«Ми — жертви, вони — злочинці»: про війну на Балканах, що досі триває

«Я була на четвертому курсі університету, коли мені дали завдання зробити дослідження, як медіа висвітлювали геноцид у Сребрениці. Я була дуже збентежена, адже нічого про це не знала», — розповідає Ясміна Лазовіч, сербська активістка та засновниця Центру публічної історії.

Ясміна народилася в місті, звідки всього півтори години автівкою до Сребрениці. Прийшовши розлюченою додому, вона запитала батька, чому він їй нічого не розповів. «Я сам не знав», — згадує вона його слова.

Така ситуація в Сербії — не рідкість. Історію війн 90-х розповідають усно і, здебільшого, кожна сторона має власну версію подій. У Сербії вона часто не збігається навіть з рішеннями Міжнародного трибуналу у справах колишньої Югославії, особливо, коли йдеться про геноцид мусульман у Сребрениці чи бомбардування Сербії НАТО. «Кожна країна вшановує своїх жертв і вважає злочини своїх людей менш брутальними», — пояснює Ясміна.

Як минуле сформувало сьогодення Балкан? Чому історія досі відіграє провідну роль у політиці? Та чому важливо, попри біль та емоції, прийняти факти й досягнути примирення? Про питання, які актуальні не лише для Сербії, а й для України, ми поговорили з Ясміною Лазовіч, громадською активісткою, що нині займається просвітницькою роботою та влаштовує екскурсії по пам’ятниках у Белграді.

У чому полягає основна ідея турів, які ви організовуєте в Белграді? Що саме ви хочете донести?

Минуле не обговорюється у світлі фактів і прийняття відповідальності в Сербії. Натомість про нього говорять у теоріях змови, чиїхось переконаннях й усній історії. Центр громадської історії вирішив говорити про минуле через пам'ятники, які розповідають конкретні історії. Вони є відбиттям державної політики у питанні примирення та відповідальності за дії під час війни на території колишньої Югославії. Усі ці пам'ятники встановили чи то сербським солдатам, які поклали життя на захист колишньої Югославії, чи то жертвам серед сербів, які страждали чи були вбиті. Але жоден із них ніяк не спонукає до обговорення історій людей, яких убили сербські солдати.

Кожна країна на Західних Балканах має більш чи менш однобоку історію, мовляв, ми вшановуємо наших жертв, і наші люди, які вчинили злочини в ім'я нашої нації, були менш брутальними, ніж інша сторона. І дуже часто цих злочинців виставляють героями, які намагалися захистити свій народ. Людей можна умовно поділити на три групи. Тих, хто добре проінформований, хто знає реальні факти про конфлікт. Дуже радикальних, які не хочуть приймати жодної відповідальності Сербії за те, що трапилося в колишній Югославії. Які вірять у теорії змови, виправдовують усі злочини сербів злочинами інших сторін. І третя група, яка складає більшість: це ті, кому байдуже й хто не хоче знати нічого про цей конфлікт. У такій ситуації дуже легко маніпулювати людьми, особливо маючи сфабриковані державою факти. І навіть створити простір для повторення злочинів у майбутньому. Ми вже бачили таке в минулому. Коли ніхто не розбирався зі злочинами в колишній Югославії в часи Другої світової війни, під час конфліктів у 90-х цим дуже легко вдавалося маніпулювати. І через це сьогодні ми намагаємося працювати над примиренням, над минулим й інформувати населення щодо злочинів, скоєних у 90-ті.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Мілошевич і Путін — опортуністи, які підлаштовуються заради влади» — хорватська письменниця

Якщо говорити про постконфліктні суспільства, як подавати історію для них? У Сербії не так багато часу минуло після війни, в багатьох людей емоції все ще свіжі, це досі дражливе питання. І кожна сторона вважає себе жертвою. Можливо, деякі люди справді просто не хочуть знати правди, адже так легше пережити ті події. Отож, як подавати нещодавню історію постконфліктному суспільству?

Питання минулого — це завжди емоційна річ. Для декого психологічно дуже важко приймати реальність і відповідальність своєї сторони. На щастя, є стільки вивчених уроків. Ми не перше постконфліктне суспільство. Оскільки ми в Європі, то можемо взяти Німеччину, де після Другої світової війни стільки всього зробили для примирення. Хтось їх критикуватиме, адже питання про відповідальність Німеччини порушили через двадцять років після війни. Тоді дуже багато людей запитували в своїх батьків, що ж вони робили в ті часи. Ми нині на цій стадії, минуло понад 20 років. І ми намагаємося запровадити механізми, що вже спрацювали раніше в інших суспільствах. Тож попри те, що це болісно й складно, це можливо.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Поле бою — Балкани: чи можлива нова криза в регіоні та до чого тут Росія

Але ви знаєте, мені здається, що цей процес провалився в Сербії. Коли ви кажете «ми», часто маєте на увазі громадський сектор, але на рівні влади й далі підтримується націоналістичний наратив, позиція жертви, військові злочинці часом презентуються як герої. Як жити тоді в цій паралельній реальності, в якій уряд підтримує одну теорію, але ви знаєте іншу, справжню історію?

