«Мавританець» із Гуантанамо і «Лицарі справедливості» з данського метро. Що дивитись у кінотеатрах цього вікенду

Цього вікенду в українських кінотеатрах вийдуть лише 9 фільмів (в порівнянні з 13-ма тиждень тому). Два з них — із глибокого минулого. Це завершення обох трилогій за Толкіном — «Володар персня: Повернення короля» (2003) і «Гобіт: Битва п’яти воїнства» (2014). Решта фільмів — 2019-го, 2020-го років і цьогорічні прем’єри. Жанри представлені ледь не всі — від комедій до жахів, від мелодрам і до бойовиків із фантастикою.

Найбільше в око впали американський «Мавританець» і данські «Лицарі справедливості».

«Мавританець»

Із «Мавританцем» все мало б бути зрозумілим від першого погляду. «Зірок» тут розсип — Бенедикт Камбербетч («Шерлок»), Джоді Фостер («Мовчання ягнят»), Тахар Рахім («Пророк») і Шейн Вудлі («Дивергент»), а сюжет натякає на пафосний та галасливий вислів про утискання прав за етнічним та релігійним принципами. Але глядачеві ставлять такі питання, на які треба довго шукати відповіді, оскільки нема однозначності.

Світ — не дискретний, стверджують творці фільму, свідомо відмовляючись поділяти героїв на правих і лівих, добрих чи злих. Словом, тут нема чіткого розмежування білого й чорного. До того ж під час захисту в’язня із сумнозвісної бази на Кубі, Гуантанамо, адвокатам йдеться не про те, винний їхній підопічний чи ні, а що його утримують незаконно, без висунутого обвинувачення. І підписам під його свідченнями ніхто не вірить, бо зроблені вони були після 70 днів тортур.

Історія Мохамеда Улд Слахі, вивезеного з Мавританії 2002 року, переправленого до табору Гуантанамо і звільненого тільки 2016 року — це історія хаотичної помсти США за теракт 11 вересня. У фільмі за справу Мохамеда (Рахім) береться відома активістка Ненсі Голандер (Фостер), намагаючись його звільнити. А військовий прокурор Стюарт Коуч (Камбербетч) отримує «згори» наказ про протилежне — довести справу до смертної кари.

Захисниця й обвинувач намагаються дослідити справу, в якій ув’язнений є засудженим заочно, адже його вина не доведена. Вивчаючи її, вони знаходять безліч порушень законів та намагання вищого керівництва міноборони та влади країни нічого не оприлюднювати, ховаючи все за дотриманням «секретності» та захистом «національної безпеки».

«Мавританця» можна об’єднати у дві складові — адвокатсько-правозахисну та акторсько-ігрову. Перша — практичний розгляд справи й законодавча казуїстика, друга — емоційність і чуттєвість. В обох частинах режисерові Кевіну Макдональду («Останній король Шотландії») вдалося знайти той баланс, коли фільм не звалюється в сухість юриспруденції й не перегинає палку з експресією натуралізму. Тут «королем» стає вже актор, і йдеться не про Фостер чи Камбербетча.

Тахар Рахім — абсолютний центр «Мавританця». У такій тонкій історії дуже легко відштовхнути глядача педальованим стражданням в’язня чи відстороненістю захисту. Натомість у Рахіма вийшло прослизнути «між крапельками» та ідеально розрахувати пропорції з виявом емоцій мімікою, рухами тіла та промовленими словами. Цей ідеал він виявив уже в ролі мусульманина на службі ФБР в серіалі «Примарна башта», що дало Макдональду ідеального кандидата й для «Мавританця». І Рахім зіграв відповідно — точно поціливши в яблучко ідеї та акторської майстерності.

Третя складова — це серйозна драматургійна ідея. У «Мавританці» закон, право людини на захист і презумпція невинуватості — абсолют. І навіть представник обвинувачення свідомий того, попри зрозуміле бажання знайти винних і засудити злочинців. І на репліку друга щодо загибелі трьох тисяч людей у протаранених літаками баштах Всесвітнього торгового центру «Хтось має відповісти за це!» змістовно відповідає: «Але ж не будь-хто!»

