«Мрію одужати і поїхати назад додому в Ізюм». Діти, які зазнали поранень на війні

Наша редакція працює цілодобово, аби ви були в курсі того, що насправді відбувається в країні. Якщо для вас важливе те, що ми робимо, і ви вже підтримали Збройні Сили України, можете підтримати наше інформаційне військо.

Станом на 14 квітня 351 дитина була поранена, 197 загинули. росіяни не зважають на позначки «Діти» на автівках та поблизу бомбосховищ і ніби прицільно їх обстрілюють. 9-річний Гоша з Ізюма та 10-місячна Кіра з Демидова отримали поранення, які могли вартувати їм життя. Після довгих переїздів обоє дітей зі своїми батьками потрапили до львівської лікарні. Звідти вони й поділилися своїми історіями.

«Я розплющив очі, а навколо все зруйноване»

Голову 9-річного Гоші оперізує напівкруглий шрам. Він обростає волоссям і потроху стає непомітним.

Права рука хлопчика перевʼязана. На лівій — чорний фіксатор на наліпках. Щойно мама торкається його, хлопчик дзвінко скрикує.

11 березня в окупованому Ізюмі Харківської області Гоша зазнав поранення — прилетіло у пʼятиповерховий будинок, де мешкала його сімʼя. Хлопчик зі своєю мамою тоді були на ґанку підʼїзду.

«На той час у місті вже не було води, світла, газу, сирени не працювали. Ми з сусідами готували їжу у дворі, на ґанку. Щойно ми поїли і збиралися спуститись у підвал, як у наш будинок прилетіло», — розповідає Юлія, мати Гоші.

Жінку вибуховою хвилею закинуло в підвал. Щойно вона змогла вибратися, як побачила сусіда, який тримав попід руки її сина. У хлопчика були поранені руки й голова. З його куртки випадала цегла.

«Я нічого не чув. Памʼятаю лише, як до мене підбігли. Я розплющив очі, а навколо все розвалене», — згадує Гоша.

«Прибудова біля нашого 5-поверхового будинку була зруйнована. Усі вікна в підʼїзді висипалися. Сходи у підвал були пробиті. Ми занесли Гошу в найближче бомбосховище, розрізали одяг. Він постійно хотів пити, але не міг. Просив покласти його на рівну поверхню», — каже Юлія.

Ніхто не міг надати першу допомогу. Через постійні обстріли навіть місцева медсестра боялася виходити з підвалу.

Юлія ризикувала заради життя сина — вона витягнула його у двір на лавку, а звідти у ковдрі перенесла до однієї з небагатьох вцілілих машин. На пробитих колесах його довезли до ізюмської лікарні. Там ще залишалися медики, які приймали людей у підвалах.

Перелом лобової кістки черепа  

У лікарні хлопчику надали першу допомогу, а ввечері військові вивезли сімʼю у Словʼянськ. Там Гошу поклали на декілька днів у реанімацію, де підтримували його стан. Зробити операцію не могли — у лікарні не було дитячого нейрохірурга. Через бомбардування міста хлопчик дістав перелом лобової кістки черепа та пошкодження рук.

За три дні Юлію з сином санавіацією доправили до Дніпра. Лікарі зробили хлопчику операцію, поставили титанову пластинку в голову й почистили руки від осколків. Після цього Гошу з Юлією доправили до Львова.

«Нас чекає ще не одна операція. Ліва рука Гоші не працює. З неї повиривало шматки, пошкоджені нерви, сухожилля. Але лікарі прогнозують, що її вдасться відновити», — розповідає Юлія.

Натомість Гоша каже, що окрім травм, має ще й постійний шум у вухах.

«Він почався, коли ракета бомбанула. Часто буває. У мене воно шумить, шумить, а потім як запищить, то аж заглушує».

«Висів на турніках, поки війни не було»

Про те, що зараз відбувається в рідному Ізюмі, Гоша з Юлією дізнаються з новин або від військового, який вивозив їх до Словʼянська. 73-річна мама Юлії залишилась у Дніпрі. Решта родичів і знайомих — в Ізюмі.

«Сумую за своїм котом Моргуном. Він був із нами в підвалі весь час. Ми його не встигли забрати, коли виїжджали. Узагалі нічого не взяли», — розповідає хлопчик.

Місцевих з Ізюма вже давно не евакуюють, каже Юлія. Того дня, коли Гоша отримав поранення, військові встигли вивезти ще один автобус літніх людей до Словʼянська, який дорогою обстріляли.

Раніше також були спроби вивозити людей колонами автобусів, та їх обстрілювали ще до того, як люди заходили всередину. Військові й тероборонівці вивозили людей своїми силами.

«Місто повністю окуповане, там повсюди висять російські прапори. Я навіть не знаю, що з нашим домом. Тоді, коли усе це сталося, я нічого не бачила». 

Гоша згадує Ізюм з теплом. Його життя було таким, як і в більшості дітлахів: він любив погратися на телефоні, неохоче ходив до школи, часто грався у дворі з друзями.

«Бігав, стрибав, висів на турніках, поки війни не було».  

