«Я вірила, що нас немає в Україні» — мати затриманого російського військового Агеєва

Зі шкільною вчителькою англійської мови Світланою Агеєвою, матір'ю єфрейтора Віктора Агеєва, кореспондент «Нової газети» зустрівся в російському місті Барнаул. На зустріч вона приїхала із села Топчиха, що за сто кілометрів від алтайської столиці. У Барнаулі живе її старший син Максим, до відрядження на Донбас разом з ним мешкав і 23-річний Віктор.

У платті, прикрашеному візерунком із великих троянд, і двома поліетиленовими пакетами в руках, Світлана Агеєва чекає на зустріч в офісі свого односельчанина — відомого на Алтаї правозахисника Олександра Гончаренка.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: З Алтаю в Жолобок: шлях російського військового Агеєва до «ЛНР»

Днями до неї навідувався воєнком топчихінського району Костянтин Еллер і запевнив, що її син ніякого контракту з російською армією не мав, а воювати в «ЛНР» їздив у якості найманця.

«Зі слів воєнкома я зрозуміла, що з'явитися до мене йому наказали з Москви. Сказав, якби син служив як російський контрактник, з Ростовської області йому надіслали б листа, відкріплення [до місцевого військкомату]. Але листа не було. І цим вони переконують [мене] і роблять висновок, що один контракт відрізняється від іншого».

Ми розмовляємо майже дві години. Агеєва розгублена, але прагне виглядати спокійною. Як з'ясувалося, вона — ревний глядач російського телебачення, утім, у розмові щосили намагається втримати нейтральну інтонацію.

Кілька разів каже, що «готова на все, аби Віктора швидше звільнили, навіть їхати до Києва».

Нижче — розмова, а також звернення Світлани Агеєвої до президента Путіна, міністрів Шойгу і Лаврова, яке вона попросила записати.

Про те, що син потрапив у полон, Світлана дізналася 27 червня з повідомлень українських користувачів «Однокласників». Після заяви ВСУ про полон російського солдата, на сторінці Агеєвої, з її слів, з'явилися «десятки злісних коментаторів і почали писати: так вам і треба, рашисти! Смерті бажали і мені, і синові».

— Я одразу відчула щось недобре, — каже Агеєва. — А потім зателефонував журналіст з ВВС і сказав, мовляв, є інформація, що Вітюша мій у полоні. У мене на серці похололо, думала, помру. Ще й почали надходити такі повідомлення, погрози, листи з інтернету. Немов у моєму житті настав кінець світу. Я не знала, хто ці люди, що мені робити і що з моїм сином. Я і зараз не знаю, не знаю, хто мені може допомогти, як так трапилося...

Світлано Вікторівно, ви казали, що він підписав контракт з Міноборони Росії. Але відомство все спростовує. Чи маєте ви якісь документи?

— Спростовує, так. Але я вже не знаю сама. Адже він казав: я їду за контрактом. Надсилав [мені] на Однокласниках скан наказу про те, що йому дали [звання] єфрейтора. Він так радів цьому! І я була впевнена, що він у Ростовській області проходить службу у 22-й частині.

Ми стільки разів говорили по телефону, він і фотографії надсилав, де він у військовій формі з трьома іншими хлопцями, і вони тримають прапор на якому написано щось про підрозділи Російської Федерації... Ну, може, романтика, хлопці пустують. А коли приїжджав воєнком [Костянтин Еллер], сказав, що прапор не справжній. Тож тепер не знаю, що думати.​

Строкову службу в російській армії Віктор Агєєв відбував у Ростовській області ще у 2015 році. Відслуживши, повернувся додому і до весни 2017-го жив і працював у Барнаулі. Віктор неодноразово казав матері, що найближчим часом хоче знову піти в армію, але вже за контрактом.

— Він з дитинства бачив себе військовим. Армія, особливо розвідка, — для нього це була мрія. Коли повернувся зі «срочки», скаржився, що мало йому було років, нічому, мовляв, не встиг навчитися. Я пропонувала: залишайся служити в наших місцевих частинах, а він відповідав: «Несерйозно це, не хочу ходити штовхати повітря і пити».

Військова романтика йому була потрібна. І я не змогла його переконати, відпустила. Дорослий, самостійний, не дурень. Треба ж було з чогось шлях [життєвий] починати. Єдине — характер у нього дуже доброзичливий. Стріляти з таким характером — ой, не знаю...

Віктор Агеєв. Фото зі сторінки у соцмережах

Агєєва розповідає, що знову служити Віктор пішов 18 березня 2017 року, у Ростовську область поїхав самостійно, потягом.

— Я вже тоді засумнівалася: чому, якщо контракт, він їде сам, а не через військкомат? Але я відкинула ці сумніви. Значить, так треба, подумала. При мені він розмовляв з кимось із Ростова, йому давали якісь номери, координати. Так він потрапив у Ростов, а потім опинився в Батайську і вже звідти дзвонив мені.

Від часу його прибуття в Ростов, Світлана щотижня розмовляла з ним телефоном. За місяць Віктор навіть прислав їй 5 тисяч рублів із зарплатні:

— Сказав, більше поки не може. Але я і цьому була рада... Вітюша ж мені допомагає кредит виплачувати, знає, що мені непросто.

