Мітинги під обстрілами. Як люди виборюють Україну в окупованих містах

Від перших днів війни на сході та півдні України громадяни відстоюють свою свободу — виходять на мирні мітинги та нагадують окупантам, куди вони мають піти з українських міст.

Бойовики намагаються придушити ці протести: викрадають журналістів, активістів, урядовців, залякують і стріляють у протестувальників.

hromadske поговорило з людьми, які виходять на головні площі Херсона, Мелітополя, Бердянська, Каховки та Енергодара — своїх, українських міст.

Херсон

У ніч проти 2 березня росіяни заявили, що взяли Херсон. Спершу вони планували провести «референдум» і створити так звану «ХНР». Цього зробити їм не вдалося, проте місто залишилося в облозі. 

На п'ятий день окупації люди вийшли мітингувати на центральну площу міста. Відтоді акції відбуваються щодня. Тисячі людей стали символом відваги: вони захоплювали техніку окупантів, трощили їхню гуманітарну допомогу, гнали геть з вулиць і площ.

Пізніше почали з'являтися повідомлення про те, що окупанти приходять до місцевих активістів з обшуками та викрадають людей. Проти мітингувальників стали застосовувати сльозогінний газ.

Далі розповідає Анна (ім'я жінки змінене). Вона виходить на акції протесту щовихідних, коли збирається найбільше людей.

«Перспектива прокинутися в “ХНР” мене лякала більше»

Спершу було страшно. Але перспектива прокинутися в «ХНР» мене лякала більше.

Ми з чоловіком йшли попереду колони. Не боялися, йшли і кричали, хто такий путін і куди він має піти. Ще викрикували «Херсон — це Україна!», «Додому!», «Рускій солдат — фашист і окупант!», «Зеленський молодець, а Путіну — п**дець!», «Разом нас багато, нас не подолати!», «Маріуполь, ми з тобою!».

На своєму другому мітингу, тиждень по тому, я почувалася максимально сміливою доти, поки вулицею не проїхав БТР з десятком озброєних солдатів. Вони націлили на нас зброю, а потім почали стріляти в повітря. Я дуже злякалася, а от мій чоловік, навпаки, тієї ж миті дістав телефон і почав все знімати на камеру.

«Напевно, люди залишають страх вдома»

Під час мітингів окупанти стоять за протитанковими їжаками. Між нами і ними лишається простір, зо 50 метрів. Це умовна межа. Вони зазвичай стоять віддалік і терплять наші мітинги. 20 березня навіть вмикали свою музику на колонці. Це були старі радянські пісні — «Чунга-чанга», «Учат в школе», «Прекрасное далеко». Можливо, так вони хотіли перебити наші патріотичні пісні й гімн.

На всіх мітингах дуже помітно мужніх людей, які йдуть на озброєних солдатів і нічого не бояться. Сміливих дуже багато. Страху немає ні в кого. Певно, люди залишають його вдома.

Люди, яких не розігнати

Після мітингу 21 березня, коли окупанти стріляли в повітря і закидали людей світлошумовими гранатами, я думала, що наступного дня ніхто не вийде. Аж ні, люди зібралися: стояли на площі, у провулках, за магазинами. Обирали безпечніші місця, щоб в разі чого можна було втекти.

Російські солдати, які зазвичай стояли поряд із обласною радою, цього разу вийшли на площу і розтягнулися. У гучномовець вони оголосили, що ми маємо розійтися, що це несанкціонований мітинг. Але хто б їх послухав! Люди залишилися. Після цього російські військові знову почали застосовувати світлошумові гранати та сльозогінний газ.

«Ніхто з херсонців не чекав на них тут із квітами»

Я не очікувала, що буде такий спротив херсонців. Розуміла, що люди вийдуть, але не могла подумати, що це будуть настільки різні люди. На мітингах можна зустріти маленьку 3-річну дитину, яка кричить «Слава Україні!», старших людей, молодь і тіктокерів, викладачів університету тощо.

Для мене ці мітинги — це прояв соціальної, громадянської позиції. Це найсміливіші вчинки мого життя. Для мене вони мають велике значення.

Якщо я сидітиму вдома і не виходитиму на мітинги — окупанти просто захоплять нас. Ніхто з херсонців не чекав на них тут із квітами.

Мелітополь

Окупанти захопили місто 26 лютого. За кілька днів місцеві вийшли на перший мирний мітинг, і донедавна так відбувалося щодня. 

11 березня окупанти викрали міського голову Івана Федорова, що спричинило ще більшу хвилю спротиву. Так званою виконувачкою обов'язків міського голови призначили депутатку від «Опозиційного блоку» Галину Данильченко.

16 березня Федорова відпустили, однак натомість стали викрадати блогерів, активістів, журналістів та їхніх рідних. А Мелітополем почали їздити машини з гучномовцями і повідомляти, що «військово-цивільна адміністрація забороняє мітинги та зібрання». 

Далі розповідає Марина (ім'я змінене), яка щодня приходила на антиросійські мітинги в Мелітополі.

