Лойко: В донецькому аеропорту виникає відчуття боротьби добра зі злом

Кореспондент «Los Angeles Times» Сергій Лойко на Громадському розповів про час, проведений в аеропорті Донецька, «кіборгів» та їх героїчні вчинки, та чого йому особисто коштувала війна на сході.

Про аеропорт

Я провів в аеропорті 4 дні. Спочатку я не мав мети створити альбом портретів. Я хотів розказати про те, що відбувається в аеропорті, але коли я познайомився з хлопцями та побачив їх обличчя, їх очі… Я зробив один портрет, другий… і зрозумів, що ці очі можуть розповісти всю історію цієї людини, її переживання, мету більше, ніж слова. Там така ситуація, що не можна збрехати, не можна інсценувати фотографію – ти знімаєш людину, яка весь час знаходиться на війні.

Я був вражений не тим, що там побачив – хоча це й епічна картина героїзму – а тим, що українські громадяни не бачили того, що відбувається в аеропорті, або мали обмежений доступ до того, що триває вже п’ять місяців.

Немає випадкових людей, які знаходяться там за наказом. Там всі добровольці: купка молодих хлопців з «Правого сектора», та десантники з інших родів військ. Більше того, в Пісках стоять тисячі військових, які не можуть дочекатися, щоб змінити своїх друзів в аеропорті.

Бій ведеться майже весь час, постріли – лунають постійно. Ніякого артилерійського або мінометного вогню з аеропорту по житлових кварталах не ведеться. Тому що в аеропорті – відкрию військову таємницю – ніякої артилерії немає.

Якщо ти хочеш щось зрозуміти про цю війну, зрозуміти, що відбувається в Україні, то аеропорт дає відповіді на всі питання. Хоча захищати там немає чого, і поправді, треба звідти або піти, або рухатися далі. Не можна жертвувати елітою вашого суспільства заради того, щоб просто тримати цей незахищений шматок землі!

В аеропорті виникає відчуття боротьби добра зі злом. Це моє відчуття, і не означає, що це правда.

Забудьте про те, що це громадянська війна! З тієї сторони Гіркін, Бабай, Моторолла, Гіві, Бєс… Хто з них український громадянин?

Про війну на сході

Назвемо речі своїми іменами – це не АТО. В своїх репортажах я ні разу не використав це слово, я бачу війну, я розказую про війну, і це не АТО.

Ця війна була вигадана, висмокчена з пальця! Я був на багатьох війнах – 25 відряджень, враховуючи це, по всьому світу. І це найдурніша, найтупіша, найбезглуздіша війна з точку зору причин! Ніяких причин зсередини України для неї не було, взагалі ні однієї!

Це безглузда, з точки зору причин, війна перетворилася на велику війну України за незалежність. І те, що відбувається в аеропорті – це її вершина!

В цій війні чийсь героїзм – це чийсь злочин. Якби не було злочину, то не було б героїзму.

Про «кіборгів»

Це інтелігентні хлопці з однією, або двома вищими освітами. Їх оперативна мова – російська. Вони навіть матом не лаються! Я давно не був у такій культурній компанії.

Вони мають дивне ставлення до того, що вони роблять. Більшість з них розуміє, що безглуздо захищати те, що захистити не можна. Тому що аеропорт – це ніяка не фортеця в облозі, це взагалі ніяка не фортеця! Ці два термінали, особливо новий, вони складаються з дір, що тримаються на якихось залізних основах. Все розбито та зламано, навіть стелі нормальної немає! Там нема, де вкритися від вогню. Ніякого серйозного бою або танкових ударів він не витримає. Взагалі вражає, як він ще стоїть, і як люди в ньому існують.

Там завжди темрява! Вони як кажани навчилися відчувати і бачити в темряві. Там навіть курити не можна, бо снайпер вб’є тебе на третю затяжку. Навіть коли вони наповнюють ріжки, не дай Боже трапиться трасуючий патрон! Ніякого освітлення – вночі суцільна темрява. Але це не означає, що всі сплять. Там навіть спати важко, бо дуже холодно. Там немає дров або «буржуйок», нічого такого! Вони сплять в касках та бронежилетах не заради захисту, а щоб хоч трохи зігрітися!

Вони економлять питну воду, тому що вона доставляється на бронетранспортерах під обстрілом. Люди ризикують життям заради неї. Один хлопець мені сказав: «В нас в аеропорті не миються, в нас чухаються, а миються ті, кому лінь чухатись».

Героїзм там відбувається на кожному кроці. Не втомлюся розповідати про той випадок, коли згорів танк, і три українських танкісти вистрибнули з нього палаючи, а снайпер їх одразу вбив, нікого не підпустивши. Коли стемніло хлопці витягли тіла двох танкістів, бо третє було розірване мінометним пострілом і вони його не знайшли. І потім, під час бою, під час розгрузки чогось один з хлопців побачив, страшно казати, шматок стегна цього танкіста і сказав про це командиру. І той промовив: «Хлопці, я розумію, що ви хочете відправити танкіста додому, але від того, що ви відправите частину мертвого тіла незнайомого солдата назад, ви будете ризикувати своїм життям, але я вам заборонити не можу, хто хоче піти і зробити це?». І всі підняли руки, і коли почався бій двоє хлопців вибігли на злітну смугу, залишили свою зброю на землі, знайшли пустий ящик від патронів, поклали туди залишки танкіста, прив’язали його до транспортера, і це все за 30 секунд! Вони ризикували своїм життям заради мертвого товариша, щоб його сім’ї було, кого поховати.

Там чудова атмосфера між людьми. Вони справжні брати по зброї! Там неважливе твоє звання. Половина з них офіцери, причому не якість тилові боягузи, а справжні бойові офіцери, які знаходяться на передовій зі своїми хлопцями.

Там був полковник. Полковник Зубовський Олег, котрий сказав: «Я повинен бути зі своїми хлопцями, я знаю, що якщо буду тут, то їх більше залишаться живими». І він вийшов звідти разом зі своїми хлопцями, і багатьох врятував. Ось це справжній герой, справжній полковник!

Ті, хто пройшов це пекло, – це люди з якими Україна може будувати нову незалежну державу.

Про «Правий сектор»

Я спитав в полковника Зубовського, що в них такого радикального, і найбільш радикальним вчинком він назвав те, що вони приїхали сюди. На війні немає політичного розмежування на партії, всі разом допомагають одне одному захищати Батьківщину.

Про ціну, яку довелося заплатити особисто

Війна на сході забрала в мене найближчу людину. З листопада місяця я перебуваю в Україні. Я був 20 лютого на Інститутській, і пройшов всі кола вашого пекла. І коли я був в Слов’янську, коли Гіркін оголосив мене у розшук, і мені довелося ховатися, моя дружина зателефонувала мені і сказала, що помирає. І я шість днів не міг до неї доїхати. І коли я нарешті приїхав – було вже пізно, вона померла на моїх руках. Я звинувачую себе, звинувачую тих, хто розв’язав цю війну. Сталося так, що вона завжди чекала мене з цієї війни, а я тепер чекаю коли повернуся на неї, бо ваша війна тепер стала місцем, де я почуваюся вдома. Мені більше нема куди повертатися. Моя дружина лежить там на кладовищі, за десять тисяч миль звідси, в маленькому техаському містечку, а я тут, ніяк не можу поїхати х цієї війни.

Всі питають мене, навіщо я туди поїхав? Якщо ця війна так багато для мене коштувала, то я повинен показати її всю і всім.

/розшифрував Нікіта Сергійчук