«Ніколи не зарано починати процес примирення»: досвід Балкан

Це сталося в районі боснійського міста Сребрениця після його захоплення Військом Республіки Сербської. Розгляди в міжнародних судах довели, що різанина в не була спонтанним явищем, її спланували наперед і методично втілили. Гаазький трибунал для колишньої Югославії та Міжнародний кримінальний суд визнали ці події геноцидом.

Громадське зустрілося з Енвером Джуліманом — експертом з прав людини та миру в Норвезькому Гельсінському комітеті. Боснієць за походженням, Джуліман добре пам'ятає ту війну. Саме через неї він змушений був виїхати з країни разом з родиною. Уже 25 років він живе та працює в Норвегії. Автор книжки «Примирення. Дороговкази уздовж шляху» в інтерв'ю Громадському  розповів, чому важлива правда про війну, а також про те, коли і як починати примирення після військових конфліктів.

Експерт з прав людини та миру в Норвезькому Гельсінському комітеті, автор книжки «Примирення. Дороговкази уздовж шляху» Енвер Джуліман у студії Громадського, Київ, 22 червня 2018 року Фото: Громадське

Три покоління війни

Багато років тому я працював юристом у моїй рідній Боснії, в мене була дружина та двоє доньок, наше життя було щасливим. Але раптово почалася війна, вона прийшла в мою країну, в моє місто, в мій дім і мою родину. Ми жили в цій війні — це була війна на вулиці, війна між сусідніми вулицями.

Тоді я раптом усвідомив, що в нашій родині за останні три покоління нікому не довелося народитися й померти в одній країні Балкан, адже ці країни постійно змінювалися через війни. Я також зрозумів, що нікому в останніх трьох поколіннях нашої родини не довелося прожити життя без досвіду війни. Кожне покоління мало досвід війни, навіть мої діти, яким на початок бойових дій було 8 та 2 роки.

Війна в підручниках та мовних питаннях

Для примирення між людьми на Балканах знадобилося дуже багато часу. А політики нерідко продовжують війну, але в інший спосіб. Сьогодні в регіоні немає бойових дій, але вона продовжується в тлумаченнях історії, в культурі, в мовних питаннях, в економіці та інших сферах життя. З цієї точки зору можна сказати, що війна триває донині.

Перш ніж початися в реальності, війна починається в підручниках, в бібліотеках, в культурі, в медіа

Водночас є мир, люди більше не вбивають один одного, люди спілкуються між собою. Коли Мухаммад із Сараєво зустрічається з Петром із Сербії, в них немає проблем під час спілкування. Проблеми починаються, коли вони зустрічаються саме як боснієць і серб, і тоді за їхніми спинами стоїть уся історія.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Мілошевич і Путін — опортуністи, які підлаштовуються заради влади» — хорватська письменниця

Тіла 35-ти боснійських мусульман, убитих у Сребрениці в липні 1995 року, перепоховали на кладовищі Меморіального центру в Поточарі в річницю трагічних подій, Сребрениця, Боснія і Герцеговина, 11 липня 2018 року. У період з 11 по 22 липня 1995 року бійці армії боснійських сербів стратили в Сребрениці 8 тисяч боснійських мусульман. Близько 500 розстріляних були неповнолітніми Фото: EPA-EFE/JASMIN BRUTUS

Чи потрібна правда про війну?

Коли йдеться про історію, варто пам'ятати, що передувало війні. Перш ніж початися в реальності, війна починається в підручниках, в бібліотеках, в культурі, в медіа. А після завершення війни виявляється, що існують різні її історії. Є історія, як її бачить Боснія чи Албанія, а є історія, яку бачить міжнародна спільнота тощо.

