Фото:

надане видавництвом

Волонтерка Олена Розвадовська стала надією на порятунок для десятків дітей, понівечених війною на сході України. Про неї — одна з історій збірки художніх репортажів «Бог дивовижних людей та інших грішників» репортажистки Марічки Паплаускайте. Книга вийде друком у видавництві «Човен» та буде презентована у вересні під час Форуму видавців у Львові.

Зі згоди авторки та видавництва Громадське публікує уривок про Олену Розвадовську.

***

«Щоранку дорогою до роботи минала барикади мітингувальників. Відчувала все сильнішу огиду — її офіс розташований на Банковій, просто в Адміністрації Президента Януковича. Будівлю, оточену загонами спецпризначенців, майданівці сприймали як обитель зла. 

Щовечора, закінчивши справи, спускалася на Майдан. Готувала бутерброди на кухні захопленої адміністрації міста, розкладала в римо-католицькому храмі матраци та спальні мішки для ночівлі протестувальників. Молилася, аби все скінчилося правильно.

Та зло не стрималося — у центрі столиці прицільними пострілами убили понад 70 мітингувальників. 

Наступного дня 29-річна Лєна прийшла на Інститутську — вулицю, де загинуло найбільше людей. Крокувала замерзлою бруківкою ошелешена: перед очима стояв туман, вуха нічого не чули, мозок відмовлявся усвідомити, що все це — насправді. Від страху навіть говорити не могла. Не знала, куди себе подіти. 

Ноги самі завели до костелу. Пахощі ладану перебивали разючий запах медикаментів — на підлозі біля сповідальниць розкинувся шпиталь, меси правили як зазвичай. Вона сіла на відставлену в бік лавку, схрестила долоні, схопилася очима за лаконічний хрест по центру: «Боже, що мені робити? Як отямитись? Як допомогти?».

Тоді помітила дебелу постать у монашому вбранні, яка сунула з глибини храму просто на неї. «Вервиці! Хто буде роздавати вервиці?», — питала постать голосно. Лєна підвелася.

Повернулася на Майдан і роздала їх сотні — дрібні намистинки з білого пластику, нанизані на нитку поряд із невеликим, так само білим хрестом. «Навіщо це?», — запитували люди. «Для молитви», — пояснювала. І з кожним словом відчувала, як самій легшає. «Дякую, Боже, за відповідь», — казала подумки. 

Київ, лютий 2014

Поки Майдан оплакував загиблих, не маючи сил святкувати перемогу, Адміністрація Президента пішла у відставку. Залишив посаду й Уповноважений із прав дитини. Його офіс завмер у невідомості. Не знала, що буде далі й Лєна.

Останні кілька років як прес-секретарка омбудсмена Олена Розвадовська відвідувала інтернати, дитячі будинки, виховні колонії для підлітків чи сім’ї, у яких трапились трагедії. Дивилася в очі скривджених дітей і відчувала — вона там, де має бути.

Так було не одразу. У 17-ть почала жити самостійно. Перебралася з курортного Трускавця до столиці — подалі від дому. Не хотіла ні від кого залежати: здобуваючи освіту, працювала то перекладачкою, то офіс-менеджеркою, то помічницею народного депутата. Але відчувала, що все це — не її: щоденна біганина, бізнес, гроші. 

Зрештою, виснажилась від роботи. Втомилась від самотності. Не бачила сенсу щоранку розплющувати очей, перестала помічати, як змінюються пори року. Тоді ж уперше потрапила до католицького костелу — вихована у греко-католицькій родині, тут раптом відчула церкву як місце, де затишно та безпечно. Але й далі занурювалася у депресію — її сповнював страх прожити життя даремно. Часом він хапав фізичними спазмами. Тоді не могла поворухнутися, уникала людей, боялася телефонних розмов.

Одного такого ранку все ж підняла слухавку. Телефонували з Адміністрації Президента. За рекомендацією впливової жінки, з якою познайомилась напередодні і якій випадково вилила власний відчай, Лєну запрошували на роботу. «Це місце саме для вас, Оленочко», — сказала благодійниця. У 2011 році в Києві формували перший офіс Уповноваженого Президента із прав дитини. 

Днями налагоджувала співпрацю з журналістами, ночами вивчала законодавство — читала Конвенцію про права дитини й дивувалася: чому в дитинстві не знала, що має право на власну думку та помилки? Що має право сердитися? Що має право сказати «ні»? Схопилася за це. Щоранку, минаючи загони спецпризначенців, нагадувала собі, що працює не заради грошей. 

Коли з країни втекла влада, Росія захопила Крим і почався наступ на Донбас, перед дитячим омбудсменом постали нові виклики: перші обстріли, поранення дітей на окупованих територіях, викрадення росіянами сиріт з інтернатів. У пошуку відповідей, спочатку з журналістами, а потім із командою вже нового Уповноваженого, Лєна поїхала на Донбас. 

Слов’янськ-Попасна, лютий 2015

Розгубленість. Бачила її у боязких рухах старенької, яка, підібгавши ноги, сиділа на клунках посеред вокзалу. У торбах — поспіхом зібрані речі та, зрештою, усе життя. «Синочку! Синочку! — хапала за руку то одного, то другого ДСНС-ника. — Ви ж про мене не забудете? Синочку…».

