«Ми всі трошки купуємося на міф самовіддачі — це така нова версія стаханівщини» — кінорежисерка Надія Парфан

У жовтні в український прокат виходить документальна стрічка «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго». «Це такий комунальний рок-н-рол», — каже про нього режисерка Надя Парфан. 

Фільм знімався майже три роки, паралельно — останні п'ять — Надя та її партнер Ілля Гладштейн робили фестиваль документального кіно та урбаністики «86» у місті Славутич. 

У 2019-му вони заявили, що фестиваль не відбудеться і написали щодо цього маніфест.

У свіжому випуску «Дорогенької» режисерка, культурна менеджерка та громадська активістка Надя Парфан розповідає про те, як їй даються рішення — управлінські, режисерські, особистісні. Та чому про них варто говорити вголос.

Ти кінорежисерка, культурна менеджерка, громадська активістка. Наскільки для тебе важливо те, як ти себе визначаєш, і те, як тебе визначають інші?

Я себе визначаю більше як кінорежисерка, але я також розумію, що завтра я можу передумати і, можливо, буду займатися рослинами .

Світ дуже динамічний і будь-які ідентичності, ці ярлички, які ми так накидаємо на себе, за які тримаємося — «я є оце» — не працюють.

Як мене визначають інші, звісно, мені важливо. Я працюю у публічному полі, працюю з впливом, з ідеями, тобто я справляю на людей якесь враження і для мене це дуже важливо.

Водночас це для мене останнім часом перестало мати таке значення, як раніше. Я зрозуміла, що люди завжди будуть чіплятися за якісь хайпові речі, і вони завжди щось помічатимуть більше, а щось — дуже цінне для мене — абсолютно не помічатимуть. І з цим треба а) змиритися б) начхати на це.

Коли системна проблема опускається на рівень конкретної людини чи навіть групи з трьох людей, але маленької незалежної організації, це такий переводняк життя

У якийсь момент кінофестиваль «86», який ви робили, став модним. Багато людей пов’язували свій травневий відпочинок зі Славутичем, де ви майже 5 років робили цей фестиваль. Він, з одного боку, народжувався з натхнення, любові і великої мрії, а з іншого — зусиллями дуже невеличкої команди. Що сталося? Чому фестивалю більше немає?

Багато всього сталося. Перше — це зовнішні речі, які від нас не залежать, об’єктивна реальність. Друге — це особисті процеси.

Це був дуже особистий проект, тому він і був таким класним. Ми дуже сильно в нього інвестували і з ним ідентифікувалися. У нас була команда — це я, Ілля і Аня Белінська.

Аня, яка приєдналася десь на другий-третій рік і дедалі більше в це занурювалася, переїхала жити закордон. Вона виявилась незамінною, тобто іншої такої Ані з таким унікальним набором професійних компетенцій і цінностей, особистої мотивації, досвіду просто немає. Ми не мали, ким її замінити. Удвох ми це робити не могли і не хотіли.

Друге — ми виросли, втомилися і переросли цей проект.

Все, що я могла зробити офігенно, я уже зробила і далі для мене в цьому немає простору для росту, експерименту для самовдосконалення. Ти доростаєш до якоїсь стелі і все.

Нам з Ільком також доводилося вибирати, чи ми хочемо інвестувати енергію в нас самих і в наші стосунки, чи хочемо ці сили і любов роздавати іншим людям.

Я відчула, що я дуже багато даю, але нічого не отримую навзаєм, це така безумовна материнська любов, але камон, це ж взагалі-то не мої діти.

Рівень структурний — Україна не готова до такого типу проектів. Це дуже крафтові речі. Вони ретельно пропрацьовані, ювелірні. І це має свою ціну. Тобто потрібне належне фінансування.

Ми шукали 13 маленьких шматочків грошей, і кожна гривня, яка приходила, вимагала ще 5 гривень роботи. Ми це все закривали, дебет з кредитом сходився, але це був дуже енергетично збитковий проект. Ми самоексплатували себе, свої зовнішні ресурси, свої сім’ї, які терпіли те, що ми були відсутніми, якісь особисті зв’язки.