30 травня, перед тим, як зв'язок остаточно урвався, Віктор устиг повідомити, що телефонувати регулярно «тепер буде важко».

— Чому так сталося, я не зрозуміла. Дзвонив-дзвонив, а потім раптом каже: не можна більше, начальство не дозволяє. Ми з ним дуже близькі. І раптом таке... це мені не дуже зрозуміло було.

Які у вас виникли сумніви?

— Ну як сумніви ... Я людина не військова, але, дивлячись телевізор, думала, ми там [в Ростовській області] охороняємо наш кордон. Ну як ми... Ми — росіяни. Знала, що там дуже небезпечно. Переживала [за Віктора]. Це розвідка, до того ж. Але вірила, що нас там немає, в Україні. Були ж офіційні заяви, що наші не присутні. У крайньому разі, вірила, що намагаються [не бути присутнім].

Військовий квиток Агеєва. Фото 93 бригади ЗСУ

Ви взагалі активно стежте за новинами? Зокрема, за тим, що відбувається на Донбасі?

— Так! Я політикою дуже захоплююся. Завжди дивлюся «60 хвилин» та наших знаменитих Соловйова, Кисельова. Хоча ось Кисельов якось не дуже, а от Соловйов подобається. Загалом, трошки розуміюся [на політиці], мені здається.

Після перегляду цих програм, які у вас думки, які висновки робите?

— Висновок такий, що українські ЗМІ і наші ЗМІ працюють тільки на очорнення одне одного. Ось дивіться: чому в українців така ненависть [до росіян]? Може, наші ЗМІ теж бруд ллють на українців більше, ніж треба? Може, спеціально це відбувається? Або ті ж Мінські угоди.

Постійно лунає думка, мовляв, вони не працюють, і я ніяк не можу зрозуміти, коли ж вони запрацюють! Хто має робити кроки для цього? Тільки Київ або й наші теж повинні? Гадаю, обом сторонам треба співпрацювати. 

Затягнулася чомусь ситуація [на Південному Сході України]. З іншого боку, я оце послухала шквал негативу на свою адресу і на адресу Росії від українців. І це було страшно. Погрози вбивством, образи. Може, їх спеціально наймали так писати? Я, звичайно, не знаю, але мені здається, що росіяни не реагують [на українців] так агресивно, з такою ненавистю.

Я взагалі не реагую з ненавистю на них. Гадаю, моє покоління українців поважає. Це лише молодь лиха, яка останні 25 років дорослішала. Оскільки політика там [в Україні] велася антиросійська, на те й вийшло. Хоча, знову ж таки, я там не жила, просто роблю висновки зі ЗМІ, з телепередач Кисельова, Соловйова. А більше — де? Де ще кажуть переконливо?

Мене зацікавило це питання, тільки коли мене торкнулося. Просто цікаво, чому вони всі нас так ненавидять? Чи не ненавидять? Може, це нам тільки так подають?

Вас дивує реакція людей на те, що ваш син вирушив воювати до іншої країни?

— (довга пауза) Просто я б так не реагувала, якби на моїй території було таке [вторгнення]. Ну, розумніше б якось себе поводила. А вони, молодь, емоційніші, максималісти. Заплуталася я зовсім.

Я завжди думала про війну в Україні, усе телевізійні передачі дивилася, і ось як життя повернулося.

/Павло Канигін, спецкор «Нової», Барнаул

Звернення Світлани Вікторівни Агеєвої.

«Я прошу вас про допомогу, аби донести мою ситуацію до уряду [російського]. Я хочу звернутися особисто до Володимира Володимировича Путіна, а також до міністра оборони [Шойгу] і міністра закордонних справ Сергія Лаврова не залишити мене в цій ситуації, а допомогти розібратися і надати допомогу в поверненні сина на Батьківщину, в Росію.

Мій син, відслуживши строкову службу рік тому, виявив бажання піти працювати за контрактом і хотів повернутися в ті ж місця, де він служив строкову службу. Він поїхав у березні, сказавши, що поїде працювати за контрактом. Пролунало місто Батайськ.

Він постійно виходив зі мною на зв'язок, раз на тиждень, раз на два тижні. Я знала про його досягнення приблизно, адже довго говорити не могли, — це дорого. Що все гаразд, що він працює, тренується, щось складає. Мені головне було, щоб він був живий-здоровий.

І от, з 30 травня і до сьогодні від нього немає звісток. З інтернету я дізналася, що мій син у полоні. Розповіли українські ЗМІ. Я б хотіла розібратися з цією ситуацією: де він перебував, де був приписаний, у якому статусі — поставити всі крапки над «i».

Хочу також попросити наш уряд допомогти з обміном моєї дитини. У мене тільки на це надія. Як громадянка Росії, куди я ще можу звернутися? Так, мій син любив військову справу, віддав борг Батьківщині, хотів, аби Батьківщина його не кинула. <...>

Вітя! А ще я дуже сподіваюся, що українська сторона піде на поступки, проявить гуманність і дозволить нам з тобою поспілкуватися по телефону. Або дозволить донести до тебе моє відеозвернення через журналіста «Нової газети». У всякому разі, я хочу в це вірити».

Підписуйтесь на наш канал в Telegram