Розгубленість бачила і в очах інших людей, котрі чекали евакуації. На залізничному вокзалі у Слов’янську облаштували пункт очікування. Автобуси, що вивозили людей із Дебальцевого, прибували один за одним. Був лютий 2015-го. Поїзди за розкладом до станції не ходили. На одній із колій натомість стояло кілька вагонів, де евакуйовані могли зігрітися. Чекали на спеціальні поїзди, які відвозили вимушених переселенців до Дніпра, Харкова чи Одеси — хто куди втікав. Сам Слов’янськ півроку вже був звільнений. Неподалік точилися бої.

Страх. Відчула його, побачивши знищений приватний будинок у Попасній, — в хату влучив снаряд «Граду». Від будинку лишився тільки фундамент і гори будівельного сміття, яке недавно було для когось домом. Завали розбирав самотній чоловік. Дивилася на нього й боялась запитати. Німе запитання стало ще страшнішим, коли помітила серед уламків вцілілу гойдалку-коника.

Згодом дізналася: в ніч, коли снаряд бойовиків влучив у будинок, під завалами загинули господарі — 87-річний чоловік та 69-річна жінка. Єдині опікуни осиротілої раніше дівчинки.

Безсилля. Вдихала його разом із затхлим повітрям підвалу. У тій же Попасній, у бомбосховищі під Будинком культури, мешкало кількадесят сімей із дітьми. В актовій залі нагорі щойно закінчилось дитяче свято — отримавши подарунки, малі спускалися у темний, вогкий підвал.

До Києва повернулася пригніченою. Наляканою власним безсиллям. Мучилась, що не знає, як захистити дітей від війни. Коротких візитів «туди» було не досить.

Фото:

надане видавництвом

Київ, березень 2015

До офісу щодня приходили новини зі Сходу. Лєна читала сухі звіти: контузія однорічної дитини, кульові поранення старших дітей, випадково загиблі неповнолітні.

Думала: чому люди залишаються жити на передовій?

Одного дня повернулася додому особливо втомленою. Сіла на ліжко, обійнявши коліна. Мовила мовчки: «Господи, що мені робити?». І раптом зрозуміла. 

На ранок сказала подрузі, з якою винаймала квартиру, що за два тижні з’їжджатиме. Продала більшість речей: ноутбук, зимову куртку, взуття на підборах і ролики. Купила їх ще перед Революцією — мріяла, що навесні навчиться кататися. Устигла взути лише раз. Виручені десять тисяч гривень склала в конверт. На роботі повідомила, що мусить поїхати на місяць.

Не мала наміру лишатися на Донбасі довше. Не шукала роботи в Червоному Хресті чи деінде — хотіла лише набутися поряд з війною, аби зрозуміти її. 

Домовилася із центром для переселенців, який 2014-го облаштувала в Слов’янську євангельська Церква, що поживе там. Занурилася у щоденну реальність тих, у кого війна відібрала дім: чергувала на кухні, мила туалети, вислуховувала чуже горе. 

Разом із волонтерами виїжджала в містечка й села, поблизу яких точилися бої. Ось, машина везтиме на передову хліб і воду, — Лєна проситься теж. Втискається в кузов поміж коробками з гуманітаркою. Відчуває, як автівка їде полями, минаючи блокпости. Чує вибухи. У такі моменти пригадує слова, які в дитинстві чула від мами: «Коли страшно, помолися. І все буде добре». З безсумнівною дитячої вірою читала молитви тепер. Не мала ані бронежилета, ані каски — хотіла бути такою самою, як люди, до яких їде. 

На місці дивувалася мертвій довколишній тиші: на сірих вулицях ані душі. Лише повалені дерева й забиті дошками вікна. Люди сходилися тільки на поклик волонтерів. «Хліб! Хліб!», — гукали ті. Узявши привезене, місцеві якнайшвидше розходилися. Лєна рушала за ними. Представлялася волонтеркою, питала про те, чого потребують. Йшла у школи і просто по домівках. «Боже, веди мене туди, де я маю бути. Хай усе буде так, як хочеш Ти». І знаходила саме тих дітей, яким найбільше потрібна допомога. 

Наступного разу привозила з собою іграшки, що їх передавали з Києва друзі. Шукала гроші — купувала ліки. Зверталася до благодійних фондів, які могли допомогти більше. 

Знову вдивлялася в очі дітей — помічала, як розширюються зіниці, коли поряд лунали вибухи. Боролася із бажанням узяти тих дітей і тікати якнайдалі. 

Почала писати про те, що бачить і чує для всеукраїнських медій. 

Відкладала повернення додому. 

Слов’янськ, лютий 2019

 «Станом на 12 годину середи, 13 лютого, російські окупаційні війська тричі порушили режим перемир’я, обстрілявши позиції українських захисників біля Авдіївки, Павлополя та Водяного», — диктор хвилі «Армія FM» зачитує цю новину першою. 