«Щоб не тільки в соцмережах говорити про Україну»

На початку березня ми вперше вийшли на мітинг у Мелітополі. Я не хотіла сидіти на місці, мені було важливо заявити про свою позицію. Щоб не тільки говорити про Україну в соцмережах, а й показати, що я не боюся.

Ми були з сестрою і чоловіком. Наші друзі, родичі також долучалися. Це відчуття, коли ти йдеш поряд з однодумцями, є дуже важливим. Там було і старше покоління, і люди з дітьми, і багато підлітків. Усі з прапорами, з намальованою на обличчях символікою.

Хотілося довести людям, що наше місто не спить. Мешканці прилеглих будинків визирали з вікон, вмикали гімн, розмахували прапорами.

Після цього о 12-й щодня збиралися тисячі людей. Попереду колони їхала машина, аби попередити можливі сутички з військовими, і ми щоразу змінювали маршрут ходи. Заздалегідь ніхто не знав, яким шляхом ми підемо.

На мітингах я завжди почувалася максимально безпечно. Коли ти в натовпі, поміж тисяч людей, які мають спільну мету, — ти відчуваєш себе захищеним.

Проходиш повз штаб окупантів, повз солдатів, а страху немає зовсім.

«Звідусіль лунали погрози, писали, що стрілятимуть»

Зараз у місті мітинги не проводять. Після того, як викрали нашого мера Івана Федорова, ми почали вимагати, щоб його відпустили, і ставлення військових рф до нас стало жорсткішим.

12 березня в натовп кинули димову шашку, а одну з організаторок мітингу, Ольгу Гайсумову, забрали в полон. Відпустили аж за дев'ять днів.

Також вони захопили будинок культури імені Шевченка, біля якого збиралися мітинги: там було керівництво Мелітопольської міської ради та гуманітарний фонд.

Після цього ми збиралися біля парку. Людей уже було менше: звідусіль лунали погрози, залякування в соцмережах, писали, що будуть стріляти.

«Закінчуйте вже, вам недовго залишилося»

Коли ми проходили повз військових, вони могли сказати: «Закінчуйте вже, вам недовго залишилося».

Останнього разу окупанти побігли за людьми, навіть схопили декількох — хлопця та дівчину, — били їх, декого викидали за містом, змушували вмиватися зеленкою. З кимось проводили «бесіди», залякували.

Погрожували й ще одному з організаторів мітингу: на новоствореному телеграм-каналі окупанти опублікували відео, де той говорив, що мітинги були проплачені, що збиратися не потрібно, що організатори мітингів кинули людей. Було помітно, що людину залякали. Ми його заявам не вірили.

Також був випадок, коли дівчину зупинили через національну символіку на обличчі. Вона йшла сама, її гукнув військовий і почав допитувати, залякувати. Нібито в нашому місті це неприйнятно. Мені це навіть на голову не налазить — як у нашому місті нам можуть щось забороняти?

Бердянськ

Окупанти захопили Бердянськ 28 лютого. Вони зайшли в адміністративні будівлі, почали роздавати гуманітарну допомогу на вулицях. Натомість бердянці одразу вийшли під міську раду з прапорами, заспівавши гімн. Після цього громадяни почали регулярно збиратися на мирні мітинги.

15 березня в місті викрали організатора мітингів, активіста Віталія Шевченка. А пізніше почали стріляти та затримувати людей.

Далі розповідає Ольга (ім'я змінене), яка виходила на протести в Бердянську навіть під пострілами.

«Ми не хотіли окупації»

На перший мітинг я вийшла 8 березня. Доти мене не відпускали батьки — переймалися, чи це не провокація окупантів.

Того дня було близько 150-200 людей. Але в перший день, коли окупанти тільки заїхали в місто, людей була ціла площа.

Мітинги для мене — це прояв єдності бердянців, спосіб висловити свою позицію, приєднатися до загального духу та продемонструвати окупантам, що на них тут не чекають.

Відтоді на акції протесту я виходила через день. Коли пішов великий потік евакуйованих з Маріуполя — тимчасово займалася волонтерством, але потім знову повернулася до протестів.

Атмосфера на мітингах була дуже приємна. Люди кричали, що Бердянськ — це Україна, вигукували: «Пам'ятай, чужинець: тут господар — українець!», співали пісень і гімн.

«Озброєних людей навколо дедалі більшало»

Спершу окупанти просто стояли і спостерігали за нами — поки до міста не приїхали люди в чорній формі (певно, російська гвардія), і поки не завезли автозаки. Після цього вони почали реалізовувати сценарії як у Москві: колону оточували, всюди ходили за нами. Озброєних людей навколо дедалі більшало.

Місцевих дуже розізлило, коли просто з кав'ярні викрали активіста — наступного разу на мітинг вийшло ще більше людей із великим прапором, метрів з 10-15.

Втім, коли активістів стали викрадати з їхніх домівок, людей почало приходити менше. Далі ми збиралися на набережній, на Приморській площі. Проте військові почали оточувати і її.

Небезпечні мітинги

Під час останнього мітингу, 20 березня, вони повністю нас оточили. Ми вирішили продемонструвати свою силу, дух, і все ж дійти від Приморської площі до місця розташування окупантів, щоб там заспівати гімн.

