Отримати українське громадянство з рук президента, висвітлювати війну до 6-го місяця вагітності, заснувати власне медіа і заглибитися у темний бік людської природи. Журналістка та співзасновниця видання «Заборона» Катя Сергацкова — у третьому випуску «Дорогенької моєї». Нижче — головні тези розмови. Повне інтерв'ю дивіться у відеоверсії.

 «Дорогенька моя» —  проект Ангеліни Карякіної про рівність, рольові моделі, різноманіття, політичне та особисте. Про те, чи справді сьогодні жінки можуть, як запевняють у популярній літературі, «мати все» — кар’єру, особисте життя, родину. Та чи треба усім жінкам обов’язково «мати все»? (Назва проекту «Дорогенька моя» відсилає до зневажливого звернення президента України Петра Порошенка до журналістки «Детектор медіа» під час прес-конференції 28 лютого 2018 року. Це викликало реакцію у вигляді флешмобу «Я тобі не дорогенька» і широку дискусію про місце жінок у медійному та суспільно-політичному житті).

Про українське громадянство

Я мрію, що настане день, коли всі люди, які мене знають, — від чиновників і депутатів до колег, — просто забудуть, хто я така, забудуть, що я приїхала з Росії 10 років тому, що жила в Криму, займалася темою війни. Просто забудуть мій бекграунд, який одного разу вискочив в інфополе, і говоритимуть зі мною з позиції моїх досягнень.

Те, що я переїхала 10 років тому з Росії — це не досягнення, не геройство, це взагалі ніщо. Я просто переїхала і вже втомилася про це говорити. Я живу в Україні дуже давно, навіть у школі вчилася в Криму, коли мені було 13-14 років. Зазвичай нікому не цікаво те, що у мене така довга історія з Україною.

Тут я знайшла себе і дуже важливих для себе людей, які сформували моє нове уявлення про світ і про себе в цьому світі.

Тут я почала по-справжньому думати про такі поняття, як життя, свобода, смерть. Такі важливі речі в Росії мені ні з ким було обговорити, тому що так склалися обставини, і таким було коло людей, з якими я спілкувалася. Там був зовсім інший клімат і настрої.

Це такий пошук дому, я знайшла цей дім тут, у Криму. Потім я його втратила, і тепер я його постійно шукаю. Втрата будинку — це дуже важлива історія. Але коли я кажу про те, що мені хочеться, щоб усі про це забули і сприймали мене якою я є, я маю на увазі, що жінку дуже часто сприймають через призму якихось обставин і зв'язків, але не через призму професійних досягнень. Жінці набагато складніше довести, що вона домоглася якихось результатів, і ці результати важливі просто тому, що вони класні, успішні, в них є сила.

Мене досі звинувачують у тому, що я сепаратистка, зрадниця, агентка Кремля, ворог України. Я не можу критично висловлюватися про Україну, тому що я не місцева. Я постійно почуваюся чужою, мовляв, приїхала, народила тут дитину, сім'ю завела. Як це взагалі? Нехай валить назад у свою Росію.

Журналістка Катерина Сергацкова під час інтерв'ю, Київ, 14 березня 2019 року
Фото:

Громадське

Про материнство

Раніше думала, що сприймаю перший рік життя моєї дитини як найскладніший у моєму житті. Але зараз, коли я провела вже більше року зі своєю новою дитиною, зі своєю організацією, своїм Медіа, я розумію, що набагато складніше, коли ти втрачаєш віру в себе. Тоді з вірою було все в порядку. У мене було завдання. Я знала, що у мене народиться дитина. Мені потрібно організувати свою роботу так, щоб я встигала все: писати, виступати на ефірах, годувати дитину, доглядати за нею, висипатися, наскільки це можливо. Мені не здавалося, що це якась непосильна ноша.

Ти просто не можеш цього не робити. Є щасливі батьки, у яких є бабуся з дідусем, іноді їх кілька, сестри, брати, ціла сім'я, яка може в будь-який момент посидіти з дитиною. У мене такого привілею не було. Моя мама приїхала на мої пологи, провела зі мною три тижні і поїхала (назад до окупованого Криму — ред.).