От тільки з війною друзів стало менше. В один день вони із сусідом Михайлом залишилися вдвох.

«Мрію одужати і поїхати назад додому в Ізюм. І щоб війна закінчилася». 

«Нас обстрілюють. Люблю тебе»

Леся, Артем та їхня 10-місячна донька Кіра у перший день війни були під Києвом, у Демидові. Там пара працювала в реабілітаційному центрі для алко- та наркозалежних.

25 лютого вони зрозуміли, що треба терміново евакуюватися з села. Обстріли ставали дедалі гучнішими, між собою люди говорили, що буде ще гірше.

«Над нами постійно була перестрілка з артилерії, літали винищувачі, кидали бомби», — згадує Артем.

До того ж товариш пропонував виїжджати до його родичів на Львівщину.

Артем посадив Лесю з донькою, друзями та їхнім сином Тимуром у машину з написом «Діти», а сам повернувся до роботи. Треба було допомагати літнім людям з евакуацією, розносити селом таблетки, їжу.

Леся згадує, як вони їхали порожньою трасою, як недалеко від вʼїзду в Гостомель на блокпосту стояли БМП та військові, які показали водієві повертати.

«Памʼятаю, як оглушило, а потім ніби петарди почали стріляти з усіх боків по машині. Діти кричали, ми також. Мама 3-річного хлопчика, який був з нами, ще встигла комусь сказати в телефон: “Нас обстрілюють, я люблю тебе”».  

Артем також у цей час дзвонив Лесі й у відповідь чув крики. Вони з товаришем одразу ж поїхали шукати рідних, але росіяни обстріляли і їхню автівку. Довелося повертатися назад у Демидів.

Леся намагалася вибратися з машини, взяти Кіру, аж відчула, що її ліва рука оніміла. На місці пальців була суцільна рана. Жінка поглянула на своїх товаришів — у всіх були схилені набік голови. Живими після обстрілу залишилися двоє дітей і вона. Тимура не зачепило, а Кірі осколками поранило ніжку.

«Я сиділа на дорозі й кричала: “Що ви робите?”»

«Я не змогла відкрити двері в машині зі свого боку. Спробувала з іншого. Виштовхала Тимура і сама з Кірою вилізла. Ми вдарилися. У Кіри — садна на голові. У Тимура — зчесана спина. Він біжить до автівки і кричить: “Мамо, мамо!”. Я за ним, забираю, бо багажник машини вже горить. Я сиділа на дорозі й кричала: “Що ви робите?”»

Леся розуміла, що їй з дітьми треба рухатися. Вони почали йти тією ж дорогою, якою їхали з друзями.

На зустріч прямувала машина з людьми в бік Гостомеля. Леся махала, щоб вони поверталися, бо їх можуть обстріляти.

«Вони проїхали трохи і повернулися, забрали нас. Ми сіли з дітьми в машину і просто почали плакати».

Ці люди забрали Лесю, Кіру й Тимура до себе додому в Гаврилівку, яка також була під обстрілами. А вночі завдяки волонтерам рятувальники перевезли їх у лікарню в Бородянку.

«У лікарні мені одразу відрізали один палець. Кірі зробили знімки. У ніжці були осколки, але ніхто нічого не робив. Сказали, що потрібно спостерігати. Моя знайома з Бородянки, Інна, погодилася забрати дітей до себе, а наступного дня прийти з Кірою на повторний огляд. Але через обстріли вони не змогли дістатися до закладу». 

Бородянку потужно обстрілювали. У будинку Інни, де була 10-місячна поранена Кіра, повилітали вікна. Натомість Леся тиждень провела в лікарні разом з місцевими, які втратили свій дім.

Пізніше їй зателефонував Артем і сказав, що їхню подругу Інну разом з Кірою і Тимуром евакуювали в Нову Буду. В Лесі почалася паніка від цієї новини. Завдяки волонтерам жінку перевезли до них, звідти до Коростишева, а там їх з дітьми забрали до львівської лікарні, де Лесі зробили декілька операцій на руці.

Рани від уламків прошили стопу дівчинки наскрізь

У Львові лікарі почали детальніше обстежувати та лікувати і ніжку Кіри.

«Дівчинка потрапила до нас дуже знесилена. На рентгені ми побачили, що рани від уламків прошили стопу фактично наскрізь. Був набряк, почервоніння. Дитині було важко і боляче наступати на ногу. Ці уламки не загрожують життю дитини. Проте необхідно стежити, щоб зрозуміти, чи не будуть вони інфікуватися, чи не приєднається якась бактерія, що переросте в інфекцію стопи», — розповідає дитячий лікар-ортопед, травматолог Марʼян Орач.

Такої ж думки був і лондонський лікар, який спеціалізується на воєнно-польовій хірургії. Львівські медики консультувалися з ним, надсилали інформацію з обстеження, фотографії. Він підтвердив, що немає потреби діставати осколки — організм Кіри має сам їх побороти.

Поки Леся не відновилася, турботи про доньку взяв на себе Артем. Він вірить, що дівчинка нічого не зрозуміла і не запамʼятала з того страшного дня, 25 лютого.