Ця націоналістична політика виграє вибори, адже легше маніпулювати емоціями - про страждання сербів, про ворогів у регіоні тощо. Якщо ви підійдете до людей і скажете: ви що повинні прийняти той факт, що Сербія брала участь у війні в Хорватії, в Боснії, в Косово, тоді вам доведеться пояснювати їм десять років історії, під час якої сталося багато поганого. Це дуже складно й людям важко це прийняти.

Але ми довели, що попри труднощі, це можливо. Як людина, що працює в громадському секторі, я бачу: якщо доносити до людей факти належним чином, якщо дати можливість сербам, хорватам, боснякам і косовським албанцям обговорити їхнє минуле та розказати їхні історії, вони зрозуміють, що весь регіон у 90-ті був проблематичним. Що жертви були в кожної зі сторін. Якщо люди знатимуть правду, то розвиватимуться й ними не можна буде маніпулювати.

Я переконана, що уряд просто пропускає цей етап роботи зі спадщиною минулого, адже якби про війну не було історій, їм довелося б розбиратися зі справжніми проблемами, як-от безробіття, інфраструктура, дороги й інші речі, які справді турбують людей. Але їм набагато легше грати на замороженому конфлікті й казати про ворогів навколо, які можуть атакувати нас у будь-яку мить. Якби відбувся справжній процес примирення й сприйняття минулого, цей наратив зник би.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ «Ніколи не зарано починати процес примирення»: досвід Балкан

Іншою складовою процесу примирення є військові злочини. Звичайно, їх скоювала кожна зі сторін, відбувалися жахливі речі. Але нині виходить, що кожна з колишніх республік Югославії дає раду з цим по-своєму, існує різне розуміння й навіть визнання відповідальності. Як це відбувається в Сербії? Чи люди принаймні розуміють, що таке відбувалося і тут? Адже сьогодні є багато політиків, які відбули свій термін за рішенням Міжнародного трибуналу й повернулися до роботи. Що це означає? Люди просто не хочуть пам'ятати чи вони насправді пам'ятають, але просто вважають їх героями?

Коли ЗМІ пишуть про суди над військовими злочинцями в цьому регіоні, майже завжди ми зосереджуємо увагу на наших «героях», на людях, які скоювали злочини, а не на процесах, які говорили би про жертв. У Сербії медіа розповідали про суд над Слободаном Мілошевичем, але не про той, де жертви були в центрі уваги. Ці суди хибно інтерпретуються та ними маніпулюють. Ми нічого не знаємо про жертв, зате нам усе відомо про «героїв», яких судять.

Коли когось засуджують, у Сербії часто це називають несправедливим рішенням, ми цього не приймаємо. На Балканах ми навіть не приймаємо певну виправданість війни, той факт, що люди захищали свою територію й народ, і скоювали злочини. Метою судів було показати, що навіть у справедливих війнах скоюють злочини. Люди на Балканах цього приймати не хочуть.

Я вважаю, що роль медіа у висвітленні трибуналів є вирішальною. Звичайно, суди зробили багато хорошого, але те, як усе це подається не лише в медіа, а й політиками, є проблемою. Таким чином мети примирення не досягнути.

Виявилося, попри те, що ми вирішили зосередитися на військових злочинах, суди не принесли нічого суспільствам. І в деяких випадках навіть спричинили ще більші розбіжності між націями.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як сербські бійці воювали за «ДНР» і пов'язані «Вагнером» — інтерв'ю з сербською журналісткою

Як історія сформувала сербів такими, як вони є нині? Через те, як вони розуміють історію, як вони сприймають самих себе в контексті регіону й майбутнього?

Кожна країна в регіоні має своє бачення конфлікту, вони існують паралельно. У цій ситуації я не бачу, як ми можемо стати частиною Європейського Союзу. Багато людей намагаються забути історію, навіть наш уряд каже, шо це має лишитися в минулому й закликає зосередитися на майбутньому. Але як можна це зробити, коли політики весь час використовують приклади з минулого й апелюють до історії та ворогів, які воювали у 90-ті? У такій атмосфері я справді не бачу світлого майбутнього, нашого шляху в Європу, коли ми маємо такі жахливі відносини з сусідами.

Я вірю, що історія та знання про неї може бути справді чудовим механізмом для налагодження цих відносин. Це матиме вплив не лише на освітню складову, а й на кращу співпрацю в культурі, економіці та всьому, що стосується нормалізації. Нині всі політики заявляють, що виступають за нормалізацію, щоби долучитися до ЄС. Але ми живемо в стані замороженого конфлікту, де немає бойових дій, але триває боротьба між різними баченнями нашої спільної історії.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Не можна змагатися за те, хто має більше право називатися жертвою» — дослідниця травм