Ці ресурси виснажилися. Так не могло тривати далі, а ніяких інших ресурсів не знайшлося.

Інша зовнішня причина — нас дуже-дуже виснажив скандал із Мінкультом. Ми займалися питанням майже півроку. Життя трьох дорослих людей, в яких є сім’ї, мрії, тіла, здоров’я, ми присвятили боротьбі з бюрократичним Левіафаном.

З одного боку, ми не могли цього не робити, тобто це для нас єдиноправильно, а з іншого боку, ти розумієш, що час іде, в кінці життя ми помремо, і я не хочу витрачати своє життя на боротьбу з гідрами, яким ти рубаєш одну голову – виростає інша.

Це системна проблема. Вона потребує системного вирішення. І коли вона опускається на рівень якоїсь конкретної людини чи навіть групи з трьох людей, але маленької незалежної організації, це такий переводняк життя.

Така відвертість і щирість щодо проекту, який закінчився, який можна вважати успішним і, здавалося, дійшов до моменту, де традиційно українська мрія починає масштабуватися, — рідкість. Наскільки легко давалось це рішення?

Дуже важко. Це рішення — як окремий проект цього проекту. Це була дуже ретельна робота щодо ухвалення рішення — пошук, дослідження, прийняття, проговорювання. На його ухвалення пішло щонайменше кілька місяців.

Ми всі трошки купуємося на міф самовіддачі. Це така нова версія стаханівського міфу, коли ми заради ідеї чи заради Майдану, чи заради культури вкалуємо: гробимо себе, занехаюємо особисті стосунки і наші внутрішні джерела

Ми бачимо зараз в багатьох ініціатив такі інституційні проблеми, проблеми зростання. Що би ти сказала іншим, тим, хто продовжує зростатися зі своїми проектами? 

Я би нічого не казала. Такі люди схильні дослухатись до себе і жодні зовнішні поради не йдуть. Вони скоріше хочуть зробити не те, що радять, а навпаки.

Я би радше заохотила людей більше ділитися цим досвідом у відвертих термінах без «успєх, успєх», без «все класно, ми супер, ми молодці».

Це ми такі задроти-проговорювальщики, ми любимо все дуже проговорити, поділитися цим і припускаємо, що це може бути цінним, хоча це суто гіпотеза. А більшість людей це робить тихенько.

Ми всі трошки купуємося на міф самовіддачі. Це така нова версія стаханівського міфу, коли ми заради ідеї чи заради Майдану чи заради культури вкалуємо: гробимо себе, занехаюємо особисті стосунки і наші внутрішні джерела.

Зараз стало модним слово вигорання, але воно трошки баналізується і проституюється: ой, я прокинулася з бодуна — в мене вигорання. Ні, це інше. Я би сказала, що, мабуть, те що сталося з «86» — це інституційне вигорання і про це треба говорити в інституційних термінах.

І в політичних теж. Мова йде про великі державні інституції, які тільки-тільки відбуваються, ось вони щойно створилися. Вони дуже турбулентні і ще непевно функціонують, але всі вже поводяться так, ніби у нас все класно.

Про це теж треба говорити, знаходити спосіб конструктивної критики і зворотного зв’язку. Я б узагалі говорила про статус праці у сфері культури трошки ширше. Це прекарна сфера, де виживають тільки люди з економічними привілеями, ті, в кого є квартира в Києві, це якийсь мінімальний мінімум, сім’я.

Питання про сімейне і особисте. Ви навіть у своєму маніфесті писали, що це сімейна ініціатива, яка мала стати сталою інституцією. Сімейна, маючи на увазі тебе та Ілька (Ілля Гладштейн, співзасновник фестивалю «86» — ред). Багато хто щось робив в Україні, автоматично залучаючи близьких людей, яким довіряєш, знаєш, що не підведуть. І всі ніби задіяні у твоїй великій справі. Що відбувається з особистими стосунками через це?

