«Ми знаємо, що за декілька днів до вибуху в Оленівці батька перевели в барак», — донька азовця

29 липня росіяни підірвали барак в колонії тимчасово окупованої Оленівки. Напередодні туди перевели українських військовополонених. 

Родичі українських бійців досі не знають, хто саме був на місці, де стався вибух. 

Альона Іваннікова, донька азовця Віктора Музики, має інформацію, що її батька могли перевести в барак напередодні теракту. 

Жінка розповідає історію свого 60-річного тата-воїна з позивним «Лоза», який до останнього обороняв Маріуполь на «Азовсталі». Далі її пряма мова.

Пішов в «Азов» у 54 роки

Моєму батькові Віктору Музиці взимку цього року має бути 60. Для мене він — найрідніша людина. Він мене виховав, вклав усі свої сили, емоції. Усе, чого я досягла в житті, — завдяки йому.

Батько закінчив Харківське танкове училище і після цього служив у радянській армії. Коли СРСР розпався, пішов зі служби й займався бізнесом. До 2016-го був депутатом Приморської міської ради.

У мирному житті він себе не бачив, тому після того, як у нього закінчилися повноваження депутата, вступив до полку «Азов».

Коли тато розповів нам із мамою про своє рішення, звісно, ми його підтримали. Він і до того ділився зі мною своїми планами.

Я ж багато чула про «Азов» раніше. Знала, що це один із найбоєздатніших підрозділів, знала, які там стосунки між бійцями, наскільки вони мотивовані захищати свою країну, заряджені на перемогу, як вони ставляться до України, як живуть. І те, що азовці перебували в Маріуполі, думаю, засвідчує, що вони розуміли: ця війна рано чи пізно має статися.

Позивний «Лоза»

Коли тато прийшов на службу, йому потрібно було обрати позивний. Він одразу сказав: «Лоза».

Для нас із мамою це було цілком зрозумілим. Тато дуже любить вирощувати виноград. Моя бабуся живе в Приморському районі. Має там маленький город, де росте виноград. Батько щороку навесні приїжджав, готував його до нового врожаю, доглядав.

Саме тому він обрав собі такий позивний. Виноградна лоза дуже міцна, як і мій батько, — він усе життя займався спортом. А коли вже в «Азові» складав внутрішні іспити з фізичної підготовки і прибігав другий чи третій, то завжди засмучувався.

Я знаю, що татові дуже подобалося, що разом із ним служило багато молоді. Він захоплювався тим, як у такому юному віці хлопці йдуть захищати свою країну, займаються спортом, багато бійців паралельно вчилися в університетах. Він і сам прагнув розвитку поряд з ними.

Батько розповідав, що вони мали багато занять з історії України: обговорювали війни, битви, які в них були переваги, недоліки.

Одного разу він нас з мамою запросив на День памʼяті загиблих азовців. Там були нинішні й колишні командири, усе в факелах, побратими вигукували позивний загиблого і казали: «Памʼятаємо, помстимося!» Мене це дуже вразило.

«Ми ще поборемося за незалежність»

В «Азов» тато прийшов капітаном, а пізніше отримав звання майора. На початок повномасштабного вторгнення він був у штабі зенітно-ракетного дивізіону.

Нам з мамою він ніколи не розповідав багато про службу, де саме був на виїздах. Міг взагалі зникнути зі звʼязку на тиждень.

Ми знаємо, зокрема, що в нього була контузія, що він лікувався в маріупольському госпіталі. Але від деталей тато оберігав нас.

Також батько завжди казав, що в 1991 році Україна легко здобула свою незалежність, і ми за неї ще поборемося. Я думаю, він і сам до кінця не вірив, що почнеться повномасштабна війна. Знав, але не вірив. Уже напередодні, памʼятаю, казав: «росіяни ж не настільки дурні, щоб напасти на Україну». 

Мама ще говорила з батьком 24 лютого. Вона в нього запитала: «А що ж буде з Маріуполем?»

Батько відповідав, що Маріуполь аж так бомбити не будуть, адже там дитячі садки, школи. «Як ти це собі уявляєш?»

Мені здається, він не уявляв, що ця війна буде настільки жахливою і жорстокою.

«Хлопці борються так, що можна знімати голівудські фільми»

Востаннє ми бачилися з батьком 12 лютого, в неділю. Я приїхала із Запоріжжя у Приморськ забрати свого собаку. Тато завжди, коли йшов у відпустку, просив, щоб я його привезла. Цього разу було так само.

Я затрималася в батьків буквально на пів години. Ми поговорили, тато вийшов мене провести надвір без верхнього одягу, тому ми швидко обійнялися, тато помахав, і я поїхала — було дуже холодно, дорогу замело, тож ми поспішали.

За тиждень, 19 лютого, тато поїхав на службу, хоча міг ще побути вдома — йому зробили операцію на нирках напередодні. Але він казав, що ситуація незрозуміла.

Увесь цей час ми знали, що тато в Маріуполі, але де саме — він не розповідав. Коли зʼявлявся звʼязок, телефонував, говорив загальними фразами: «Як справи? — Усе нормально». Так, одного разу він сказав, що вони на заводі. І лише з новин я зрозуміла, що йдеться про «Азовсталь».

Живий

Уперше звʼязок зник на початку березня. Від тата не було жодної звістки. Я написала своєму знайомому-азовцю, який був у Маріуполі, чи не бачив він його часом. Через день чи два отримала відповідь, що батько живий, у Маріуполі. Минуло ще днів пʼять, і тато написав мамі повідомлення.

На «Азовсталі» також був період, коли в батька не було інтернету. Він не виходив на звʼязок днів 7-10. А потім зателефонував нам уночі — живий.

Іноді тато писав мені та просив накидати йому українських новин. Усе життя ми говорили в сімʼї російською, але з початком повномасштабної війни він надсилав повідомлення лише українською. Писав також про те, як хлопці борються, воюють, що можна знімати голлівудські фільми. Він був у захваті від свого підрозділу.

Настрій у Маріуполі в тата був хвилями — це я вже зараз розумію, зіставляючи його повідомлення з подіями, які відбувалися. Гарний — після того, як до них долетіли вертольоти, евакуювали поранених, підвезли бойові комплекти. Він тоді писав, що все буде добре, мовляв, тримаймося. А інколи навпаки — що «маємо надію лише на Бога». 

«Зустріч обовʼязково буде, але невідомо, коли»

Востаннє ми отримали голосове повідомлення від батька 19 травня. Його надіслав татів побратим. Він сказав, що сьогодні виходить з «Азовсталі», що їх переводять в Оленівку. Що він нас любить, цілує, щоб ми на нього чекали. Зустріч обовʼязково буде, але невідомо, коли.

Приблизно 10 червня мамі зателефонувала дівчина з Червоного Хреста. Вона сказала: «Я тримаю анкету вашого чоловіка, яку він заповнив, коли виходив з “Азовсталі”. Я вже бачила їх сотні. Але таку — вперше». 

Виявляється, в анкеті був пункт «Близькі родичі, яких потрібно повідомити, що ви вийшли з “Азовсталі” і потрапили в полон». Батько написав «Музика Олена» і в дужках — кохана дружина. Мама розплакалася.

З полону тато зателефонував нам двічі. Дзвінки були по пів хвилини.

Сказав, що заповнював ту саму анкету від Червоного Хреста. Мама запитувала про стан здоровʼя, він відповідав, що все нормально.

Я запитала, чи є там Червоний Хрест? Сказав, що ні. Представники організації були, лише коли вони виходили з заводу.

Він також розповів, що свого телефона більше не має — знищив його перед виходом з «Азовсталі».

Згодом мама згадала, що колись створювала татові аккаунт на Google. Вона знала логін і пароль. Коли ми зайшли на диск, побачили, що туди відвантажилися всі фото з телефону, які тато робив у Маріуполі, зокрема з «Азовсталі».

На фото помітно, як руйнується місто, як тато старіє, сивіє.

Також є серія фото з однієї точки. Як я розумію, батько з періодичністю в тиждень виходив на поверхню і фотографував одне й те саме місце.

«Я не знаю, де зараз мій батько, — в Оленівці, у Донецьку і чи взагалі він живий»

На День батька я написала у фейсбуку пост про тата. Люди почали його поширювати, і мені також написав повідомлення один хлопець. Його обміняли 29 червня.

Виявилося, що він був увесь цей час з моїм батьком на «Азовсталі», а потім у колонії в Оленівці. Він мені зателефонував, сказав, що з татом усе гаразд.

А втім, що з батьком зараз — я не знаю.

26 липня нам сказали, що батька кудись перевели. Куди точно — в інший барак, чи, можливо, взагалі в Донецьк — незрозуміло. Потім ще дружина одного військовополоненого підтвердила, що тата перевели в той барак, де був вибух.

На момент вибуху в бараку було 193 людини. У списках, які зараз поширюють росіяни, йдеться про 50 загиблих і 73 поранених. Але що сталося з понад пів сотнею людей? Чи ці люди загинули і їх не змогли опізнати, чи з ними все гаразд і їх відправили далі, перевели в інший барак? Я не розумію, де саме мій батько, — у Донецьку, в Оленівці й чи живий він взагалі?

Після теракту я знову телефонувала в Червоний Хрест, залишила заявку на розшук, запитувала, чи мають вони доступ до колонії. Мені відповіли, що лише направили запит і чекають на відповідь. Зараз ми бачимо заяви, що Червоний Хрест не пускають на місце вибуху і що вони жодних зобовʼязань на себе не брали.

Ми також спілкуємося в закритих групах з іншими родичами військовополонених. І так, там є люди, у кого рідні потрапили в списки поранених і загиблих. Звісно, родичі не вірять.

Моя мама писала ГУР, чи є якась нова інформація щодо Віктора Музики. Третього серпня нам відповіли, що наразі в списках загиблих чи поранених його немає.

Коли тато вийшов з «Азовсталі», у мене зʼявилася надія. Так, я розуміла, що «ДНР» і росії довіряти не можна. Проте після теракту в Оленівці я знову починаю готувати себе до поганих новин.

Вони хочуть зламати наш дух, щоб ми почали тиснути на владу. Я ж хочу вірити в те, що наша країна робить усе можливе, аби мій батько і його побратими повернулися додому. Єдине, чим ми можемо зараз жити, — надія.