Уже неодноразово порушена тема правового засудження доказово винних у фільмі Макдональда набула повноцінного цивілізаційного розвитку й вкарбування. Про це йшлося і в тій самій «Примарній башті», де герой Рахіма — мусульманин, як і організатори й виконавці теракту 11 вересня. Але не всі мусульмани — злочинці. Тут важливо, що у фільмі персонаж Рахіма не показаний безгрішним, його прокурор — злим чи переконаним у злі обвинувачуваного, а адвокатка — доброю і довірливою. Всі різні, і кожний може бути засуджений лише за законом.

«Мавританець» обходить ідеалізацію, чим сам стає трохи ідеалістичним, навмисно опускаючи вину та причетність до трагедії героя — мовляв, доведіть. Але в цьому і є винятковість фільму, зухвалого у своїй позиції.

«Лицарі справедливості»

Чи не буде дивиною назвати й «Лицарів справедливості» спорідненими з «Мавританцем»? Принаймні, їх єднає ідея «іншого» шляху: причинно-наслідковий механізм не є таким уже досконалим, якщо його розглядає людина. І необов’язково в аварії метрополітену хтось винний, тим паче чоловік, який викинув — ну дуже нелогічно — канапку із соком за 14 євро. Бо ж цей чоловік тільки на 95% схожий на брата ватажка байкерів, проти кого мусив свідчити один із банди, який випадково їхав у вагоні й загинув в результаті аварії.

Данський унікум Андерс Томас Йенсен («Адамові яблука», «Зелені різники») зробив кіно з друзяками-акторами у своєму улюбленому стилі, де поєднання жанрів утворює справжнє фрік-шоу. Тут можна гомерично реготати, як на комедії. Але вона чорна й базується на філософії, нехай і не прикладній. Усе виходить із вражаючого детективу, та він так перетинається з драмою, що плачеш. Хоч і не довго, бо онде починається кримінал. А за ним — відразу екшн...

І всі сюжетні лінії так само карколомно візуалізують герої — холоднокровний і смертельно вибуховий солдат, що втратив в аварії дружину (Мадс Міккельсен), статистик, який поступився цій жінці місцем, але вижив (Ніколай Ліе Каас), депресивний хакер (Ніколас Бро) та решта (не)адекватних їм типів з психічними та душевними відхиленнями. Разом вони творять нестандартне видовище стандартних людських колізій. Виходить оригінально, щемко й дещо божевільно.

Такого точно не бачив пересічний глядач. А навчений скандинавськими поліжанровими фільмами поціновувач по-новому кайфоне від складно закрученого, але водночас знайомого вихідного постулату: «Бійся своїх бажань, адже вони можуть втілитися». Саме з бажання дівчинки в далекому Таллінні отримати у подарунок велосипед неодмінно синього кольору весь наслідковий механізм і починає крутити шестерні, відгукуючись в Данії викраденням велосипеду в іншої дівчинки. Її мама тепер змушена сама вести доньку до школи, але тільки метрополітеном, адже машина зламана.

Пошук винного в аварії породжує глобальні помилки з приблизними розрахунками, а отже, й висновками. І тут цікаво, що, ймовірно, «Лицарі...» є дуже навіть релігійним фільмом, у своєрідний спосіб виступаючи за Бога і надану Ним волю людині. На Нього «нагрібають» протягом половини фільму: мовляв, як Він дозволив таку аварію. Потім «з’ясовується», що це навмисне вбивство. Потім — що помилково вчиняється помста. І за всім таки стоять люди. А внаслідок колообігу подій знищено поганців (які не були причетні до першопричини, але винні у сотнях інших гріхах) — і утворюється цікава й дружна компанія. У ній хтось знаходить сім’ю, хтось — любов, а хтось розуміє, що насправді потрібне його доньці. Все насильство перемішане з гуманністю, сміх — зі смертю, а очікування одного в результаті дають цілковито інше.

У чіткі межі вже баченого це аж ніяк запхати не можливо! Тим і виокремлюються «Лицарі...» — як абсолютна кінематографічна перлина нового вікенду українського прокату.

Автор: Ярослав Підгора-Гвяздовський