Водночас топ-новинами інших українських медій стають вибух каналізації у Львові, монетизація субсидій та історія кохання бодибілдерки. 

Війна триває шостий рік.

— Теперішні шестирічки виросли на війні, — каже Лєна, кермуючи автівкою. Першу «бляху» їй подарували друзі, коли зрозуміли, що дівчина тут надовго. Коли машина відслужила, на другу автівку, теж не нову, дав кошти благодійник. Вчилася кермувати на розбитих війною дорогах. 

— Війна швидко стирається з ландшафту навіть тут, — говорить, вказуючи на відновлені рекламні щити. — Коли я тільки приїхала, більшість із них були понівечені. 

Виїжджаємо зі Слов’янська на Авдіївку. Туди, де ще зранку позиції українських військових обстрілювали з окупованих територій. Праворуч минаємо припорошений снігом схил. У 2014 року за панівну вершину — гору Карачун — чотири місяці точилися бої. Зрештою, телевежа, яка була там, впала. Вмовкли й українські канали. Сьогодні їх відновили, втім радіо в машині через раз ловить «ДНРівські» хвилі.

Автівок щодалі меншає. Після Костянтинівки повертаємо трасою на Донецьк. GPSом не користуємось — за чотири роки (два з яких за кермом) Лєна наїздила місцевими дорогами чимало. Витискає педаль газу темно-зеленими берцями — підборів не взувала відколи поїхала з Києва. 

Заощадження скінчились уже за кілька місяців — мусила думати, як заробляти гроші. Рішення знайшло її саме: запропонували очолити команду, що проводила для школярів уроки з протимінної безпеки. Розбиралася у видах мін і снарядів сама, вчила цього дітей. 

Скоро знала ледь не кожну дитину в десятку населених пунктів уздовж лінії розмежування. Бачила, як змінюються вони самі, їхні страхи, ігри. Бачила пісочниці, укріплені від обстрілів стіною з автомобільних шин. Бачила дитинство, яке не може поставити на паузу навіть війна. 

— Не пригадую моменту, коли вирішила лишитися, — говорить. — Коли вивозиш з-під обстрілів дитину, покинути її уже не можеш.

Фото:

надане видавництвом

Авдіївка, квітень 2016

З Рітою та її мамою, теж Лєною, познайомилась через рік після приїзду. Тоді у промзоні на краю Авдіївки почалась ескалація: снаряди та кулеметні черги залітали у приватні двори старої частини міста, так званої «Старухи». Місцеві, хто не виїхав, ховалися у підвалах і затуляли вікна мішками з піском.

«Тут мамочка з дитиною жебракує. Шкода малої», — розповів телефоном знайомий військовий. І Лєна, хоч таке й не дозволено, приїхала на кілька днів у розташування. Ночувала у військовому наметі, де сигаретний дим стояв стіною: за шторкою, на старих дерев’яних дверях, їй облаштували місце для спання. Засинаючи, чула, як військові обговорюють тактичний план на завтра. На ранок йшла шукати дитину. Автівки тоді не мала — блукала довгими вулицями пішки. «Хазяйкоооо!», — гукала, заглядаючи у двори. 

Тієї, яку шукала, не знайшла — натомість зустріла іншу родину. Коли була на крайній вулиці перед лінією вогню, почався обстріл. Кулі влучали в паркани будинків, і вона встигла заскочити в перший-ліпший двір. Господиня запросила до хати. 

Їй — за п’ятдесят. Тридцять із них віддала Коксохіму — заводу, довкола якого розбудована Авдіївка. Тридцять років поспіль день через ніч по 12 годин стояла на зміні. Працювала в залізничному цеху хімблоку. Нині на пенсії. Має фруктовий сад, інвалідність та доньку-підлітка. 

З доньки, тоді семикласниці Ріти, і почалася їхня дружба. Навчалася дистанційно, бо ходити до школи було небезпечно. І Лєна приїжджала в гості, аби мала та її мама не почувались ізольованими. Вмовляла родину виїхати чи хоча б перебратися в центр міста, де менше стріляють. Та мати боялася лишити господарство. Допоки просто посеред дня до хати не залетіла куля. 

«Страшно. Забери нас», — почула у слухавку Лєна. 

Але як?

Тими днями стріляли без упину. Лєна хапала за руки армійців, просила, пояснювала. У відповідь чула одне: «Ми на «Старуху» не поїдемо. Будь-хто стане мішенню». Пробралася на нараду, попросила слова: «Дайте когось із машиною — треба вивезти дитину». Вмовила.

Навколо гуркотіло й вибухало. Кожен крок до автівки мама Лєна робила насилу — через хворобу ледь ходить, спираючись на ходунки. Ріта допомагала, не виказуючи власного страху. 

Думали, виїхали буквально на кілька днів. Та війна не стихала — за півроку довелося перевезти частину речей до орендованої квартири в центрі. Яблука в їхньому саду осипаються на випалену східним сонцем траву вже четверту осінь поспіль.

Книга «Бог дивовижних людей та інших грішників» вийде у видавництві «Човен» та буде презентована у Львові під час Форуму видавців
Фото:

надане видавництвом

Поділитись: