Любов, футбол і картопля під час війни. Чи є життя в містах, де стріляють з 2014-го

Наша редакція працює цілодобово і в різних куточках країни, аби ви були в курсі того, що насправді відбувається. Якщо для вас важливе те, що ми робимо, і ви вже підтримали Збройні Сили України, можете підтримати наше інформаційне військо.

Красногорівка — містечко за 40 кілометрів від Донецька. Війна тут розпочалася не 24 лютого 2022-го, а у 2014-му. З 16 тисяч людей, які мешкали в місті до російського наступу, зараз залишилося кілька тисяч. І вони, здається, за вісім років війни вже так звикли до обстрілів, що нікуди тікати не збираються.

До Красногорівки ми приїхали, щоб роздати волонтерську допомогу. Привезли її для 78 дітей та сотні стареньких і людей з інвалідністю. А втім, щойно ми зупинялися за адресами, зазначеними в наших списках, охочих отримати допомогу більшало — всі просили не лише для себе, а й для своїх сусідів.

Про те, як люди вісім років живуть серед війни — у матеріалі hromadske.

«Живу, як собака бездомна»

«Дім розбитий уже двічі, — скаржиться Надія Сологуб. — Пенсію заледве отримала. По гуманітарку я не годна ходити. Отак і живу. Як собака бездомна, з биркою на вусі». 

Її будинок на околиці Красногорівки вперше «зловив» снаряд у 2014-му. Тоді хату відремонтували. А на початку квітня 2022-го прилетіло вже двічі. Вхідні двері заблокували уламки, частина будівлі посипалась. Дочка із зятем діставали матір через вікно. Тепер 74-річна жінка живе у доньки. І надії, що повернеться до рідної хати, в Надії мало.

«Нещодавно мамі стало погано, “швидку” ледь викликали. Їхали три години, — каже донька Наталія. — Я розумію, що всім страшно, що тут обстріли. Але ж це не закінчиться скоро, а люди тут є. Фельдшери так вибачалися, звісно, що довго їхали. Мовляв, швидше не могли… Кинули тут людей напризволяще, я вважаю. Можна ж було організувати хоча б видачу пенсії? Адже хтось зарплату за це досі отримує?»

«Валюха, будем жить!»: кохання під час війни

На подвір’ї 78-річного чоловіка — чистота і порядок. У бочках — дощова вода. Пан Валєра збирає її для господарських потреб. Питну бере в сусідів, у них є свердловина. Він запрошує нас до будинку. Тут просторо, світло притлумлене, щоб «не різало очі». Суцільна тиша. У вітальні на ліжку — дружина пана Валєри.

«Валя, прийшли провідати тебе. Моя рідна, тебе прийшли провідати», — каже пан Валерій.

Жінка не відповідає, жоден її м’яз не рухається. Чоловік бере її за плечі, обіймає і гладить по голові. Валя — повністю сива худа бабуся з дивовижними яскраво-блакитними очима — сумно дивиться і тільки тихо дихає.

«Шахтьори не плачуть, вони сумують, — замість неї вітається Валєра, витираючи собі сльози. — Я годую її з ложечки. Розумієте, лежача людина. Повністю треба турбуватися. Я ж не розкажу вам усього. Але мені це й не страшно, не важко. Мені тільки сумно й образливо. Яка вона була красива». 

У цьому будинку в Красногорівці подружжя прожило разом 60 років, Народили двох дітей, мають чотирьох онуків. Вони зараз мешкають на Харківщині. Валєра переживає, що через війну не може надіслати дітям пенсію, а вони не мають можливості до них приїхати. Він знову обіймає дружину.

«Валюха, будем жить! Я лише одне їй кажу: приїдуть діти! Налагодиться все — і приїдуть же! Далеко їхати, але приїдуть». 

Ми питаємо дядька Валєру, чи потрібні їм якісь ліки. Він показує повну шафу медикаментів: усе необхідне закупив із запасом — ще 24 лютого. «У нас є. Людям роздайте, людям».

«Навіть якщо будуть стріляти прямо тут, не ховатимусь»

Далі їдемо до 83-річної Антоніни Купцової. Надворі сонячно й тепло, тому вона сидить на лавці біля свого подвір'я. Спирається на милиці. Каже, що їй пощастило: уся родина живе поряд із нею.

«Не ховаєтесь у підвал, коли обстріли? Раптом “прилетить”?» — запитуємо жінку.

«Ні, я туди спуститися не можу. Навіть якщо будуть стріляти прямо тут, не ховатимусь. Там високі сходи, я тільки впаду», — відповідає пані Антоніна.  

Її невістка Тетяна розповідає, що в погребі вони «наспалися» 2014-го. А коли обстріли активно поновилися у 2022-му, в погріб ні ногою. Так само не планують виїжджати з Красногорівки.

«У мене троє онуків — 13, 11 і 5 років. Як ми можемо виїхати? Будемо тут. Прилетіти може всюди. У нас одна жінка з Красногорівки, така хороша, вона розсадою торгувала. Поїхала в бік Дніпра, потрапила в аварію. Все, її немає. Рятувалася звідси — і таке її спіткало», — пояснює Тетяна.

Увесь час, поки ми спілкуємося, гучно луплять «Гради».

На цьому подвір’ї, як і в усьому містечку, на них не зважають. Щеплення проти страху отримали у 2014-му. Відтоді отак і живуть — від обстрілу до обстрілу. Тетяна збирається садити картоплю. А її внуки, щойно трохи стихає, виходять на вулицю ганяти м'яча.

Місцеві вже на слух визначають тип обстрілу — де «Гради», де автомати. А через стрілянину пробивається дзижчання бджіл і гавкіт дворових собак.

«Отак і живемо. Сподіваємось, що мир колись буде. Ну не може ж таке бути постійно? Колись же він має настати, той мир?» — чи то питає, чи то стверджує місцева жителька Наталя.

Авторка: Каміла Грабчук