Наприклад, ми всі знаємо, що під час Другої світової німці знищили близько 6 мільйонів євреїв. Але як ми можемо використати цю інформацію? Сама по собі вона не надто допомагає зрозуміти події. Але якщо ми ставимо питання про те, як Гітлеру вдалося змусити німців вірити, що євреїв потрібно знищувати? Як йому вдалося зробити це? Якщо нам удасться знайти відповідь, тоді це нове знання може допомогти розпізнавати ознаки інших, нових конфліктів. Саме це було б правильним способом викладання історії.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Про мир домовляються з ворогами, а не друзями: експерти — про шляхи і ризики врегулювання конфлікту на Донбасі

Коли йдеться про війну, то кожному здається, що саме його досвід є правдивим, тому ми маємо справу з різними правдами, особистими правдами про війну. Але є також і юридична правда про війну — її встановлюють у судах. Існує і соціальна правда — це та версія подій, яку певне суспільство прийняло за правильну.

Далі є ще правда, яка лікує — під цим типом правди я розумію таке розуміння спільної історії, яке усувало б ненависть та не призводило до подальшого насильства, до подальшої війни й страждань.

Просити пробачення

20-те століття було часом, коли багато хто просив пробачення. Різні політики в Канаді, Австралії і навіть Норвегії просили пробачення в меншин. Але якщо ви просите пробачення, водночас в реальному житті нічого не свідчить, що вам дійсно шкода, про що насправді йде мова?

Візьміть Сребреницю — Гаазький трибунал для колишньої Югославії, а також Міжнародний кримінальний суд визнали, що це було першим геноцидом в Європі після завершення Другої світової війни. Відтак декілька президентів у Сербії просили пробачення. Але чому ми маємо вірити, що їм справді шкода? Адже вони не роблять нічого, щоб ми могли зрозуміти — вони дійсно шкодують. Якби вони давали інформацію про висновки міжнародного суду в підручниках історії для шкіл та університетів, тоді можна було б припустити, ніби вони щиро прагнуть того, аби майбутні покоління вивчили цей урок. Але якщо вони нічого не роблять, тоді це просто порожні жести.

Експерт з прав людини та миру в Норвезькому Гельсінському комітеті, автор книжки «Примирення. Дороговкази уздовж шляху» Енвер Джуліман у студії Громадського, Київ, 22 червня 2018 року Фото: Громадське

Примирення до перемоги?

Ніколи не зарано для того, щоб відновлювати стосунки та довіру. Я не маю на увазі, що у випадку України процес примирення треба починати прямо зараз. Але я думаю, що обидві сторони повинні розпочати діяльність, спрямовану на відновлення стосунків у майбутньому.

І ось одного разу в 1993 році близько 40 сербів — академіків, журналістів, художників, продюсерів кіно — прийшли з Белграду до Сараєво. Вони ризикували життям заради того, щоб потрапити до міста в облозі. Вони прийшли, щоб підтримати цивільних. Їх називали «зрадниками» та «ворогами» Сербії

Я можу розповісти історію про Сараєво. Облога Сараєва тривала понад три з половиною роки. Це найдовша облога міста в новітній європейській історії. Понад три роки без води, електроенергії, їжі та без контакту із зовнішнім світом. Сербські військові й парамілітарні розділи оточили місто, обстрілювали з артилерії та використовували снайперів. Вони стріляли як у військових, так і в цивільних. У боснійців, але також і в сербів, які залишилися в Сараєво і не захотіли залишити місто та приєднатися до сербської армії. Ми почали ненавидіти сербів і Сербію, яка стояла за цим.

І ось одного разу в 1993 році близько 40 сербів — академіків, журналістів, художників, продюсерів кіно — прийшли з Белграду до Сараєво, вони пройшли крізь сербські парамілітарні частини, які оточили місто. Вони ризикували життям заради того, щоб потрапити до міста в облозі. Вони прийшли, щоб підтримати цивільних. Їх називали «зрадниками» та «ворогами» Сербії. Коли вони повернулися назад, більшість із них мали проблеми.

Але для нас — тих, хто був у Сараєво, — стало очевидно, що Сербія не є лише злом, що в Сербії також є місце людяності. Ми зрозуміли, що в Сербії є люди, які проти війни. Цей крок з боку сербів був дуже цінним внеском у майбутнє примирення. Вони його зробили.

Такі маленькі речі можна робити і тут, в Україні, для того, щоб запобігати ще більшим стражданням та болю, а надто серед цивільних.

Саме тому я кажу: насправді ніколи не зарано починати процес примирення.