Ми це зробили, але нас з обох боків оточили, відвели назад до Приморської площі і там почали хапати активістів. Вони кидали людей на землю, били їх, стріляли в повітря, розпорошували перцевий газ. Погрожували, що якщо ми не підемо — почнуть стріляти нам в ноги, прострілювати коліна. Мовляв, діти й жінки їх не обходять.

Зараз у місті вже ніхто не збирається. На площу Єдності і на Приморську площу щодня о тій же порі, коли відбувалися мітинги, приїжджають автозаки й виходить патруль — по три людини на кожен прохід. Протести в місті стали небезпечними.

Каховка

Кілька міст на Херсонщині російські бойовики захопили першого ж дня війни. Під окупаційною владою опинилися зокрема й Каховка з Каховською ГЕС, Нова Каховка та прилеглі селища. 6 березня місцеві вперше вийшли на мітинг проти окупаційної влади.

Крім того, 12 березня у Каховці викрали журналіста Олега Батурина. Він був у полоні 8 днів. Водночас активіста з Нової Каховки, Сергія Цигіпу, якого викрали того ж дня, досі не повернули. 

Далі пряма мова Ігоря (імя змінене), мешканця Каховки, який виходить на мітинги у своєму місті.

«Я дуже пишався нашими людьми»

Ситуація в Каховці не така напружена, як у Херсоні чи Новій Каховці. Окупантів у місті мало, вони зрідка заїжджають до нас на своїй техніці. На мітингах їх теж немає.

Вперше ми вийшли на мирний протест 6 березня, в неділю — до цього в місті було неспокійно, ми постійно бігали в підвали.

Мобільного зв'язку того дня зовсім не було, і я переймався, що через це вийде менше людей, вони не зможуть організуватися. Проте я помилявся: на площу вийшла неймовірна кількість кахівчан. Я ще жодного разу не бачив такої кількості — ні на днях міста, ні на концертах. Усі прийшли з прапорами, з символікою. Грав гімн, ми викрикували гасла. Я дуже пишався нашими людьми.

На другий мітинг вийшло вже трохи менше. Можливо, через викрадення Олега Батурина. Але загалом можу сказати, що ми не злякалися, і нас це не зламало.

«Ми тут, і ми чекаємо на ЗСУ»

Я виходив, бо Херсонська область і Каховка — це Україна, хіба може бути інакше? Це моя громадянська позиція, я не боюся її демонструвати, говорю, як є. Як на мене, лише народ може показати, хто тут господар, ким ми є насправді, і що ми не раді владі окупантів. Ми — українці.

Ми неодмінно будемо й надалі збиратися. Чим більше про нас чутимуть — тим ліпше. Лише так ми можемо заявити про себе та сказати всій Україні, що ми тут і ми чекаємо на ЗСУ.

Енергодар

Війська загарбників зайшли в Енергодар вночі 3 березня. Місцеві щосили чинили спротив на підступах — 2 березня вони стали стіною перед окупантами. Та все ж армії рф вдалося прорватися в місто та захопити атомну електростанцію.

Українська влада в Енергодарі продовжила працювати, проте на активних місцевих мешканців окупанти тиснули фізично та психологічно. А 19 березня викрали заступника міського голови Івана Самойдюка.

21 березня російська співачка Чичерина, яка підтримує режим бойовиків, зняла з міської ради український прапор і повісила над містом окупантську ганчірку. Однак уже наступного дня активісти спалили її.

Далі розповідає місцевий мешканець Юрій (імʼя змінене).

Другий мітинг в окупації

Минулої неділі [20 березня] ми вдруге з часів окупації вийшли на мітинг. Перший був 9 березня, ми збиралися біля памʼятника Шевченку.

Напередодні [19 березня] викрали заступника мера. В його телеграм-каналі зʼявилася інформація про те, що планується мітинг з вимогою його звільнити.

Ми вийшли. Там було безпечно, долучилося досить багато людей, але потім підʼхали автівки з окупантами. Нас намагалися «мирно» розігнати, стріляли в повітря, декого намагалися запакувати. Однак після невдалих спроб, вони просто поїхали.

Наступного дня почали поширювати інформацію від окупантів: мовляв, на росії акції протесту заборонені законом, а відтак і в Енергодарі теж. І наступного разу стрілятимуть не в повітря, а в людей.

«Відʼ**іться, ми самі розберемося»

Чому я виходжу на ці мітинги? Моя мотивація дуже проста — я не хочу жити так, як живуть на росії, я не хочу навколо себе тієї агресії, тих людей і того способу життя. Я хочу європейського майбутнього для себе і своїх дітей. З 2014-го року в мене жодного разу не виникало думок переїхати куди-небудь за кордон. Я хочу будувати європейське цивілізоване майбутнє у себе вдома, в Енергодарі.

Я тут народився, виріс, ходив до українськомовної школи. Раніше в побуті розмовляв російською, але після початку війни перейшов на українську.

Я добре знаю історію становлення росії й України, пам’ятаю про всі конфлікти, що були за останні 300 років. І гасло «Від'**іться, ми самі розберемось» мені більше до душі, ніж будь-які імперіалістичні настанови.