Я залишилася наодинці з дитиною, з моїми друзями, колегами. Це також моя сім'я, коли я можу сказати: Ліно, потримай Якова, я через 5 хвилин повернуся. Це було весело, я не була одна. Чудово, коли є така компанія, стільки колег і людей навколо. У багатьох жінок і цього немає.

Я пам'ятаю, як я через два тижні після кесаревого пішла з Яковом на лекцію Павленського. Це було неподалік мого будинку, але я себе переоцінила, бо ледве повернулася назад.

Є речі, які для мене завжди були важливими і ціннісними. Це знання, спілкування з людьми. Мені не хотілося втрачати цю можливість, сидячи з дитиною.

Поки ти не виштовхнеш себе у цей великий світ зі своєї маленької кімнати, в якій сидиш із візочком, буде тільки гірше. Це називається післяпологова депресія у жінок, коли вони дуже довго сидять з дитиною, не бачать світу, тільки бавлять дітей, годують, вкладають спати. Тоді починаються реальні проблеми. Я позбулася цих проблем, тому що постійно займалася справою, яку люблю. Мені вдавалося це поєднувати.

Було два світи всередині мене. В одному вирували думки і емоції: господи, я одна виховую дитину, який жах. В іншому частина мене почувалася абсолютно природно з моїм материнством і з моєю роботою, з життям, яким воно раптом стало.

Я була готова до труднощів, вони з’явилися, і я з легкістю їх долаю.

Ці дві реальності існували паралельно, не впливаючи одна на одну. Я була фізично витривала, готова до всього. Не потребувала додаткової підтримки — психологічної або фізичної. У мене все було по хвилинах розраховано. Мене було складно вибити з колії, інакше посипалося б усе навколо.

Реальність, де вирували емоції, існувала в шухлядці, яку я намагалася не відчиняти.

А Яків просто почав рости, перетворюватися на справжню людину. До півроку це був маленький овоч, який ріс сам по собі. Він дуже до мене прив'язаний, йому хотілося бути більше зі мною. На щастя, у нас зараз є сім'я і бабуся з дідусем, до яких він теж дуже прив'язався. Іноді каже: мама, хочу піти до них. Я задоволена, у мене буде більше часу на себе.

Журналістка Катерина Сергацкова під час інтерв'ю, Київ, 14 березня 2019 року
Фото:

Громадське

Про досвід висвітлення війни

У день референдуму на Донбасі, 11 травня, мені довелося приміряти декілька різних ролей, оскільки було дуже небезпечно. Ти розумієш, що якщо тебе вже помітили на якійсь із дільниць, то треба міняти себе повністю, щоб тебе не впіймали на іншій.

Завжди була ймовірність, що тебе можуть просто заарештувати, відвести в підвал, а там вони далі дізнаються, що ти працюєш на українську пресу.

Щоб знизити ризики, доводилося змінюватися — одягати підбори, сукні. Ми тоді потрапили в абсолютно консервативне патріархальне середовище Новоросії, в якій це працювало.

Ти не можеш не вдаватися до цього, коли знаєш, що це спрацює 100%.

У мене була просто опція — одягти сукню, виглядати дівчинкою.

У мене не було так багато подій у житті, які б мене дискримінували як жінку. У мене не було такого досвіду, як у багатьох жінок. Я вважаю себе щасливицею в цьому сенсі.

Мені здається, відчуття травми виникає, коли ти переживаєш дуже сильні емоції, а тоді події закінчуються, темп життя змінюється, ти повертаєшся до мирного життя, на мирні території. У моєму випадку саме так і сталося. Я повернулася до Києва, перестала їздити на війну на 6 місяці вагітності. Саме тому я й поїхала.

Тоді ти починаєш розуміти, що тобі чогось не вистачає, ніби відрізали руку, а ти її все одно відчуваєш. Є необхідність кудись бігти, когось рятувати, про когось писати, щось робити, але ти сидиш у Києві, в квартирі, в тебе пузо, ти розумієш, що тобі через місяць народжувати, а далі зовсім незрозуміло, як зміниться життя.