Сім'я і стосунки — це ресурс, який поглинається цими проектами в ім’я великих ідей чи ще чогось. І це саме те, що з нами сталося. У нас дуже класні стосунки, але цю енергію класності ми непомітно почали віддавати назовні.

І коли питають, у чому секрет фестивалю «86»? Великою мірою це все тому, що ми з Ільком дуже гарно ставилися одне до одного і до нашого спільного проекту.

Це виснажує, і стосунки від цього псуються. Тому батьків, напевно що, можна залучати, але близьких significant others — чоловіків, дружин, дівчат, хлопців я би не радила, бо це термінальна річ.

На перших етапах це може бути класно. Втім, я бачу, що це досить поширена практика в кіноіндустрії, наприклад, всюди такі сімейні підряди, і тоді також ідеться про рольові моделі, поділ ділянок відповідальності.

Я не знаю, щоби чоловік інвестував за кадром у свою дружину. Якийсь продюсер, можливо, в шоу-бізнесі це працює, але тут йдеться про асиметрію. Я б не сказала нерівноправ’я, бо люди самі це вибирають.

Ми з Ільком дуже амбітні обоє, ми обоє зірки, ми рівноправні, паритетні, ми союзники і конкуренти, ми в одній ваговій категорії, тому для нас це теж неприйнятний варіант.

Режисура – це прийняття рішень. Наша жіноча гендерна соціалізація вчить не приймати рішення, дуже тривожитися в моменти цих рішень або потім собі докоряти

Яка для тебе найбільша складність у роботі режисерки документального кіно?

Напевно, це часові рамки проектів. Тому що документальний фільм робиться довго, це про спостереження і занурення, а світ зовнішній дуже швидкий і вимагає негайного результату, блискучого.

Це діаметрально протилежні процеси. Дуже важко відстоювати право робити це довго і робити будь-що довго з усіма наслідками.

Одним із найважливіших викликів є й фінансовий бік питання. Всі думають «о, клас ти отримуєш фінансування». А я просто брала і ділила свій режисерський гонорар.

Вважається, що я дуже успішна молода українська режисерка, яка отримала фінансування з Держкіно, у нас був телеканал партнер, і навіть якісь гроші на девелопмент, дуже скромні, але це для України революційно.

Але я це ділила на часові межі, тобто моя праця — це були б дуже смішні цифри, гривня за тиждень чи за день, якщо зіставити.

І це дуже сильний економічний виклик. Як ти повинна жити, якщо ти цим займаєшся? В моєму випадку це балансування того, за що я заробляю гроші і того, у що я інвестую. Це досить не просто і це теж про здоров’я, про турботу, про себе, про те, що ти мусиш іти на певні жертви.

Друга риса — важко бути жінкою-режисеркою. Сама ця професія, її габітус, те як ти маєш тілесно поводитися, що ти маєш казати, якою інтонацією. Принаймні мені так відчувається, вона дуже чоловіча.

Режисура – це постійне ухвалювання рішень, великих і малих. Зараз я помилюся і ціна моєї помилки — 5 тисяч доларів. Натомість наша жіноча гендерна соціалізація вчить нас не приймати рішення, дуже тривожитися у моменти цих рішень або потім собі докоряти. Але мені це подобається, я через режисуру цьому навчилася.

«Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» — це комунальний рок-н-рол, трагікомедія: так є, але не мало би бути

Фільм «Співає Іванофранківськтеплокомуненерго», який ти презентувала в Швейцарії, в Польщі, а незабаром презентуєш в Україні, на Одеському фестивалі, ти знімала три роки. Що стається з тобою, як режисеркою і з фільмом за цей час? Наскільки він змінився від початкового задуму?

Дякую тобі, що ти вивчила назву. Ти, напевно, перша людина не зі знімальної групи, яка її відтворила. Іронія цієї назви в тому, що ніколи ніхто не зможе її запам’ятати, адже всі завжди будуть проектувати своє наболіле обленерго, водоканал і ще щось. У мене була спочатку дуже цікава звукова концепція, потім візуальна, і в процесі роботи над фільмом мені довелося перевинайти цей задум кілька разів.

Ця концепція досі мені дуже близька і симпатична, але вона не реалізувабельна для документального кіно. Це концепція для ігрового сценарного кіно або якогось експериментального відео-арту, але зробити таке документальними методами неможливо. Я про це дізналася, коли вже поїзд мчав, і знайшла іншу концепцію, за якою рухалася.

Але під час монтажу виявилося, що та інша концепція – це була концепція хору. Мені хотілося передати ідею хору, поговорити більше про колективного героя, показати це колективне тіло, але чи це в мене не вийшло чи це в принципі неможливо — мені довелось і від цієї ідеї трохи відмовитися.

Вийшло щось третє, дуже несподіване. Звісно, це було цікаво. Якоїсь миті я просто абстрагувалася і спостерігала, як фільм сам себе робить, і це якась автономна штука.

Це фільм про голову профспілки муніципальної організації, яка називається «Іванофранківськтеплокомуненерго», яка постачає тепло і гарячу воду в місті Івано-Франківську.

У них є профспілковий хор, який щосереди о 3-й годині прямо там біля котелень і ремцехів збирається в актовій залі і співає. І це такий робітничий хор, в якому співають слюсарі, диспетчери, просто люди теплокомуненерго.

А що вони співають? Вони співають якісь українські пісні?

Вони співають українські народні пісні і патріотичні пісні про Україну. Це такий їхній комунальний рок-н-рол — я б це так назвала. Інколи це й авторські пісні.

Специфічний репертуар. Для мене він був новим, дивним, але я його полюбила. Ми всі тепер його полюбили. Вся знімальна група може сходу три пісні про Україну заспівати коли що.

Але це про занурення в субкультуру. В субкультуру народного хору. І це явище — народний хор — це коли люди на роботі співають. Оце мене дуже зачарувало. Я хотіла зробити фільм про хор, але це вийшов фільм про людей і про теплокомуненерго. Він більше про теплокомуненерго.

Лейтмотивом є історія голови профспілки. Це чоловік, який опікується цим хором, його організатор та ідейний натхненник Іван Васильович. Така комунальна драма чи трагікомедія. Сам Іван Васильович каже: «Як би ви охарактеризували цей жанр? Ну це трагікомедія. Так є, але так не мало би бути». Ось оце мотто цього фільму: «Так є, але так не мало би бути».

Я зрозуміла, що дуже б хотіла його сценарно зробити — з цими ж людьми як з професійними акторами. Мені дуже це болить особисто. У фільмі цього немає, але мій дідусь був директором і засновником теплокомуненерго.

Він був інженером, який збудував в Івано-Франківську систему центрального опалення в 1960-ті, і це було цивілізаційним проривом. До того люди грілися якимись пічками-буржуйками. Тож це така віха модернізму. Зараз система опалення в дещо занедбаному стані, з 1960-х років вона як слід не оновлювалася.

І там 30 років працює моя мама. Це її перше місце роботи. Я не думаю, що вона ще десь за своє життя буде працювати, тобто це 30 років її життя. Тож це історія про мою сім’ю.

Інша частина моєї сім’ї дуже вкорінена в «Промприладі» — це про постіндустріальність і про явище постіндустріальності. Ми кажемо: ой, у нас тут уже роботи, STEM...

Кіборги, штучний інтелект.

Але там є люди, в яких не вистачає гаєчних ключів, щоби латати труби. Вони із плоті та крові, їх всі ненавидять, хейтять, і вони дуже невидимі. І я з ними дуже ідентифікуюся, бо це моя сім’я, близькі мені люди.

Це те, що мене до цих конкретних людей привело. Крім того, що вони мені близькі особисто, вони ще й дуже класні люди. Я їх дуже полюбила. Це стається з усіма героями, але це люди, в яких усе нормально з головою, в них немає пасивної агресії, вони якісь цілісні, не смикані. У них немає каші в голові, вони послідовні, я їх просто люблю.

Американське НВО зняло про наш Чорнобиль, і ми заслинились. Ми не можемо розказати свою власну історію своїми словами

Ти не раз розповідала, що ви свідомо вирішили робити фестиваль в Славутичі, бо це поруч із Чорнобилем. Це було частиною бренду фестивалю і працювало зокрема на класних гостей, яких ви запрошували з-за кордону. Вийшов серіал, і ми бачимо якусь нову хвилю інтересу взагалі до самого місця, до атомної енергетики. На твій погляд, що порушив цей серіал? 

Мені чомусь було дуже нецікаво його дивитися, я себе змушувала. Він просто був у переліку того, що я мушу подивитися.

Мені важко, коли щось стає дуже хайповим. Всі багато про це думають, і моя думка вже не потрібна.

Це дуже майстерно зроблений продукт, насамперед, але він попадає в дуже різні точки. Мені цікаво, як його сприймають закордоном, і чи є він там аж таким хайповим, яким є для нас. В Україні абсолютно точно спрацювала постколоніальність. Це так, як колись би про нас написали в газеті. Американське НВО зняло про наш Чорнобиль, і ми заслинились, багато почали говорити, сипати спогадами, а щороку 26 квітня всі це й так роблять…

Тобі не здається, що все ж був певний вакуум довкола цієї культурної теми — у масовій культурі передусім?

Я просто в ній варилася дуже довгий час і бачу, що коло тих, хто про це говорить, розширилося, але причиною — чому це сталося — я вважаю постколоніальність.

Постколоніальність, на мою думку, це коли я не можу від свого імені про себе говорити, не спроможна репрезентувати свій досвід. Ми, українці, як нація, досі перебуваємо у цьому постколоніальному становищі, коли нам треба, щоб нам чи в Москві, чи в Америці хтось підніс це дзеркало, оформив цей наратив. Ми не можемо розказати власну історію своїми словами, нас заносить на пафос, і ми починаємо про козаків або на жертовність тиснути — Голодомор. І ось, чи не вперше, нам розказали нашу історію, і ми такі: «О, вау це ми. Про нас написали в газеті, і ми такі, як ця газета каже».

Це дуже спрацювало.

Це також дуже американський серіал, він резонує з Трампом і з політикою, яка сьогодні в Америці. Це про згортання лібералізму, демократичних свобод.

В Америці досі триває холодна війна, як і в Росії. Найбільший «інший» для Росії — це загниваючий захід, а «інший» Америки – це комунізм, якого нібито вже й нема, але завжди можна дістати його труп і класних сценаристів — і розіграти.

Значну долю патріархального насильства чинять жінки щодо інших жінок. Ми, доньки дуже жорстокі по відношенню до матерів

Колись давно в нас з тобою була розмова про фемінізм, і ти сказала: «Слухай, ми починали “Феміністичну офензиву” дуже багато років тому, і я для себе на якісь там питання фемінізму вже відповіла, мені не настільки зараз цікаво цим займатися, я переключилася на інші ініціативи». Про що зараз український фемінізм? 

Я не те щоб перестала цим цікавитись, я активізм перевела у ще більш феміністичне русло.

Я дуже на особистому рівні займаюся фемінізмом, наприклад, я себе доглядаю, люблю себе, вчу себе любити, намагаюся дбати про своїх подруг, жінок у своїй сім’ї, розуміти свою маму як донька, хоч це дуже важко.

Не знаю, наскільки це актуально для українського фемінізму як такого, бо не стежу, що відбувається в низовому русі, на протестних акціях.

Стала більш видимою, опрацьованою тема насильства. Це дуже важлива і наріжна проблема, бо фемінізмів буває багато різних, але всі сходяться на тому, що треба щось робити з насильством — гендеризованим сексуальним фізичним сімейним насильством. Я не знаю динаміку, але мені здається, що принаймні у публічному полі ситуація значно покращується, і ми почали говорити по те, що таке аб’юз, що таке харасмент.

Ми почали про це розказувати історії, а жінки почали впізнавати, розуміти, що з ними відбувається, артикулювати цей досвід, навіть десь трошечки з ним щось робити – розлучатися з аб’юзерами, нести заяву в суд і просто припиняти нестерпні речі. Відбувається також апропріація і гламуризація — суперечлива річ і класна теж, коли є багато чоловіків, які не бояться бути феміністами. Це здоровий процес. Я чекала цього, бо є феміністки, які вважають, що ні-ні-ні, чоловік не може бути феміністом, може бути лише профеміністом. Я категорично не згодна.

Водночас є хайповість і трендовість, дуже поверхневе розуміння фемінізму апропріюється медіями. Наприклад, у мене одного разу була з нашим оператором дискусія. Ми знімали модель, яка хоче бути моделлю, це її вибір, це дівчинка-підліток. Ми з нею спілкувалися, мені було дуже цікаво її знімати і слухати, як вона робить цей вибір. Чому дівчинка у 15 років вирішує займатися моделюванням? А він казав: «Фу, ну це ж так тупо. Як ти можеш? Сьогодні 2019 рік, як ти можеш продавати своє тіло чи зовнішній вигляд чи ще шось…»

І думав, що ти як феміністка його підтримаєш?

Він це робив, на його думку, з феміністичних міркувань, і він, по-своєму, теж правий. Він підтримує рівні можливості, щоб жінки могли реалізовуватись не лише через тіло, що, в принципі, дуже гарна ідея, але забуває про те, що фемінізм не про те, як реалізовуватися, а про право робити особистий вибір, і щоб ніхто на нього нічого не казав.

Хочу варити борщі – варю, хочу іти в політику – іду. Це взагалі не повинно бути предметом обговорень, бо це моє право і свобода.

Інколи самі феміністки дуже дивно ставляться одна до одної — «ти ж феміністка, як ти можеш червону помаду носити?» чи ще шось.

Я знімала в Чернівцях 15-річну дівчинку-феміністку. Це така бомба, я відчула, що можна йти на пенсію, все буде класно. П’ятнадцятирічна дівчинка-феміністка.

Я спостерігаю у цьому феміністичному дискурсі дуже багато про опозицію чоловік-жінка. З іншого боку, зрозуміло, що фемінізм — це не лише про стосунки чоловіка і жінки і дуже часто варто говорити про родинну одиницю. Часто носіями патріархальних цінностей і тиску є саме матері, а не чоловіки.

А ми їй потім мстимося і відтворюємо це все ще токсичніше.

Я маю одну дуже круту ідею про Україну, про жінок в українській культурі. Я б хотіла про це зробити певне режисерське висловлювання, бо це теж про історію з архівним матеріалом, але й про стосунки з мамами — це наше все. Полюби свою маму, побудуй нормальні стосунки з мамою і буде тобі щастя .

Ми доводимо нашим мамам, що ми тут зараз сидимо такі розумні, красиві: «Ма, дивись в мене помада. Мене красиво нафарбували».

Мама це, може, давно і знає, що ти гарна донька, а ти їй все ще доводиш, тому що це в голові інстанція супер его, яка тисне. Чи не найбільшу частину патріархального насильства чинять жінки щодо інших жінок і ми також.

Ми, доньки, дуже жорстокі до наших матерів. Мені зараз 33, і мені здається, нашому поколінню матерів і батьків дуже не солодко дісталося. Як вони пережили розпад Радянського союзу і виростили нас... Ми повинні їм подякувати за те, що вони в нас є, і що все склалося.

А по-друге, це трошки про теплокомуненерго. Це фільм не тільки про мою маму, вона не є головною героїнею, але вона такий таємний фіксер і лінійний продюсер, але це був фільм про те, щоб зрозуміти світ моєї мами.

Вона 30 років працює в теплокомуненерго, і це зовсім інший світ. Вони співають пісні про Україну у вишиванках. І замість того, щоб це ненавидіти, стібти чи іронізувати – це важливо полюбити. Все ще мені мама пропонує одягнути вишиванку, а я все ще до того не близька, я свої відносила, і ще якийсь час не зможу цього зробити, але в мене трошки м’якше до цього ставлення. Це про прийняття, про розуміння.