не всі про неї знають, особливо малеча, але ж відчувають по батьках, по атмосфері. А їм хочеться проживати своє дитинство».

Жінка встановила ще маленький батут у дитячому садку, планує зробити там дитячий майданчик із каруселями. Навіть замовлення зробила, але склад з обладнанням опинився під затопленими водами Канівського водосховища. Тому, поки що немає ні грошей, ні спорядження.

Написала Стівену Кінгу

Мріє сестра героя і про кінотеатр. Брат дуже любив фільми й щоразу старався водити маму в кіно, коли приїздила до нього в Черкаси. Загалом, дуже нею опікувався в усіх питаннях: «Мамі холодно? Ось їй обігрівач», «У мами зламався телевізор? Купимо».

«Більшість дітей із села ніколи не були в кінотеатрі. До міста — 125 км. Двох дітей звозити — це тисяча гривень. Звідки в людей такі кошти? Якщо зарплати на місцевому підприємстві — від 6 до 9 тисяч за 12-годинний робочий день», — розповідає Інна.

Вона порахувала, що її родина витрати на новий кінотеатр не потягне. Знадобиться десь пів мільйона гривень, не рахуючи приміщення. Воно є — старий клуб, який треба капітально ремонтувати. І цим питанням вона вже займається.

А от колонки, проєктор, полотно вона попросила… у Стівена Кінга. Написала йому листа. Розказала, що брат був фанатом письменника, зібрав бібліотеку його творів. Жінка знала, що він планував приїхати у вересні, і чекала на можливу зустріч.

Відповіді поки немає, але Інна не журиться. Зараз зайнята домовленостями щодо ремонту клубу. Її родина зробить загальний ремонт, «щоб дах нікому на голову не впав», і кімнату під кінозал.

«Я часто буваю в селі. Коли бачу, як щовечора на майданчику займаються спортом, а приїздять навіть із сусідніх сіл, коли там тусить молодь, слухає музику, коли мамочки з дітками сидять на лавках, а дітки граються, коли хлопці ганяють у футбол, серце моє втішене. У селі, куди нікуди були сходити, тепер є таке місце. 

Я розумію, що хлопців гине багато і їх забуватимуть. Але я вірю, що наш внесок продовжить пам'ять про мого брата. Він би був точно “за” таку ідею — майданчик. Але детально вивчив би питання: на яку глибину закопувати тренажери, скільки людей займатиметься, яке навантаження», — Інна всміхається.