Я не з тих людей, яка прийде до редакції і скаже: мені погано, я хочу на ручки, не хочу працювати абощо. Для мене робота — це моє життя. Дуже важливо постійно робити щось, що приносить користь, задовольняє мене. Я повинна бачити результат і успіх. У моєму випадку посттравма виражалася в пошуку себе, у перевідкритті себе. Мені потрібно було переробити той досвід, який у мене був, і зібрати з нього щось інше, щось нове. З'явилися нові теми, якими я зайнялася. Якщо ти пам'ятаєш, як раз з тобою у мене з'явилася тема ІДІЛ.

Журналістка Катерина Сергацкова (ліворуч) та головна редакторка Громадського Ангеліна Карякіна під час інтерв'ю, Київ, 14 березня 2019 року
Фото:

Громадське

Про ІДІЛ і тероризм

Мені здається, що жінка набагато сильніше відчуває мотиви людей, які здійснюють нетипові для суспільства речі. Ісламська держава була побудована на насильстві, на радикальних діях. І, я вважаю, величезну роль у цьому відігравали жінки, оскільки вони постійно перебували в тіні цих солдатів і шахідів, але водночас вони зберігали рамку цієї Ісламської держави, вони її утримували на собі.

Тут є ще один аспект. Жінкам більше довіряють. Оскільки я провела чимало інтерв'ю з людьми, які були в ІДІЛі, які зараз переховуються, я сумніваюся, що вони змогли б хоч колись розповісти чоловікові свою історію.

Про відчуття небезпеки

На війні я почувалася в небезпеці майже весь час, але там були сякі-такі правила, і ти за ними грав.

Сьогодні я живу в Києві і досі не знаю, хто вбив мого колегу і нашого з тобою друга Пашу Шеремета. Ці люди, ймовірно, ходять на свободі. І це справді дуже серйозно позначається на самопочутті. Я не почуваюся в безпеці. Мені здається, що в чоловіків такої проблеми немає. Думаю, у жінок через якийсь материнський інстинкт почуття небезпеки розвинене набагато сильніше. Тобто коли є дитина, то відчуття, що щось може раптово статися, посилюється в рази. Дуже складно так жити.

Мені іноді просто хочеться взяти всі свої речі, дитину, чоловіка і просто звідси виїхати. Таке буває, коли починають писати погрози, знову казати, що я ворог України, агент Кремля дуже хочеться поїхати. Але є інший бік мене — я принципово не хочу їхати, я хочу бачити, що країна розвивається, що вона змінюється, що ми нарешті дізнаємося замовників, убивць дорогих нам людей. Для цього я тут теж потрібна.

Журналістка Катерина Сергацкова під час інтерв'ю, Київ, 14 березня 2019 року
Фото:

Громадське

Про «Заборону»

Коли я починала свій окремий проект, я просто зрозуміла, що готова до нього. Моїх сил достатньо не лише для того, щоб самій працювати, а й на те, щоб зібрати людей, придумати, знайти грошей.

Я дуже хотіла цього. Мені дуже цікавий темний бік людської натури, цікаво спостерігати, чи може коли-небудь людина перестати бути такою жахливою, бути звіром. Інша справа, що жити в цьому світі справді дуже неприємно, сумно, буває навіть страшно.

Це такий трошки світ Девіда Лінча або щось подібне, так. Але він вабить цією дивною природою, в якій людина бореться і з собою, і з оточуючими. Це те, про що у нас рідко говорять, не тільки в країні, але і й у світі.

Журналістка Катерина Сергацкова під час інтерв'ю, Київ, 14 березня 2019 року
Фото:

Громадське

Про фемінізм

Для мене фемінізм — це рівність усіх. Коли я була підлітком, мені дуже хотілося бути в деяких ситуаціях хлопчиком. Я розуміла, що хлопчика сприймають серйозно, а дівчинку не сприймають.

Мені дуже хотілося бути письменником, і щоразу, щойно я починала писати, вигадувала собі псевдонім. І це обов'язково був чоловічий псевдонім, бо я розуміла, що якщо принесу свою книгу видавцеві, йому не буде цікаво подивитися те, що я написала, тому що я дівчинка.

Якось один мій друг запитав мене: «Як це ти не феміністка? Це неправда. Поглянь на себе, на те, що ти робиш».

От тоді я щось збагнула. Чому я колись сказала, що я не феміністка? Це було помилкою. Я — феміністка.

Поділитись: